Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >

Розділ другий

Заволодіваючи Східною Європою:
Сексуальність, рабство і тілесне покарання

«Після побиття»

Прибуття Казанови до Санкт-Петербурґа з бездоганною точністю фіксується у його славнозвісних мемуарах, хоча він часто прикрашав і перекручував реальні події. Казанова відбув екіпажем із Риги 15 грудня 1764 року і, провівши в дорозі шістдесят годин, прибув до місця призначення вранці 18 грудня:

Я прибув до Санкт-Петербурґа, коли перші промені сонця позолотили обрій. Це був саме день зимового сонцестояння, і я спостерігав, як сонце з’явилося над величезною рівниною рівно о дев’ятій годині двадцять чотири хвилини; я можу запевнити своїх читачів, що найдовша ніч у тих широтах триває вісімнадцять годин і сорок п’ять хвилин ¹.

Довгі зимові ночі були наслідком того, що місто лежало у північних широтах, але погляд Казанови, який спостерігав за світанком, шукав сходу. Перше його враження від Санкт-Петербурґа — придворний бал-маскарад, що тривав наступні шістдесят годин і де він одразу помітив ознаки країн, із яких приїхав. Усі розмовляли німецькою, танці були французькі, і Казанова швидко упізнав під масками не лише Катерину і Григорія Орлова, а й свого земляка-венеціанця та колишню паризьку коханку.

«Історія мого життя» відома як історія сексуальних пригод Казанови, хоча мінливе тло його подорожей іноді дуже впливало на ті пригоди. Це особливо відчутно в російських [92] сценах його мемуарів. Пригоди почалися з обіду під Петербурґом, на якому були італійський співак-кастрат Люїні; «володарка його серця» — співачка Ля Колона; дружина французького купця, яка видалася Казанові «найчарівнішою жінкою у Петербурзі»; венеціанка, що фліртувала з Казановою двадцять років тому, доки її брат не спробував убити нашого героя на площі Святого Марка; і, нарешті, російський офіцер, родич Орлових. Після обіду кастрат подався на полювання, а Казанова і російський офіцер, не схильні до настільки чоловічих розваг, вирушили шукати дичини іншого роду.

Я показую йому сільську дівчину неймовірної краси; він бачить її, погоджується, ми підходимо до неї, а вона тікає до хатини й зникає за дверима. Ми заходимо також, бачимо її батьків, цілу родину, а в самому кутку — дівчину, налякану наче зайченя, якого ось-ось розірвуть пси ².

Зрештою, Казанова був на полюванні, й згадка про «хатину», куди він загнав свою здобич, споріднювала його полювання з багатьма іншими описами Східної Європи XVIII століття.

Хвилин п’ятнадцять офіцер розмовляв російською з батьком, і з усієї розмови Казанова збагнув лише, що вона стосувалася дівчини — «позаяк батько покликав її, і вона, слухняна та покірна, підійшла і стала між ними». Тоді офіцер пояснив, що батько вимагав за дівчину сто рублів, адже вона незаймана і має лише тринадцять років. Казанова попросив офіцера пояснити, про що йдеться:

— Припустімо, я заплачу сто рублів. Що тоді?

— Тоді вона до ваших послуг, і ви матимете право переспати з нею.

— А якщо вона не захоче?

— О, такого ніколи не буває. Ви тоді маєте право її побити.

— Припустімо, що вона захоче. А що, коли після любовних утіх вона мені сподобається і я захочу її залишити?

— Ви стаєте її господарем, і ще більше, скажу я вам, ви навіть зможете заарештувати її, якщо вона спробує втекти, поки вона вам не віддасть ста рублів, що ви заплатили за неї.

— А якщо я триматиму її у себе, скільки за місяць я маю їй платити? [93]

— Ні копійки. Тільки годувати і щосуботи відпускати у лазню, аби вона могла в неділю піти до церкви.

— А коли я поїду з Петербурґа, чи зможу я взяти її з собою?

— Ні, тільки з особливого дозволу і заплативши заставу. Бо хоч вона і стала вашою рабинею, передовсім вона належить імператриці.

