Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >





Висновки



Винайдення Східної Європи було проектом філософсько-географічного синтезу, який реалізовували чоловіки й жінки епохи Просвітництва. Це, звісно, не означає, що самі землі Східної Європи були винайденими, тобто фіктивними; ні, ці землі і народи, які їх залюднювали, завжди були цілковито реальними і таки справді перебували дещо на схід від інших земель, які лежали відносно них на захід. Проект винайдення зводився не тільки до наділення цих реальних земель винайденими або міфологічними атрибутами, хоча така тенденція процвітала протягом XVIII сторіччя. Тексти Просвітництва про Східну Європу не були голою брехнею або фікцією, — якраз навпаки: це була епоха дедалі далекосяжніших подорожей та дедалі критичніших спостережень, протягом якої землі Східної Європи почали відвідувати частіше, а вивчати — ґрунтовніше, ніж будь-коли раніше. Суть винайдення, про яке йде мова, полягає в синтетичному об’єднанні земель за допомоги факту і вигадки, яке породило спільну для них назву «Східна Європа». Цю назву створив цілий корпус загальних і об’єднавчих спостережень над строкатим тереном земель і народів. Саме в такому сенсі про Східну Європу можна говорити яко про культурний конструкт, або інтелектуальний винахід, доби Просвітництва.

Попри те, що об’єднування розрізнених земель у цілісний конструкт Східної Європи було актом винайдення, це не означає, що деякі з цих земель не мали цікавих подібностей між собою; але були між ними і разючі відмінності. [496] Винайдення Східної Європи передбачало підкреслення подібностей для створення моделі зв’язку між цими землями та недобачання відмінностей, які розмивали б модель. За яскравий приклад таких дій править стаття про Угорщину у великій «Енциклопедії», яка кодифікувала знання відповідно до високого просвітницького стандарту критичної науки. Коли читачі зазирали до «Енциклопедії», вони дізнавалися, що «мова Угорщини є слов’янським діалектом», а отже «вона, таким робом, має певний зв’язок із мовою Богемії, Польщі та Росії». Цю відверту помилку зробили не для того, щоб обманути або збити читача з пантелику, — вона слугувала меті встановлення «певного зв’язку» між мовами і землями. Траплялися й менш виражено істинні або хибні спостереження, але будь-який випадок подібності неминуче ставав об’єктом наголошування й виокремлення, структурування подібностей і відмінностей, яке витворювало одну модель із безлічі можливих калейдоскопічних комбінацій.

Карта Європи насправді не дає такого, як у калейдоскопі, необмеженого розмаху можливостей для перекомбіновування її форм. Чотири сторони світу задають напрямкову організацію на карті вздовж осей північ — південь і схід — захід, але ці бінарні опозиції наділяються культурним значенням, упорядкованим відповідно до моделей подібності та відмінності, а також засновків щодо першості та ієрархії. Винайдення Східної Європи — це подія в інтелектуальній історії, яка сталася, коли Просвітництво наділило переважним значенням організацію Європи вздовж осі зі сходу на захід, переглянувши і применшивши, відповідно, значущість притаманної добі Відродження організації карти з півночі на південь. Східна Європа, перш ніж з’явитися на карті, виникла під аналітичним поглядом просвіченого спостерігача.

Аналітичні категорії, за допомоги яких утверджувалася пов’язаність складових земель Східної Європи, виказують приховану в них просвітницьку програму. Сеґюр узагальнив Санкт-Петербурґ низкою бінарних опозицій: «Століття варварства і століття цивілізації, X і XVIII століття, азійські й європейські манери, незугарні скіфи й витончені європейці». До середини XIX сторіччя ці формули вже усталилися, тож Бальзак просто охарактеризував усі народи Східної Європи [497] за допомоги бінарних контрастів «між Європою та Азією, між цивілізацією і варварством» *. Культурна вісь координат, на якій конструювалася Східна Європа, стала однією з парних аналітичних антитез, котра визначала єдність характеру різноманітних земель. Якщо опозиція Європи й Азії задавала географічний сенс ідеї Східної Європи, то опозиція цивілізації та варварства наділяла її філософським значенням невідкладної ваги для Просвітництва. Проте ці взаємопереплетені категорії означування були самі не чіткіше зафіксовані, ніж східноєвропейські землі були посутньо однаковими. Незважаючи на весь свій запеклий орієнталізм, Просвітництво аж ніяк не прирівнювало беззастережно азійський континент із варварством. Це були всього-на-всього взаємонакладні категорії аналізу, а інтелектуальна напруга, що виникла в результаті безладного розміщення бінарних опозицій, робила хитросплетені об’єднання земель засадничо нестійкими.


* Бальзак Оноре де. Бідні родичі. — С. 244.


Через цю нестійкість культурний конструкт Східної Європи легко податливий до інтелектуальної деконструкції наприкінці XX сторіччя. Проте мета такої деконструкції таємниче недосяжна: що більше дослідник з’ясовує непогодженостей і суперечностей, які пронизують винайдення Східної Європи, то більше він усвідомлює, що Просвітництво саме безумовно підносило ці суперечності до рангу наріжного компонента всієї конструкції. Коли Сеґюр в’їхав у Польщу, відчувши, що «Європа повністю лишилася позаду», коли принц де Лінь відвідав Крим, засумнівавшись, чи можна зарахувати до Європи край, «що так мало на неї схожий», вони означили Східну Європу мовою парадокса яко землю, що супротивиться звичному досвіду подібності та зв’язку. Мінливість кордонів упродовж періоду поділів Польщі та відступів Османської імперії, навіть невизначений і полемічний східний кордон Європи — Дон, Волга, Уральські гори, Єнісей — все це не лише не підточило ідею Східної Європи, а лише зміцнило це поняття, бо воно процвітало на власній нестійкості.

Вольтер пропонував «розплутати весь той хаос», спершу в інтелектуальному плані, пишучи свій твір про Петра, а потім у воєнному плані, звертаючись до Катерини. [498] Пейсоннель аналогічно хотів «розплутати мішанину» різноманітних варварів стародавньої історії Східної Європи. Втім, вони обоє з таким запалом заплутували свій предмет вивчення, що важко навіть сказати, чим винайдення Східної Європи було більшою мірою — заплутуванням чи розплутуванням. Насправді використовувалися обидві ці стратегії, адже філософи Просвітництва переміщували відмінності та подібності по мапі Європи, щоб самим мати змогу знаходити ключ і підбирати модель. Ідея Східної Європи ніколи не набула однозначної «іншості», якої зажила ідея Орієнту, але її частини гуртувалися в систему пов’язаних характеристик майже за принципами таксономічніх таблиць Ліннея. Всілякі перехресні впливи з обох боків неминуче розхитували стійкість такої систематичної згуртованості, позаяк мандрівні татари баражували міжконтинентальним степом, а мандрівні актриси й оперні співаки Парижа й Венеції їхали виступити на сценах Варшави й Санкт-Петербурґа.

Темою цієї книжки є не Східна Європа. Як підкреслює граматика її заголовка, Східна Європа розглядається тут передусім яко предмет інтелектуальних операцій, які здійснювало над нею західноєвропейське Просвітництво. Заголовки окремих частин далі підказують, що винайдення було похідним від складових операцій: входження, оволодіння, уявляння, картографування, звертання та залюднення Східної Європи. Кожна з цих операцій передбачала своєрідний підхід до свого об’єкта, але всі вони зробили внесок до означення і конструювання того, що було водночас географічним тереном і філософською ідеєю. Входження й оволодіння Східною Європою були аспектами досвіду мандрівників яко картографів кордонів і переходів і яко свідків биття та утисків. Якщо входження й оволодінні натякають на сексуальне панування — досить правдоподібне у випадку Казанови, то вони також вказують на засновок інтелектуального панування, який змушував Східну Європу пропонувати себе «погляду» подорожан на кшталт Сеґюра, щоби стати об’єктом аналізу для Просвітництва.

