Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.
Зміст
< < <
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
> > >
Передмова до українського видання «Винайдення Східної Європи»
«Україна завжди палко прагнула свободи». Хто це сказав? Цю фразу, таку доречну для наших часів, коли Україна нарешті стала незалежною державою, написав Вольтер у XVIII сторіччі в «Історії Карла XII»: «L’Ukraine a toujours aspiré à être libre». Вольтер ніколи не бував в Україні, і навіть цей його хвилинний інтерес до неї був майже випадковим, зумовленим тим простим фактом, що шведський король Карл XII зіткнувся із російським царем Петром Великим під Полтавою в Україні 1709 року. Якби не Полтавська битва, Вольтер навряд чи потурбувався би дізнатися щось про Україну та написати про її національні устремління. Але щойно французький філософ звернув увагу на Україну, його свідомість почала надзвичайно чутливо сприймати будь-які натяки на поривання до свободи. Почуваючись як риба у воді при королівських дворах і загалом підтримуючи політику просвіченого абсолютизму, Вольтер усе ж таки на основі свого поверхового ознайомлення дійшов висновку, що Україна завжди палко прагнула свободи. Він з’ясував, що епізод історії з Карлом XII був також епізодом із Мазепою.
Зацікавлення Вольтера Україною було лише однією з багатьох ниток складної і посиленої уваги Просвітництва до східних земель і народів Європи — уваги, яка врешті-решт виллється у «винайдення» Східної Європи. «Винайдення Східної Європи» — це книжка про те, як люди почали розглядати Європу як територію, засадничо поділену на східну та західну [20] частини. Аж до XVIII сторіччя, доводитиму я далі, якщо Європу й уважали розділеною, то лише на північ і південь топографічно ця лінія поділу проходила по Альпах. Такого бачення Європи дотримувалися стародавні римляни, а через тисячу років — італійці-сучасники доби Відродження. Проте згодом, у XVIII столітті, в уяві людей почала відбуватися понятійна перестановка або переорієнтація континенту, внаслідок якої північ і південь стали вважати філософськи менш значущими полюсами європейського компаса, ніж схід і захід. Тож Європа почала сприймати себе поділеною на Східну Європу та Західну Європу, що й стало головною засадничою орієнтацією континенту в Новий час — аж до схилку XX сторіччя та кінця холодної війни. Україна відіграла кардинальну роль у цій зміні бачення протягом XVIII століття, позаяк її не можна було сприймати ні як північну землю (на кшталт Росії та Польщі), ані як південну землю (на кшталт османських володінь у Болгарії та Сербії). Україна була явно й незаперечно східною, а тому вона стала географічним наріжним каменем для інтелектуального конструювання Східної Європи філософами Просвітництва.
Вольтер далі відстежував шлях Карла XII по Україні, «цьому незнаному краю» (ce pays inconnu) — незнаному, звісно, для Карла, але також ледве знайомому для самого Вольтера, який виконав свою «домашню роботу», ознайомившись із доступними відомостями про Україну, тож тепер був готовий передати своє мінімальне знання про неї своїм читачам. «Карл заглибився у ці загублені землі (ces pays perdus), не будучи впевненим у своєму шляху», — писав Вольтер, розкриваючи центральний парадокс західного бачення Східної Європи. Адже саме Карл, чужоземний король, загубився, збився зі шляху, але якимось чином, за допомоги пишномовного викруту філософського пера Вольтер подав усе так, нібито самі ці землі були загубленими, pays perdus — загубленими землями України. Для кого вони були загубленими? Ясна річ, вони були загубленими для Європи, втраченими з поля огляду, невидимими для західного просвітницького ока.
Чи розумів Вольтер, що він у 1730-ті роки висував претензії на втрачений шматок європейської спадщини, пишучи про Україну для просвіченої аудиторії? Коли у 1980-ті роки — [21] двісті п’ятдесят років по тому — я вперше прочитав «Історію Карла XII», зауваження щодо «загублених земель» видавалося цілковито слушним для тодішнього стану справ. Саме у 1980-ті роки Мілан Кундера опублікував свій знамените есе «Трагедія Центральної Європи», оплакуючи «викрадення» Радянським Союзом європейських земель, на кшталт його рідної Чехословаччини, у Європи. Кундера звинувачував Захід у байдужості до цих загублених земель і недобачанні втрати, адже для Заходу самі ці землі здавалися невидимими. «В очах своєї омріяної Європи, — писав Кундера, — Центральна Європа — це всього-на-всього частина радянської імперії і не більше». Кундера й сам виявився не надто видющим, щоб прикласти своє пристрасне звинувачення і до України, але коли я прочитав фраґмент із Вольтера про загублені землі України, я зрозумів, що вони були досі загубленими й невидимими для західного загалу — наприкінці XX сторіччя. Зрештою, Україну не вважали частиною Центральної Європи, а часом навіть не відносили й до Східної Європи, тож її, словами історика Романа Шпорлюка, можна було розглядати яко «Далекосхідну Європу».