— Чудово. Залагодьте це для мене. Я плачу сто рублів і заберу її з собою; запевняю вас, що не поводитимуся з нею як із рабинею. Але я цілком покладаюся на вас і не хочу, щоб мене ошукали ³.

Ось так Казанова, легендарний майстер науки зваблення за старого режиму, змушений учитися як початківець правил гри у нових умовах. Ключем до цих правил було слово «рабство», що змушувало Казанову почуватися трохи незручно.

Це слово часто вживали мандрівники, описуючи жорстокі умови кріпацтва й життя селян у Росії, Польщі та османській частині Європи. Це слово входило до спільної концепції Східної Європи, об’єднуючи певні країни на підставі деяких подібностей їх соціоекономічної структури. Автори сучасних нам підручників подають ці риси як самозрозумілі: «У XVI-XVIII сторіччях у Східній Європі, на відміну від Заходу, селяни дедалі більше втрачали свободу» ⁴. Проте у XVIII столітті ідея «Східної Європи», на відміну від ідеї «Заходу», ще не була концептуальним каркасом аналізу і формувалася поступово, на основі нагромадження подібностей і різних поглядів.

Казанову не вельми цікавили соціоекономічні структури, і купівля російської дівчини для нього була радше виявом місцевих сексуальних норм, ніж формою феодального гніту. Втім, він тримався досить обережно й намагався уникати вузлового слова, обіцяючи не поводитися з дівчиною як із рабинею. Ця нова можливість сексуальних пригод показала Казанові азійський бік Росії: наступного ранку, коли він пішов заплатити сто рублів, його приятель-офіцер запропонував зібрати «сераль, де буде стільки дівчат, скільки йому заманеться». У своїй «хатині» батько дівчини, чекаючи на оборудку, дякував Миколаєві Угоднику «за зіслане щастя», після чого запропонував Казанові перевірити [94] незайманість дівчини. Той знову почувся незручно: «Моє виховання не дозволило мені ображати її такою перевіркою», проте він «присів і, затиснувши її між стегнами, рукою перевірив й упевнився, що вона неторкана. Правду кажучи, я б не видав її, навіть якби виявилося, що вона втратила цноту» ⁵. Втім, напередодні він боявся, що його обдурять. З одного боку, постійне вживання евфемізмів засвідчувало, що йому трохи незручно від запаморочливої легкості сексуальної пригоди за таких обставин. Проте майже клінічний опис такої «перевірки», вочевидь, приємно його збуджував і навмисно призначався для читачів як вступ до порнографії оволодіння. Казанова заплатив гроші батькові, той дав їх дівчині, яка, своєю чергою, віддала їх матері. Отже, оборудку було здійснено.

Першим своїм актом Казанова яко власник дівчини дав їй ім’я, наче досі вона його не мала. Ім’я, що він вигадав для неї, подарувало їй сумнівне безсмертя на сторінках його мемуарів, зробило її ледь не символом Східної Європи в уявленні західноєвропейського Просвітництва. Він назвав її Заїрою. Вольтерова «Заїра» стала однією з найпопулярніших трагедій письменника від часу прем’єри у театрі «Комеді франсез» 1732 року. Місцем дії був сераль, головна героїня Заїра — християнська невільниця єрусалимського султана, а сюжет розгортався навколо їхнього приреченого на загибель кохання. В п’ятому акті султан заколов її у шалі безпідставних ревнощів. Казанова, не вагаючись, прийняв орієнталізм Просвітництва, давши дівчині ім’я Заїра, відсилаючи, в такий спосіб, до любовної історії у гаремі, аби позбутися відчуття ніяковості від зіткнення з рабством у Східній Європі.

Казанові було дуже легко покликатися на Вольтера ще й тому, що саме на 1760-ті роки припадає пік зацікавлення Вольтера катерининською Росією, а Росія, своєю чергою, відповідає не меншим інтересом до Вольтера. 1764 року Катерина заснувала першу в Росії школу для дівчат — «Le Couvent des Demoiselles Nobles *», або Смольний інститут, а 1771 року російські «demoiselles» поставили саме Вольтерову «Заїру» ⁶.