Уявляння й картографування були не конкурентними операціями фантазії та науки, а тісно переплетеними функціями; Вольтерову уяву підживлювала географія, коли вона [499] блукала мапою, а на просвітницьку картографію глибоко вплинули ненаукові образи Східної Європи. Так само фантазія і подорож не заперечували одна одну, коли вигаданий пройдисвіт барон Мюнхгаузен проголошував себе суперником реального Тотта, а справжній мандрівник принц де Лінь описував свій реальний досвід яко тріумф уяви. Оглядачів Східної Європи можна умовно поділити на мандрівників, які побували там, і філософів, які розмірковували про неї здалеку, однак у своїх творах вони зустрічалися один із одним, щоб вирушити у спільну сповнену пригод філософську подорож. З тих самих причин ідея Східної Європи містила географічні та філософські компоненти, які Ледьярд об’єднав у понятті «філософська географія». Така інтелектуальна гібридність була притаманна у XVIII столітті не лише тематиці Східної Європи, позаяк філософська значущість географічного відкриття була не менш очевидною у випадку Таїті Буґенвіля та Дідро. Проте завдяки географічній близькості та відносній доступності порівняно із Південною Океанією Східна Європа виявилася особливо податливим матеріалом для культурного конструювання, яке живилося і фактами, і фантазіями. Географічна близькість давала змогу просвітителям надсилати листи поштою до Східної Європи, а форми епістолярних звернень справили вагомий вплив на політичне значення винайдення Східної Європи. Листування між Вольтером і Катериною або між мадам Жоффрен і Станіславом-Авґустом свідчить, що звертання до Східної Європи давало філософії змогу висувати й встановлювати звіддалік свої претензії на владу та стосунок до неї. З Парижа Східна Європа виглядала ідеальним місцем для просвіченої монархії, позаяк у такий спосіб деспотизм відсували на безпечну відстань від себе, а філософи могли спокійно висловлювати свої міркування та поради, а то й, як у випадку Дідро, «плани цивілізування». Польща Руссо, на відміну від Вольтерової Росії, надавалася радше до політичної теорії національної ідентичності, аніж просвіченого абсолютизму, тож звернення до неї адресувалося всій нації, а не єдиному монарху. Проекти фізіократів ще раз підтверджують, що Східну Європу тоді сприймали яко полігон для експериментів, на якому могли випробовувати себе суспільні теорії та політичні марення Просвітництва. [500] Вольтерова Росія була країною, де все ще належало зробити — навіть «зруйнувати і зробити наново», за словами безцеремонного Мерсьє, — тоді як Польщу Руссо сприймав яко здобич для «кожного, хто забажає скласти план перетворення цього врядування».

Руссо не просто напряму звертався до поляків, а й насмілився сказати їм, хто вони, і запропонувати їм «національні риси». Кінцевою операцією інтелектуального панування Просвітництва над цим тереном було його залюднення — відважний акт, який мав драматичні наслідки. Зосередившись на народах, а не просто картографуючи землі, Просвітництво відкрило в Східній Європі нові виміри та дисципліни суспільної теорії, вперше випробувавши аналітичні можливості новочасної етнографії, антропології, фольклористики та расової теорії. За допомоги надзвичайного наукового виверту в традиційної дисципліни стародавньої історії позичили її мову та оцінні судження, щоб використати їх у новочасній антропології, наново відкривши у XVIII сторіччі живих варварів Східної Європи, які колись накочувалися на Римську та Візантійську імперії. Просвітництво добачало скіфів і сарматів у кожному закутку Східної Європи, а потім урешті-решт зупинилося на слов’янах як на етнографічному ключеві до розуміння всього східноєвропейського терену. Ґіббон і Гердер майже одночасно писали про слов’ян, але в зовсім різних контекстах. Сумістивши їхні описи, можна сповна відчути перетин різних дисциплін, які наділяли іменами народи Східної Європи.

Оскільки Східна Європа постає в цій книжці як інтелектуальний об’єкт у процесі конструювання, коли в неї входять, нею заволодівають, її уявляють, картографують, звертаються до неї і, кінець кінцем, її залюднюють, на основі цих самих джерел можна визначити й активного суб’єкта- мандрівників і філософів епохи Просвітництва. Однак цей суб’єкт і сам зазнавав одночасного конструювання зусиллями своїх рук і пера, позаяк винайдення Східної Європи нерозривно пов’язувалося із супровідним процесом винайдення Західної Європи. Вони одночасно потрапили в поле уваги на мапі й у свідомості яко взаємодоповнювальні половинки, адже оглядачі не могли дати означення фундаментальній відмінності Східної Європи, імпліцитно не сформулювавши при цьому [501] погляду, з позицій якого вони вели спостереження. Вольтеру за стандарт правила «наша частина Європи», котра мала щось особливе у своїх звичаях і своєму духові; відверте використання присвійного займенника зраджувало особистий інтерес тих мислителів, які роз’єднували Європу протягом XVIII століття. Винайдення Східної Європи було у своїх глибинах актом самовихваляння, а часом і самозахвату в інтелектуальній історії, в ході якого Західна Європа означувала себе й утверджувала свою першість. Надзвичайно важливу роль у цьому процесі відіграла новонароджувана ідея «цивілізації», котра стала найважливішою філософською точкою референції для розміщення Східної Європи в підкреслено підлеглій позиції. В рамках визначальної бінарної опозиції між цивілізацією і варварством Східна Європа обіймала непевний простір, що перебував на стадії відсталості відповідно до відносної шкали розвитку. Навіть із виру Французької революції Демулен був здатен лише на поблажливу поступку: «Зважаючи на точку, з якої польський народ рушив, можна побачити, що вони зробили до свободи так само відносно великий крок, як і ми».

Позиція такої відвертої відносності неминуче підкошувала обидва шляхи і розхитувала обидві конструкції, ослаблюючи як гадану відсталість Східної Європи, так і гіпотетичну вищість Європи Західної. Адже розвиток і напрям це відносні поняття, тому затаврувати якусь країну як абсолютно відсталу не більш можливо, ніж означити її як абсолютно східну. Фізіократ Дюпон де Немур мусив відвідати Польщу, аби відзвітувати Кене, що Франція — це «перша нація нашого континенту», а досліднику Ледьярду довелося перетнути Сибір, аби переконатися, що «західні люди можуть стати янголами», лише тому, що Просвітництво вже спрямувало на Францію та «західних людей», либонь, найдошкульніший шквал суспільної критики, який будь-коли влаштовував який-небудь інтелектуальний рух. Від «Перських листів» Монтеск’є до Маратових «Польських листів» творчість французьких філософів не викликала ані найменших сумнівів, що вони віддадуть своїй батьківщині в кращому разі лише відносну перевагу, до того ж у контексті потоку критичних зауважень. Коли Салаберрі на шляху до [502] Константинополя виявив «більшу або меншу цивілізованість», він рятував від суспільної критики Просвітництва, яке вже вступило в епоху революції, єдине твердження, що могло ще лишатися філософськи правдоподібним. Ствердження цього факту було настільки нагальним, а в конструювання Східної Європи спрямовували настільки титанічні інтелектуальні зусилля саме через те, що супровідна конструкція Європи Західної була надзвичайно нестійкою. Навіть найрадикальніші розбіжності між ставленнями філософів, як, наприклад, між Вольтером і Руссо, зраджують у них безсумнівних учасників одного дискурсу про Східну Європу, адже для них спільною була та дискурсивна авторитетність, із якою вони зверталися до об’єкта своїх розмірковувань.