Вольтер уважав Україну далекою і чужою, зокрема називав запорозьких козаків «найдивнішим народом на землі», але він розумів, що Україна пов’язана із Європою. Переповідаючи події 1709 року під Полтавою, він пригадував «незабутню зиму 1709 року — ще жахливішу на цьому пограниччі Європи, ніж у нас у Франції». Французи й українці мали спільний досвід однакової зими 1709 року; вони разом тремтіли від морозу в своїх відповідних закутках континенту. Вольтерів Париж лежав, і лежить досі, десь на тій самій широті, що й Полтава, тож, дивлячись із Парижа в напрямку Полтави — крізь усю Європу, можна вловити суть поділу Європи на східний і західний терени.
Вольтеру було п’ятнадцять у 1709 році — під час тієї незабутньої зими. Коли мені було п’ятнадцять 1972 року, я ріс у штаті Нью-Джерсі, майже нічого не знаючи про Україну. Це був час холодної війни, тож у кращому разі я хіба що асоціював Україну із Радянським Союзом. У мене, звичайно, не було чіткого уявлення про українську історію. Попри те, що в Нью-Джерсі мешкає чимала українсько-американська [22] спільнота, я ніколи не чув, щоб хтось із учнів моєї школи був родом із України. Дізнався я про українські громади Нью-Джерсі тільки через багато років із українсько-американської художньої прози Аскольда Мельничука. Доти Україна була для мене незнаним краєм, як і для Вольтера перед тим, як він зацікавився пригодами Карла XII.
«Винайдення Східної Європи» — це книжка про ментальні карти, тобто карти, які складаються у думці. Я добре пам’ятаю, що Україна вперше зайняла місце в моїй ментальній карті Східної Європи одного літнього дня 1975 року, коли я переступив поріг Українського наукового інституту Гарвардського університету на Массачусетс-авеню 1583 в Кембріджі, штат Массачусетс. Того дня я зустрів Омеляна Пріцака, котрий тоді одночасно займався організацією Інституту та своїм приголомшливим дослідженням походження Русі. Це був той самий рік, коли професор Пріцак отримав призначення на кафедру української історії імені Михайла Грушевського в Гарварді. Кілька подальших років він із надзвичайною доброзичливістю розповідав наївному університетському студенту про Східну Європу та місце в ній України.
Я добре пам’ятаю курс професора Пріцака «Східна Європа в своєму євразійському контексті» (студенти для скорочення прозвали цей курс «Орди»), який охоплював зовсім невідомі мені історичні епізоди: середньовічну історію аварів, булгар і хазарів. Тоді в мене вперше виникли підстави критично задуматися над сенсом історичного розташування Східної Європи між Європою й Азією. Через п’ятнадцять років, коли професор Пріцак святкував 70-річний ювілей, я вперше зібрав докупи свої думки щодо Вольтерової ідеї Східної Європи й опублікував їх у вигляді статті, присвяченої ювіляру. Ця стаття вийшла в спеціальному числі «Гарвардських українських студій» 1990 року, присвяченому професору Пріцакові, а в моєму безбарвному академічному житті це була перша публікація, що вела до написання книжки «Винайдення Східної Європи».
Доки ми в Кембріджі (Массачусетс) виконували свої академічні ритуали й ушанування, XX сторіччя котилося до свого приголомшливого кінця, увінчаного, починаючи із 1989 року, крахом комунізму по всій Східній Європі та [23] ліквідацією Радянського Союзу в 1991 році. Перетворювалися не тільки наші ментальні карти: географічні карти й атласи зазнавали не менш разючих змін. Однією із найдивовижніших змін була неспростовна поява України, незалежної від Радянського Союзу і зафарбованої в окремий колір, як однієї з найбільших країн Європи. За мого дитинства Україна була невидимою на карті, позаяк її фарбували в той самий колір, що й Радянський Союз загалом. Мої ж діти звикли до зовсім інакшої карти Європи.
Під час свого візиту до України 2000 року я сів на потяг із Кракова до Львова. Подорож тривала десять годин — десь удвічі довше, ніж у XIX сторіччі, коли обидва міста належали до габсбурзької провінції Галичини, будучи частиною реґіону, який можна було вважати Центральною Європою. Мені стало цікаво, чи можна сказати, що Україна віддалилася від Європи протягом сторіччя, що сплило відтоді, і чи справді її «викрали» в тому сенсі, про який писав Кундера щодо Центральної Європи. Однак кінець моєї подорожі 2000 року вселяв оптимізм, що, крок за кроком, землі, народи та культури Європи вже наново поєдналися в нову ментальну карту континенту. «Винайдення Східної Європи» я задумав яко дослідження того, як ментальні карти з часів Вольтера формували європейську історію, відображаючи культурне значення розділення й учуження. Україна, поза сумнівом, була одним із місць найрадикальнішої трансформації ментальної карти Європи протягом останнього десятиліття XX сторіччя і залишатиметься кардинально важливою для згуртованості й значущості Європи в сторіччі, що настає.
Ларрі ВУЛЬФ, професор історії Бостонського коледжу