* Інститут шляхетних дівиць (фр.). [95]

«У ці дні росіяни, з претензіями на літературні смаки, — писав Казанова, — знали, читали й хвалили лише Вольтера і, прочитавши всі його твори, гадали, що тепер вони так само освічені, як і їхній кумир». Ставлення Просвітництва до Східної Європи було таким, що навіть зацікавлення Вольтером могло сприйматися лише як поверхова цивілізованість. Насправді Казанова написав свої спогади двадцять п’ять років по тому в Богемії, де згадував Росію давноминулих часів, підсумовуючи: «Такими були росіяни у ті дні; але мені казали — і я в це вірю, — що тепер вони значно менш поверхові» ⁷.

Казанова забрав Заїру, «досі зодягнену в грубий одяг», до себе додому і «залишався вдома чотири дні, не відходячи від неї, доки її не перевдягли у французьке вбрання». Вочевидь, саме тоді він уперше скористався сексуальними правами на свою власність, але в мемуарах він чомусь повідомив лише про її перевдягання «у французьке вбрання». Вигадливе зваблювання часів рококо, що було характерною ознакою описів його еротичних пригод, виявилося недоречним у випадку купленої тринадцятирічної рабині. Тут він навряд чи міг вигукнути як у Венеції: «О, які ж вони приємні — ці відмови закоханої, що відсуває щасливу мить лише для того, аби зазнати більшої втіхи!» Якщо він відчував незручність, домагаючись своєї рабині, то вельми вдало заступив опис цих домагань оповіддю про її перевдягання. Одягаючи Заїру, Казанова познайомив її з модою і цивілізацією, і це ніби знімало його провину. Втім, одягнувши дівчину приватно, Казанова потім публічно роздягнув її, взявши з собою до російської лазні «помитися у товаристві тридцяти чи сорока цілком голих чоловіків і жінок». Це дало Казанові добру літературну нагоду, щоби описати оголену Заїру: «Її груди ще не розвинулися, їй було тринадцять років; я взагалі не побачив у неї жодної ознаки статевої зрілості. Чорне волосся відтіняло молочну білизну її шкіри і робило її ще прекраснішою» ⁸.

Казанова порівнював Заїру зі статуєю Психеї із Вілли Борґезе в Римі, але, можливо, він також думав про Піґмаліонову Ґалатею, бо, одягнувши її «у французьке вбрання», він одразу почав її вчити італійської мови, і через три місяці вона говорила «дуже погано, але досить стерпно, аби висловити свої бажання». Сам він, звісно, не починав учити російської, бо «насолоду, що я мав, слухаючи, як вона говорить по-венеціанськи, годі [96] уявити» ⁹. Казанова перетворив рабство на експеримент із цивілізування Східної Європи. Основи мови і стилю, що їх Кокс чи Сеґюр пізніше сприйматимуть за ознаки поверхової цивілізованості у Санкт-Петербурзі, втовкмачувалися селянській дівчині-рабині: чотири дні пішло на французьке вбрання і три місяці на уроки італійської. Казанові залишалося тільки дати їй прочитати Вольтера, що було б останнім штрихом поверхової цивілізованості, але цього не довелося робити, адже вона сама була Вольтеровою героїнею, і її особистість спільними зусиллями створили Вольтер і Казанова.

«Вона полюбила мене, — самовпевнено повідомляв Казанова, — й одразу почала ревнувати, якось ледь не вбила». Він твердить, що «якби не її прокляті ревнощі, що стали щоденним тягарем для мене, і не сліпа віра у карти, на яких вона щоденно гадала, я ніколи б не залишив її» ¹⁰. Насильство, забобонність, ірраціональна й неконтрольована пристрасть зраджували примітивність її вдачі, ледь прихованої французькою модою і венеціанським діалектом. Поступово ці поверхові знаки цивілізації дозволили Казанові забути, що його стосунки із Заїрою тримаються насамперед на факті її невільництва, на горезвісних ста рублях. Попри це, вона мала право на ревнощі, якщо невільниця взагалі має будь-які права. До того ж розповіді Казанови про власні зради засвідчують, що в Росії його сексуальність набрала специфічних рис.