Просвітництво допускало змагання і суперечності в ході конструювання Східної Європи і навіть наполягало на парадоксі яко невід’ємній рисі цього конструкта, але така відверта нестійкість об’єкта дискурсу правила за засіб приховування внутрішньої нестійкості розхитаного суб’єкта, котрий гарячково займався іншим пекучим проектом — винайденням Європи Західної. Просвітництво винесло всі свої найдошкульніші клопоти на чільний план — достоту на географічну лінію континентального поділу, — аби застосувати й розвинути їх у ході конструювання Східної Європи: природу людини, зв’язок між манерами і цивілізацією, стремління філософії до політичної влади. Тож на кінець XVIII сторіччя Східна Європа та Західна Європа зустрілися одна з одною на мапі у свідомості епохи Просвітництва, географічну інформацію було впорядковано відповідно до пріоритетів філософії, а філософська програма розроблялася в лоні географії.


Нестійкість ідеї Східної Європи посилювалася мінливістю кордонів протягом XVIII сторіччя, яка постійно змінювала обриси політичних компонентів цього географічного терену. Територіальна плутанина, породжена поділами Польщі та відступами Османської імперії, викликала геополітичну невизначеність на одному боці терену, а суто географічна невизначеність кордону між Азією та Європою стояла на заваді чіткій демаркації по інший бік. Міжнародні відносини спричинилися до образу Східної Європи яко терену геополітичного [503] хаосу, рухливих кордонів та зникомих частин, але цей образ, своєю чергою, задавав культурний клімат, у якому відносини планувалися й обговорювалися. Дипломатія, картографія та філософія сполучилися у трикутник взаємного схвалення, підсилення і виправдання. Зв’язок між ними інколи відкрито проявлявся, коли, наприклад, філософський географ виконував дипломатичну місію, як-от Сеґюр у Санкт-Петербурзі або Отрів у Яссах. Якщо говорити загальніше, то порядок денний міжнародних відносин зумовлював винаходжування Східної Європи відповідно до фантазій про вплив і домінування. Можна, звісно, стверджувати, що будь-яке знання дає владу і що будь-який дискурс є підспудно дискурсом домінування, але у випадку Східної Європи та Орієнту зв’язок між ними виявляється дуже тісним. Вольтерів «Карл XII» — філософська основа для конструювання Східної Європи — це відверта розповідь про військове завоювання. Мадам Жоффрен вирекла, що полякам «призначено бути поневоленими», а Тотт повчав своїх читачів «знати молдаван», зображуючи для них у деталях стратегію тілесної дисципліни. Ідея Східної Європи не завжди виступала безпосередньою спонукою до завоювання, але її нерідко сприймали як ледь уловне запрошення до цього акту. Не викликає сумніву, що, винаходячи Східну Європу, Просвітництво створило культурний контекст для зухвалих владних проектів панування XVIII та подальших сторіч.

Вольтерові фантазії про завоювання Східної Європи почергово спрямовувалися на шведського короля, російського царя та німецьку принцесу. Незважаючи на взяття Праги французьким військом у 1741 році, назагал французькі амбіції в Східній Європі протягом XVIII століття не йшли далі намагань здобути вплив, якого філософи домагалися в листуванні, а дипломатичні агенти — в перемовинах. Однак на початку XIX сторіччя Франція започаткувала імперську політику щодо Східної Європи, коли Наполеон створив «Велике князівство Варшавське» 1807 року, «Іллірійські провінції» 1809 року і врешті-решт уторгнувся до Росії та захопив Москву 1812 року. Політична актуальність просвітницької ідеї Східної Європи дуже красномовно проявилася в полеміці, яка розгорнулася навколо посмертної публікації Рюльєрової «Анархії в Польщі» 1807 року. Не менш очевидно [504] інтелектуальна тяглість між кінцем XVIII сторіччя і початком XIX проступала у спогадах Сеґюра про 1780-ті роки, які він видав уже після падіння Наполеона, адже перед поглядом його читачів відкривалася осяяна полум’ям Москва — місто, яке французька армія захопила, а потім залишила.

Аби краще відчути значущість для Наполеонового імперіалізму ідеї Східної Європи, винайденої протягом XVIII століття, варто почитати розповідь про російський похід Філіппа-Поля де Сеґюра — сина Луї-Філіппа. Філіпп-Поль служив бригадним генералом і ад’ютантом Наполеона під час кампанії. Він пригадував, що Наполеон перед вторгненням до Росії читав про походи Карла XII, підозрюючи, що Вольтерова версія не була повністю точною: «Однак у цей переломний час ім’я Карла XII не сходило з його вуст». Сеґюр-молодший передав враження своїх товаришів у службі, коли перед ними відкрилася на видноколі Москва. Вислови, за допомоги яких він підсумував їхні перші враження від міста, до болю нагадували відчуття його батька та всього попереднього покоління: «Побачивши перед собою це позолочене місто, цю блискучу столицю, яка об’єднує Європу й Азію, це розкішне місце перехрещення достатку, звичаїв і мистецтв, а також двох найбільших частин землі, ми заціпеніли в гордовитому спогляданні. Ось і настав день нашої слави!» 1. Їхні дні слави в Москві, певна річ, були полічені.

Намальований Сеґюром образ Наполеона, коли той спостерігає за пожежами у Москві й виголошує свій осуд російським паліям, підсумовував конструювання Східної Європи протягом попереднього сторіччя. Наполеон буцімто вигукнув: «Яке жахливе видовище! Вчинити це власними руками! Яка неймовірна рішучість! Для чого? Вони — скіфи!» А тоді, під час ганебного відступу із Москви, французькі маршали перешіптувалися, що Наполеон зазнав поразки в Росії, «як Карл XII в Україні», а сам Наполеон, «наближаючись до країни козаків», був не менше збентежений. «Полтава!» — вигукнув він у відчаї, за словами Сеґюра 2. Отож, метаючись між мемуарами батька і сина — від дипломатичної служби на Людовика XVI до військової служби на Наполеона, можна легко помітити, як інтелектуальні формули Просвітництва застосовувалися у воєнних маневрах наступного покоління. [505]

Якщо згадати велику виправу середини XIX століття війну проти Росії і напад на Крим з боку Франції та Англії під орудою Наполеона III та королеви Вікторії, то цю кампанію через екзотичний і віддалений театр бойових дій інколи сприймали яко чудернацький епізод історії. Однак Крим не був забаганкою вікторіанської уяви, вигадкою Палмерстона або Теннісона; ще в 1780-ті роки цей край став фокусом фантазій та локусом завоювання, а відтак його було передано як об’єкт геополітичного інтересу державним мужам 1850-х років. Принц де Лінь у мареннях брав в облогу своїх упадань Іфіґенію в Тавриді, на околицях Севастополя, задовго до того, як армії Англії та Франції взяли в реальну облогу цю добре укріплену фортецю. Паризький договір 1856 року визнавав автономний статус Молдавії, Волощини та Сербії, а також уреґульовував військово-морський статус Дунаю та Чорного моря. Таке залагодження проблем Східної Європи із відстані Парижа втілювало фантазії філософів попереднього століття. Саме вони першими накреслили мапу Східної Європи, яка запрошувала просвічених спостерігачів іздалеку часто-густо з Парижа, вигадувати безпардонні операції, реґулювання, розмежування і навіть анексії. Берлінський конґрес 1878 року визнавав незалежність Сербії та Румунії, а також автономію Болгарії і окупацію Габсбурґами Боснії та Герцеґовини. Всі ці зміни тягли за собою перенакреслення кордонів і перерозподіл територій.

Дипломатичні операції здалеку над картою Східної Європи стали звичною практикою протягом XIX сторіччя і кульмінували у Версалі після завершення Першої світової війни, коли політичну географію Східної Європи переглянули й переписали з голови до п’ят. Варто зауважити, що така практика була не завжди неґативною своїми наслідками для земель і народів, які вона зачіпала, і що саме Просвітництво було не одностайним, а радше навіть розділеним у своїх симпатіях і оцінках щодо Східної Європи. Однак незмінним лишався засадничий дисбаланс між концепціями суб’єкта й об’єкта — того, хто діяв, і того, хто зазнавав дії, — а також філософська і географічна перспектива. У Версалі, ясна річ, певну роль відігравали високі ідеали й добрі наміри, але засадничий дисбаланс виразно демонструвала провідна роль [506] «великої четвірки» — Вудро Вільсона, Ллойд Джорджа, Жоржа Клемансо та Вітторіо Орландо — за відсутності цілковито відстороненої більшовицької Росії.

Дилема залучення або вилучення Росії мала довгу історію до більшовизму, зокрема стала предметом філософування ще до того, як набула гострого й нагального дипломатичного вираження. Просвітницька ідея Східної Європи не спиралася ні на однозначне вилучення, ні на беззастережне залучення, а лише на владну прерогативу формулювання цієї дилеми. Філософи, географи та мандрівники XVIII сторіччя залишали за собою право вирішувати цю дилему або право просто її порушити і лишити нерозв’язаною. Формули й прерогативи, усталені протягом XVIII сторіччя, справили глибокий вплив на автора найавторитетнішого подорожнього опису Росії XIX сторіччя «Росія в 1839 році» маркіза де Кюстіна. Він підхопив мотив «контрастів» Санкт-Петербурґа, «де Європа й Азія виставляють себе одна перед одною, нібито ставлячи виставу». Із мало не еротичним захватом він розглядав «людей чистої славонської раси», глибоко заглядаючи в їхні очі «овальної азіатської форми» і фіксуючи найтонші переливи «цих мінливих відтінків, які змінюються від зеленої барви, як у змії, та сірої, як у кота, до чорного забарвлення, як у газелі, але тло, попри це, завжди зберігає блакитний колір». Його погляд тріумфував над їхніми очима, коли Кюстін застерігав читачів, що «тут дуже легко стати жертвою облудної видимості цивілізації», підказуючи їм, що коли ретельніше придивитися до манер, «відразу вгадується існування справжнього варварства» 3.

Кюстін застерігав за собою повне особисте право відрізняти росіян від себе та своїх читачів: «Я не докоряю росіянам за те, що вони є тими, ким є, але я їх осуджую за вдавання, нібито вони є нами». Покликаючись на Вольтера та Дідро, він сформулював крайню дилему народу, «занадто розбещеного для дикого стану, але й не обтяженого ознаками цивілізації». Із бездоганним аристократичним апломбом він дозволив стандарту цивілізації звести нанівець географію, коли розміщував Росію в контексті Східної Європи: «Між Францією та Росією пролягає велика китайська стіна — славонська мова та вдача. Незважаючи на уявлення, які Петро Великий [507] вселив росіянам, Сибір починається на Віслі» 4. Майже кожен базовий елемент винайдення Східної Європи XVIII століттям був утиснутий у цю фантасмагорію XIX сторіччя, образи й асоціації якої виводили із фантазійної логіки висновок про диференціацію континенту.

Не можна не помітити, що Кюстінова «велика китайська стіна» провістила «залізну завісу» 1946 року яко перепону між Східною Європою та Європою Західною. Значення цієї аналогії зростає ще й з огляду на гучне повернення Кюстіна до читачів під час холодної війни. Нове видання книжки справно побачило світ 1946 року у Франції, а протягом 1950-х вона потрапила до американської аудиторії з передмовою Волтера Беделла Сміта — повоєнного посла США в Радянському Союзі. Останній проголосив «Росію в 1839 році» «настільки проникливим і побічним політичним оглядом, що вона досі лишається одним із кращих творів про Радянський Союз». Від імені персоналу свого посольства він заявив, що «Кюстінові листи найбільше з-поміж усього допомогли нам почасти розплутати загадки, які огортали Росію та росіян». Далі, повертаючись до своєї посольської діяльності, Сміт припустив, що «міг би слово в слово запозичити багато сторінок із Кюстінового щоденника і, осучаснивши імена та дати сторічної давності, подати їх до Державного департаменту яко свій офіційний звіт». Це видання було в черговий раз перевидано 1987 року — насамкінець холодної війни — із рекомендацією Збіґнєва Бжезінського на задній обкладинці: «Досі жоден радянолог не зміг піти глибше Кюстінового розуміння російської вдачі та візантійської природи російської політичної системи» 5. Такі коментарі не тільки утверджують думку про незмінний аісторичний характер Росії, а ще категоричніше утверджують незмінну характеристику Росії чужоземними оглядачами за допомоги битих формул. Кюстінові домисли із XIX сторіччя, які ретельно наслідували формули епохи Просвітництва, пройшли крізь переробку, уславлення й застосування в добу холодної війни.

Кюстін передав послання і своїм ближчим спадкоємцям кінця XIX століття, а його найбільш загрозливі здогади стали частиною зловісної міфології про Східну Європу. 1769 року Гердер почув «кипіння» «диких племен» Східної Європи і [508] попередив про можливість майбутнього демографічного «паводку». Через ціле сторіччя — 1871 року — французький філософ Ернест Ренан занотував свої апокаліптичні передчуття:


Слов’янин, наче червоноогняний змій книги Об’явлення, чий хвіст змів третину зір із неба, одного дня потягне за собою стада Центральної Азії — стародавній почет Чингісхана й Тамерлана. [...] Уявіть собі, яка маса одного дня ляже на зрівноважені шальки світу, коли Богемія, Моравія, Хорватія, Сербія, всі слов’янські народи Османської імперії згуртуються навколо великого московського конґломерату 6.


Така індивідуальна тривога у Франції з приводу Східної Європи супроводжувалася аналогічним політичним кліматом в Англії 1870-х років, котру збаламутило «східне питання» Росії та Османської імперії на Балканах. Активне втручання Ґладстона на захист інтересів Боснії та Болгарії наразилося на протилежну орієнтацію Дізраелі, котрий наполягав на стримуванні Росії. Ґладстон виступав за вигнання османів із Болгарії «зі всіма пожитками» яко відшкодування «скривдженій та знеславленій цивілізації», а тим часом англійський посол у Константинополі також покликався на «цивілізацію», дотримуючись при цьому протилежного погляду, мовляв, політика Англії не повинна змінювати курс лише через те, що «кілька башибузуків замордували кілька нідочогих і безталанних болгар». Щодо королеви Вікторії, то вона стояла на боці Дізраелі і проти Росії, заявивши, що не захоче «лишатися сувереном країни, яка спуститься до того, що поцілує ногу великих варварів», вигукуючи: «Ой, якби королева була чоловіком, вона би вирушила добряче відлупцювати росіян, слову яких не можна вірити!» 7. Можна навіть домислити, що гнів Вікторії підживлювала загальноутверджена міфологія про російське варварство та дієвість батога.

1914 року професор історії Колумбійського університету, що в м. Нью-Йорк, Вільям Слоун, котрий на той час уже вславився як автор біографії Наполеона, видав у світ нову книжку «Балкани: Лабораторія історії». Слоун був одночасно мандрівником і викладачем, тож розпочав із опису того, що побачив на власні очі на Балканах: [509]


У плані цивілізації цей реґіон — це минуле в теперішньому, суспільна й напівполітична система, перенесена на три сторіччя вперед. Найдикіша Європа барвистіша й повчальніша за наш Середній Захід, позаяк пограниччя між її варварством та цивілізацією не тільки густо заселене, а й, мало того, кавказцями. Ні жовті, ні червоні, ані чорні, ці люди скрізь породжують проблеми 8.


Лексика, яку тут використано, щоб описати проблему Східної Європи, запозичена із XVIII століття: варварство й цивілізація, дикість і пограниччя, барвиста і повчальна, а насамкінець — щире здивування, що населення цього реґіону має білий колір шкіри. Далі професор попереджав, що через зростання могутності балканських держав Західна Європа кінець кінцем «буде змушена укласти тісніший союз із метою захисту від ворожого вторгнення нижчої цивілізації, яку утворює слов’янська раса, грецьке католицтво та східне врядування». Слоун проголосив південно-східну Європу не тільки лабораторією, а й «етнологічним музеєм», а його розгляд етнологічного чинника розпочинався, цілком природно, зі скіфів 9.

Перші десятиліття XX сторіччя мали надзвичайно велике значення для наукового вивчення Східної Європи, із якого в Англії та Франції постали набагато серйозніші й приязніші до свого предмета теорії, ніж погляди Слоуна, хоч їм, разом із тим, було притаманне не менше особисте залучення і навіть розмашистіші політичні амбіції. Так, науковці XX століття могли посперечатися із філософами Просвітництва своїми претензіями на керування мапою. Вони несамовито виступали на захист якої-небудь зі сторін під час суперечок між ворожими державами і націями Східної Європи під час Першої світової війни та потомних перемовин у Версалі. Сорбонський професор Ернест Дені, автор книжки «Богемія після Білогорської битви» (1903), у 1917 році заснував «Le Monde Slave», метою якого було вплинути на політику французького уряду в слов’янському світі під час війни. 1916 року Роберт-Вільям Сетон-Вотсон, котрий до війни видав «Расові проблеми в Угорщині» (1908) та «Південнослов’янське питання і Габсбурзька монархія» (1911), заснував журнал [510] «Нова Європа» і давав поради британській делегації на мирну конференцію 1919 року. Член цієї дипломатичної делегації Гарольд Ніколсон згадував, що завдяки «розлогим і пристрасним дослідженням із "Нової Європи"» «наші серця співали гімни небесам від радісної думки про нову Сербію, нову Грецію, нову Богемію, нову Польщу». Ніколсон стверджував, що він сам «жодного разу нічого не зміщував ні на ярд, перед тим не спитавши поради у знавця цих питань др. Сетон-Вотсона, котрий саме в цей час перебував у Парижі» 10.

Викликає захоплення наукова і політична діяльність цих експертів, зокрема їхня відданість ідеалам національного самовизначення. Попри всі вади остаточного вреґулювання, їхня участь у переробленні мапи та накресленні кордонів під час Версальської конференції стала апогеєм зацікавлення науковців Східною Європою та наукового впливу на її геополітичне становище у новочасній історії. Ці науковці були прямими науковими попередниками тих, хто досліджував цей предмет на схилку XX сторіччя. Гарвардський професор історії Арчібальд Кері Кулідж добував інформацію про Східну Європу для Вудро Вільсона та полковника Хауса. Гарольд Ніколсон згадував про нього: «Інколи ставалося так, що цей гуманний і визначний чоловік був єдиним джерелом надійної інформації в розпорядженні Мирної конференції» 11. Кулідж у Гарварді викладав у Роберта Кернера; Кернер у Берклі навчав Вейна Вучинича, а Вучинич у Стенфорді був моїм науковим керівником.


Протягом міжвоєнного періоду з’явилися перші натяки на інтелектуальне усвідомлення того, що Західна Європа домінувала в обговоренні Східної Європи за допомоги форм і лексики аналізу. Обираючи приклад із аванґарду тогочасної літератури, можна розглянути «Чарівну гору» (1924) Томаса Манна, котра зверталася до проблеми немічності й нестійкості довоєнної Європи, відображених в соціальному мікрокосмі одного санаторію в Альпах із його рестораном, де був «хороший» російський столик і «поганий» російський столик, за які гостей розміщували відповідно до їхніх манер. Головний герой роману Ганс Касторп не може встояти перед гіпнотичною владою «киргизьких очей» [511] свого шкільного товариша Прибислава Гіппе, а потім — відвідувачки санаторію Клавдії Шоша, котра прибула з якихось степів. Тим часом італійський гуманіст Сетембріні з підозрою ставиться до «татарських рис» Клавдії та до «парфів і скіфів» за хорошим і поганим російськими столами. Сетембріні переконаний, що проґрес людства має певний напрям: він «завойовував дедалі більше території в Європі і вже починає тиснути на Азію». Він зумів догледіти щось підозріло вороже до проґресу й азіатське навіть у вилицях Мартіна Лютера: «Мене б вельми здивувало, якби тут не знайшлись якісь вендські, слов’янські чи сарматські елементи» 12. Сам Томас Манн залишався на іронічній авторській віддалі від усіх тих форм і сентиментів, які показував у своїй творчості.

Однак подорожня література мала куди більше значення, ніж художня, для вже давньої традиції споглядання Східної Європи з перспективи Європи Західної; новітнє усвідомлення цієї традиції позначилося і на розповідях подорожан. У 1937 році Ребекка Вест відвідала Юґославію і підсумувала свій досвід в епічному описі країни «Чорне ягня і сірий сокіл», який досі лишається однією з найбільш вражаючих спроб XX сторіччя знайти спосіб осмислити Східну Європу з перспективи західноєвропейського інтелектуала. Поява англійки на Балканах не була чимось новим. У 1717 році леді Мері Уортлі Монтеґю вже вивчала арабську поезію у Белґраді, а 1863 року Джорджина Мюїр Маккензі та Пауліна Ірбі мандрували Болгарією, Сербією та Боснією, прихопивши із собою купільницю. Свої враження вони підсумували в «Подорожах славонськими провінціями Туреччини-в-Європі». Ці жінки ставили собі за мету вивчити «внутрішній стан напівцивілізованої країни», цитуючи закиди Ґладстона на адресу османів яко ворогів «проґресу цивілізації» і застерігаючи читачів, що «перш ніж оцінювати можливості південнославонської раси, слід сповна усвідомити наслідки понад чотирьохсотлітнього турецького ярма». У Сербії вони звернули увагу на «руїни, які свідчили, що колись це була християнська і цивілізована країна» — візантійську церковну архітектуру «в оточенні дикунства албанського села» 13. Якщо ці християнські вікторіанки щиро сподівалися, що слов’яни знайдуть свій шлях до західноєвропейських проґресу та цивілізації, [512] то Ребекка Вест у 1930-ті роки, здолавши схожий маршрут, прийшла до протилежного переконання, що недужна цивілізація Західної Європи сама потребує невідкладного вливання духовних ресурсів слов’ян. «Невже там так чудово?» — запитував її чоловік, а вона загадково відповідала: «Там є все. Окрім того, що ми маємо. Але це така дрібниця». Тоді він запитав, невже Англія, на її думку, має дуже мало, а вона відповіла: «Увесь Захід». Ресторан її готелю здебільшого виглядав так само, як те, «що я могла побачити в Лондоні, або Парижі, або Нью-Йорку», «але в жодному з цих великих міст я не бачила, щоб двері готелю повільно розчинялися, і крізь них повагом заходив селянин, тримаючи в руках чорне ягня». Вона описувала його приязно, без тіні романтичної поблажливості, аж до найостаннішої деталі — показової деталі, яку кожен мандрівник епохи Просвітництва сприймав як ознаку відсталості Східної Європи: його овчинної куртки. На сараєвському базарі вона бачила мудру й кмітливу бабусю, котру охрестила «Вольтером свого світу» 14.

Ребекка Вест вважала, що Європа неповноцінна без Східної Європи, але знала вона також, що усвідомлення цього факту прийшло занадто пізно. В 1937 році вона вже розуміла, що над Східною Європою нависла німецька загроза, тож німецька лиходійка її книжки, підла Ґерда, висуває безкомпромісні заперечення, щоб відохотити авторку від її духовної прощі: «Не розумію тебе, ти говориш, яка це гарна країна, але ж маєш добре знати, що в ній немає порядку, немає культури, а тільки мішанина різних низьких і примітивних народів» 15. Образ «мішанини» в Юґославії вона, напевно, запозичила із литовських листів Ґеорґа Форстера 1780-х років. А гасла «немає порядку» і «немає культури» невдовзі стануть ідеологічним супроводом-виправданням нацистського завоювання Східної Європи. Коли Ребекка Вест дописувала свій рукопис в Англії 1941 року, нацисти вже бомбардували Лондон і Белґрад.

Німецькі напади на Чехословаччину та Польщу 1939 року та подальші вторгнення в Юґославію та Радянський Союз 1941-го демонструють геополітичний розмах Гітлерової східноєвропейської політики: захоплення й окупація цих земель, поневолення й винищення тамтешніх народів. Такі [513] цілі були не тільки стратегічними або економічними; вони містили маячний ідеологічний і науковий складники, оскільки передбачали мобілізацію німецьких наукових ресурсів для планування і схвалення заходів східноєвропейської політики. Якщо англійських, французьких і американських учених свого часу запросили взяти участь у розробленні вреґулювання для Східної Європи, досягнутого у Версалі, то тепер німецьких учених запросили долучитися до перевертання цього вреґулювання; завоювання Ostraum * було схвалене представниками Ostforschung **.


* Східного простору (нім.).

** Східних студій (нім.).


Професор середньовічної історії Альберт Бракманн у 1937 році від імені академічних експертів у галузі Східної Європи заявив, що «наші наукові дослідження буде використано скрізь, де виникатиме потреба відстояти і підтримати інтереси германців». Ось як він узагальнив історичну проблематику, коли вже після вибуху війни йому дали завдання підготувати брошуру для СС про «долю Польщі та Східної Європи»: «Німецький народ яко головна потуга Європи був єдиним носієм цивілізації для Сходу, захищав західну цивілізацію і доносив її світло до нецивілізованих націй». Такі благочестиві посилання на «цивілізацію» в контексті східноєвропейської політики нацистів звучать гротескно, але Бракман лише повторював давно утверджені формули суджень про Східну Європу. Не менш помітно спадщина XVIII сторіччя проявилася в так само огидних теоріях Отто Рехе — експерта з питань «антропологічної ситуації в Польщі», котрий 1939 року переймався тим, що навіть німці у Східній Європі не захищені від ризику псування внаслідок змішування «із расовою мішаниною, яка містить сильні азіатські елементи». Рехе зображував Східну Європу яко єдиний расовий простір, зауваживши на ньому «спільну тенденцію до коротшої і ширшої форми голови із нижчою та ширшою структурою обличчя, опуклими вилицями, примітивною формою носа та товстим і пружним волоссям» 16. Нацисти намагалися підкріплювати кожен аспект своєї східноєвропейської політики під час Другої світової війни таким нищівним ерудованим аналізом. [514]

Хотілося б назвати цих конкретних німецьких експертів лихим безвихідним завулком одного з академічних підходів до Східної Європи, однак річ у тім, що професори пережили ті часи, а філософські формули проявили подиву гідну адаптивність. Деякі з-поміж тих науковців, які запопадливо схвалювали нацистську програму для Східної Європи, зринули наново на поверхню в повоєнній німецькій науці, щоб озвучити ті самі старі далеко не відкинуті формули, які вони тепер ретельно прилаштували до ідеологічної специфіки холодної війни. 1952 року в «Zeitschrift für Ostforschung» * зазначалося, що «границя двох різних цивілізаційних теренів проходить безпосередньо через Східну Європу» 17.


* «Часописі східних студій» (нім.).


Холодна війна стала окремою епохою в інтелектуальній історії ідеї Східної Європи не лише завдяки тому, що присвоїла й застосувала дискурс, який походив із часів Просвітництва, а й через те, що вона ефективно замаскувала культурні витоки цієї ідеї. Завдяки Сталіну, котрий набагато успішніше за Катерину II збирав докупи імперію, яку Вольтер міг тільки уявити, і створеному ним радянському блоку, в якому ідея Східної Європи отримала переконливе геополітичне втілення, після Другої світової війни виникла можливість проіґнорувати, забути і приховати той факт, що поділ Європи був плодом неперервних зусиль інтелектуального вигадування та культурного конструювання. Черчиллева залізна завіса 1946 року пролягала вже усталеною лінією континентального поділу «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці», а потім вона перемандрувала в наукову літературу про Східну Європу наступного покоління. Так, один із найповажніших підручників повоєнного періоду «Історія новочасного світу» P. P. Палмера та Джоеля Колтона, вперше виданий 1950 року, але й досі високо цінований, містив розділ «Перетворення Східної Європи протягом 1648-1740 pp.». У цьому розділі автори зазначали, що «через цілу Європу пролягла реальна, але розмита лінія вздовж Ельби та Богемських гір аж до узбережжя Адріатичного моря» 18. Це відлуння Черчиллевої заяви підспудно виправдовувало розгляд «Східної Європи» яко реального і внутрішньо єдиного предмета, котрий [515] ґарантує аналітичні й ідеологічні переваги, а не анахронічної штучної рубрики.

Цікавий літературний артефакт холодної війни побачив світ 1962 року. Це була дитяча книжечка «Слов’янські народи», написана із пародійним натяком на частину «Slawische Völker» з Гердерових «Ідей до філософії історії людства». Незграбні зображення народних костюмів нібито натякали на фольклорну простоту слов’ян, знов-таки спародійовану з Гердера, котрий уявляв, як слов’яни святкують свої «давні свята». Автор книжечки — Томас Калдекот Чабб — приязно ставився до свого предмета, розпочавши із розділу під назвою «Із земель Гога і Магога», а завершивши питанням «Що слов’яни зробили для нас». Його цікавило, «що, наприклад, маленький Петро з Росії успадкував від довгого родоводу своїх предків, котрі видряпалися з примітивних боліт? Його батько виробляє трактори або ядерні боєголовки в Донбасі або Новосибірську за Уральськими горами» 19. Отож 1962 року — того самісінького, коли спалахнула Кубинська криза, — росіян в Америці зображували яко народ, що тільки-но видряпався із примітивних боліт. Звісно, образ «маленького Петра» було уведено, аби викликати в уяві образ великого Петра, котрий збудував свою столицю на болотах, зробивши їх невід’ємним мотивом просвітницької міфології про Росію. Підхожість цієї міфології для фантазій часів холодної війни проявилася в міркуваннях Джеймса Бонда з роману «Із Росії з любов’ю», котрий вийшов у світ 1957 року: «Не можу не погодитися з приводу росіян. Вони попросту не розуміють пряника. Вплинути на них може тільки батіг. По суті справи, вони мазохісти, бо люблять батіг. Ось чому їм так щасливо жилося під владою Сталіна». Тому коли чарівна Тетяна Романова прохає Бонда бити її, якщо вона забагато їстиме, той без вагань погоджується: «Ясна річ, я тебе поб’ю» 20.

Завершення холодної війни вже стало стимулом для серйозного політичного і наукового осмислення концептуального поділу Європи. Політики й науковці визнали нелегку істину, що падіння залізної завіси не обіцяє безболісного або негайного примирення двох половин континенту в політичній, економічній та культурній площинах. Однак поки що недостатньо враховано те, що концептуальний поділ Європи [516] виник задовго до холодної війни, що ідея Східної Європи була попервах і засадничо лишається творінням культурної уяви і що інтелектуальна історія останніх двох сторіч докорінно впливає на сприйняття подібностей і відмінностей на європейському континенті. У серпні 1991 року, щойно після провалу путчу в Радянському Союзі, коли Горбачов повернувся до Москви із Криму, передовиця «New York Times» проголосила, що росіяни готові «взятися за колосальне завдання цивілізування своєї країни». Ця несвідома цитата з Вольтерового «Петра Великого» промовисто підтверджує силу давніх формул, згідно з якими Росія завжди перебуває лише на порозі цивілізування — як у XVIII, так і в XX столітті. Вересневе число швейцарського «Neue Zürcher Zeitung» * висловлювало «Надію на європейську Росію», а італійський «Corriere della Sera» ** сформулював дилему ще різкіше, звернувшись до Росії як «Великої матері, що вічно перебуває між Орієнтом і Окцидентом». «Boston Phoenix» описала проблему, яка постала перед науковцями: «Від червоного до темно-червоного ***: Чому серед великих мислителів Гарварда немає згоди щодо шляху перетворення Радянського Союзу» 21. Фізіократична амбіція вироблення рекомендацій для Східної Європи вижила і знайшла притулок у Кембріджі, штат Массачусетс.


* «Нова цюрихська газета» (нім.).

** «Вечірній вісник» (італ.).

*** Темно-червоний (або густо-червоний; англ. crimson) — колір-символ Гарвардського університету, що в м. Кембрідж поблизу Бостона (штат Массачусетс).



У березні 1992 року «New York Times» зауважила, що, «оглядаючись на схід, Західна Європа передчуває, що хаос у колишньому радянському блоці породить хвилі імміґрантів і біженців». Хаос у Східній Європі, як відомо, — одна з улюблених фраз Вольтера. Проблематику розвитку «New York Times» драматизувала в квітневому числі, розмістивши передовицю під назвою «Східний блок тримається на плаву в ринві апатії». Травнева стаття про «етнічні бої» озвучувала нотку варварства, перераховуючи народи в дусі і за формулами переплутаної етнографії: «Переклик протиборчих національностей нагадує якийсь забутий підручник про войовничі племена Середніх віків: осетини, грузини, абхазці, дагестанці, [517] азербайджанці, вірмени, молдавани, росіяни, українці, ґаґаузи, татари, таджики» 22. Навіть росіян цей «забутий підручник» переносив у Середні віки, продовжуючи свій переклик войовничих племен. Чи не була це сторінка із текстів Пейсоннеля?

А тим часом у травні 1992 року поодаль від етнічних боїв Східної Європи, в м. Фултон, штат Міссурі, прибув Михайло Горбачов, аби з того самого місця, звідки ораторствував Черчилль 1946 року, проголосити кінець холодної війни і простерти риторичний покров на місці залізної завіси. Проте культурне конструювання мапи Європи розділило континент задовго до холодної війни, і цей поділ зберігся й надалі, хоч його зазвичай не вивчали і здебільшого хибно розуміли. Горбачов теж спостерігав за залізною завісою з іншого боку і розмірковував про її культурні наслідки. «Ми — європейці, — проголосив він у книжці «Перебудова» 1987 року. — Історія Росії є органічною частиною великої європейської історії». Він також влаштував переклик народів, але не для того, щоб оживити в уяві войовничі племена Середніх віків: «Росіяни, українці, білоруси, молдавани, литовці, латвійці, естонці, карели, інші народи нашої країни зробили чималий унесок у становлення європейської цивілізації» * 23. Уживши слово «цивілізація», він кинув усім нам виклик, спонукаючи переосмислити свої ментальні карти Європи.


«Та вистачить однак тут, в Європі, — писав Чеслав Мілош, — походити з її східних чи північних околиць, куди рідше вчащають подорожні, щоб бути прибульцем з Септентріону **, про який відомо тільки те, що там холодно» ***.


* Див.: Горбачов Михайло. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. — К: Політвидав України, 1988. — С. 200.

** Септентріон — країни Півночі. Назва походить від лат. слова septentriones, що означає сім зірок, які видно поблизу Північного полюса. У «Потопі» Генрика Сенкевича означає Росію (прим. із укр. видання книжки. — Перекл.).

*** Див.: Мілош Чеслав. Родинна Європа / Пер. з польської Лідія Стефановська та Юрій Іздрик. — Л.: Літопис, 2007. — С. 13.



Яко польський поет із Литви у мемуарах під назвою «Родинна Європа» він спробував відобразити своє ставлення до Європи загалом: «Безсумнівно, і тут була моя батьківщина, яка ніби [518] зрікалася, давши собі якусь присягу, знання про себе як про цілість, що поділяє свою людність на родину — пересварену, але родину — і бідних кузенів» * 24. Головним імперативом його життєвого шляху була боротьба із відмовою Західної Європи визнати його повноцінним членом родини і сприймати його як більш ніж гостя із холодного пограниччя континенту. Тож він вирішив переповісти своє життя: «Якщо я хочу показати, ким я є, походячи зі сходу Європи, то чи можу це зробити інакше, аніж розповідаючи про себе?» **.


* Там само.

** Там само. — С. 16.


Моя книжка розповідає про інтелектуалів Західної Європи, котрі винаходили Європу Східну. З Мілошевого прикладу видно, що східноєвропейські інтелектуали реаґували на ці нав’язані образи та формули, вигадані в Західній Європі. Інтелектуальна історія такої реакції може стати темою для окремої книжки, яка розповість про складні культурні стратегії опору, засвоєння, поваги, співучасті та контрударів, які використовувалися в різних країнах Східної Європи. На завершення своєї книжки про Західну Європу я хотів би залишити останнє слово за Європою Східною. І кому ж його віддати, як не людині, чий голос був настільки гучним, творчість настільки титанічною, що вони стали гідним ходом у відповідь на закиди видатних, ерудованих і самовпевнених філософів? Нею має бути Лев Толстой, зокрема його роман «Війна і мир». Адже саме зухвалість вторгнення Західної Європи в Європу Східну стала головною темою цього твору.

В сюжет оповіді про вторгнення вплітаються уривки із французьких джерел — наприклад, спогадів Філіппа-Поля де Сеґюра поміж інших, — до яких Толстой має суперечливе ставлення: з одного боку, він їх потребує, щоб зобразити французький погляд на події, а з другого боку, він не приймає цього погляду. Він навіть цитує французькі джерела, але завжди з іронічними нотками, коли, скажімо, французи називають Москву «азіатською столицею», а її церкви їм нагадують «китайські пагоди». У романі сам Наполеон, уперше побачивши Москву, вигукує від вигляду «цього азіатського міста із силою-силенною церков», а тоді уявляє її яко «східну красуню», [519] яку він от-от позбавить цноти. Потім імператору підносять план міста: «В яскравому вранішньому світлі він дивився по черзі то на місто, то на план, звіряючи подробиці цього міста, і впевненість у заволодінні ним хвилювала і лякала його». Наполеонове зацікавлення картою та натяк на зв’язок між картографуванням і заволодінням свідчать, як глибоко Толстой зрозумів просвітницьку ідею Східної Європи. Далі, мірою споглядання Наполеоном мапи міста, Толстой ще раз демонструє своє іронічне розуміння цієї ідеї. Після того як Наполеон розглянув «стародавні пам’ятники варварства й деспотизму», він вирішує навчити росіян, «що таке справжня цивілізація» 25.

В епілозі до «Війни і миру» Толстой, втручаючись у суперечку істориків, які намагалися пояснити французьке вторгнення до Росії, знаходить відповідь у основоположних напрямках компаса. «Засадничим і найсуттєвішим смислом європейських подій початку нинішнього сторіччя, — гадав Толстой, — був войовничий рух мас європейських народів із заходу на схід, а відтак зі сходу на захід». Таким робом він усунув усі культурні асоціації, закріплені за «сходом» і «заходом», звільнивши їх від такого обтяжливого тягаря, як баланс цивілізації та варварства, і лишивши тільки голий напрям руху, рівносильного й протилежного, взаємного і відворотного. З’ясувавши цю просту наукову істину, Толстой з іронією оцінив увагу новочасної історії до «блага французького, німецького, англійського народів» і навіть до «блага цивілізації всього людства, під яким зазвичай розуміють народи, що замешкують маленький північно-західний куток великого материка» 26. Пишучи зі свого кутка континенту, Толстой осягнув суть географічної перспективи та філософського засновку, які перетворювали Європу на вісь, що пролягала зі сходу на захід.









Примітки



Висновки


1. Philippe-Paul, comte de Ségur, Napoleon’s Russian Campaign, trans. J. David Townsend (New York: Time/Life Books, 1965), pp. 43, 97.

2. Ibid., pp. 109, 228-231.

3. Astolphe, marquis de Custine, Empire of the Czar: A Journey Through Eternal Russin, trans, anonymous, intro. George Kennan (New York: Doubleday, 1989), pp. 123, 128.

4. Custine, Empire of the Czar, pp. 128, 155.

5. Custine, Journey for Our Time: The Russian Journals of the Marquis de Custine, trans. Phyllis Penn Kohler, intro. Walter Bedell Smith (Washington, D.C.: Gateway Editions, 1987), pp. 7, 9, 11.

6. Ernst Birke, "Die franzosische Osteuropa-Politik, 1914-1918," Zeitschrift für Ostforschung (1954, Heft 3), p. 322.

7. R. W. Seton-Watson, Disraeli, Gladstone, and the Eastern Question (New York: Norton, 1972), pp. 75, 244, 267.

8. William M. Sloane, The Balkans: A Laboratory of History (New York: Eaton & Mains, 1914), p. vii.

9. Ibid., pp. viii, 3, 56.

10. Harold Nicolson, Peacemaking 1919 (New York: Grosset & Dunlap, 1965), pp. 33, 126; див. також: Hugh and Christopher Seton-Watson, The Making of a New Europe: R. W. Seton-Watson and the Last Years of Austria-Hungary (Seattle: Univ. of Washington Press, 1981); та Domenico Caccamo, "Présupposa e obiettivi della storiografia sull’Europa orientale," у кн.: Introduzione alla Storia della Europa Orientale (Rome: La Nuova Italia Scientifica, 1991), pp. 9-21; та Larry Wolff, "French Policy Towards Eastern Europe During the First World War: From Dragon de l'Apocalypse to Cordon Sanitaire," у кн.: Essays in History: The E. C. Barksdale Student Lectures (Arlington, Texas: Phi Alpha Theta, Univ. of Texas, 1980), pp. 177-190.

11. Nicolson, p. 27.

12. Thomas Mann, The Magic Mountain, trans. H. T. Lowe-Porter (New York: Alfred A. Knopf, 1967), pp. 157, 228, 289, 517.

13. Georgena Muir Mackenzie and Paulina Irby, Travels in the Slavonic Provinces of Turkey-in-Europe (London: Bell and Daldy, 1867), pp. xx, xxix, xxx.

14. Rebecca West, Black Lamb and Grey Falcon: A Journey Through Yugoslavia (Penguin Books, 1982), pp. 23, 328, 483; див. також: Larry Wolff, "Rebecca West," The New York Times Book Review (Feb. 10, 1991).

15. West, p. 662.

16. Michael Burleigh, Germany Turns Eastwards: A Study of Ostforschung in the Third Reich (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1988), pp. 137, 151, 167, 242; див. також: Larry Wolff, rev. of Germany Turns Eastwards, by Michael Burleigh, Harvard Ukrainian Studies 15, no. 3/4 (Dec. 1991): 456-459.

17. Burleigh, p. 306.

18. R. R. Palmer and Joel Colton, "The Transformation of Eastern Europe, 1648-1740," у кн.: A History of the Modern World, 3rd ed. (New York: Alfred A. Knopf, 1965), p. 174.

19. Thomas Caldecot Chubb, Slavic Peoples (Cleveland: World Publishing Company, 1962), p. 105.

20. Ian Fleming, From Russia with Love (London: Pan Books, 1959), pp. 142, 184.

21. New York Times, 22 Aug. 1991, p. 1; Neue Zürcher Zeitung, 7/8 Sept. 1991, p. 1; Corriere della Sera, 8 Sept. 1991, "Corriere Cultura," p. 5; Boston Phoenix, 13 Sept. 1991, Section I, pp. 32-33.

22. New York Times, 25 Mar. 1992, p. 1; 8 Apr. 1992, p. 1; 24 May 1992, p. 10.

23. Mikhail Gorbachev, Perestroika: New Thinking for Our Country and the World (1987; New York: Harper & Row, Perennial Library, 1988), p. 177.

24. Czesław Milosz, Native Realm: A Search for Self-Definition, trans. Catherine S. Leach (New York: Doubleday, 1968), p. 2.

25. Leo Tolstoy, War and Peace, trans. Rosemary Edmonds (Harmondsworth, Eng.: Penguin Books, 1982), pp. 843, 1034.

26. Ibid., pp. 1343-1344, 1401.









< < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >




Hosted by uCoz