Найдраматичніше зіткнення Казанови із Заїрою почалося з того, що він залишив її вдома й вирушив у гості сам, «переконаний, що там знайшлося б кілька молодих офіцерів, які дратували б його, фліртуючи з нею її рідною мовою». І справді, він зустрів російських офіцерів, двох братів, котрі обидва були поручиками. Молодший, «блондин, гарненький, як дівчина», виявляв до нього стільки знаків уваги під час вечері, що Казанова «прийняв його за дівчину в чоловічому одязі». Офіцера звали Лунін. Після обіду Казанова спитав, чи він, бува, не перевдягнена дівчина, «але Лунін, упевнений у вищості чоловіків, не гаючи часу пред’явив докази своєї статі й обійняв мене, бажаючи дізнатися, чи зможу я лишитися байдужим до його вроди. Вирішивши, що я задоволений, він приготувався подарувати щастя нам обом». Тут втрутилася ревнива француженка, що назвала їх обох непристойними словами. [97]

Ця історія розсмішила мене; але мені не було байдуже, чим усе закінчиться, тож я не бачив підстав прикидатися і сказав цій шльондрі, що вона не має права втручатися у наші справи. Вирішивши, що я став на його бік, Лунін відкрив переді мною всі свої скарби, навіть свої білі груди. [...] Ми з молодим росіянином запевнили один одного у найглибшій дружбі і поклялися, що вона буде вічною ¹¹.

Звісно, у Казанови ніщо не могло тривати вічно, але ця випадкова гомосексуальна розвага була принаймні незвичайною для цього славнозвісного шукача гетеросексуальної розпусти.

Запевнення у вірності й клятви між чоловіками різко контрастували зі стосунками пана й рабині між Казановою та Заїрою. Проте Лунін і Заїра були напрочуд подібні тим, що приваблювало Казанову: Заїра мала хлопчаче тіло — ані грудей, ані ознак жіночої зрілості, а Луніна, навпаки, можна було прийняти за дівчину. У Венеції, для порівняння, Казанова звернув увагу на красуню через її «найпишніший бюст», одразу відчуваючи «гарячий вогонь любовного бажання» ¹². У Росії Казанова опинився в новому світі з іншими законами, де міг імпровізувати з власною сексуальністю, дозволяючи двозначність та інверсію у своїй сексуальній легенді. Для Салаберрі, покоління по тому, Схід теж асоціювався з педерастією (хоча, на відміну від Казанови, він не знайшов у ній нічого привабливого). Цілком можливо, ототожнення Заїри зі Сходом було викликано не лише її підневільним становищем, але й незрілістю її статі.

Після обміну «знаками» Казанова і Лунін приєдналися до решти гостей і загальної оргії, хоча, «здавалося, я і мій новий друг були єдиними, хто не втрачав голови, спокійно спостерігаючи за стрімким успіхом інших знайомств». На світанку коханці розпрощалися, і Казанова повернувся до Заїри, яка не лягала спати, чекаючи на нього.

Повертаюся я додому, входжу до своєї кімнати і лише чудом ухиляюся від пляшки, яку Заїра запустила мені в голову і яка напевно убила б мене, коли б потала у скроню. На щастя, вона лише черкнула моє обличчя. Я бачу, як Заїра, в пориві люті, падає на підлогу й б’ється об неї головою; підбігаю до неї, підхоплюю і питаю, що з нею сталося, [98] переконаний, що вона збожеволіла, й уже збираюся кликати на допомогу. [...] Вона показує на колоду з двадцяти п’яти карт, що символами оповідають про ту орґію, на якій я пробув цілу ніч. Там були і блудниця, і ліжко, і розпуста, і навіть мій злочин проти природи. Я нічого не бачу; але їй здається, ніби вона бачить усе ¹³.

Казанова повідомив, що вже збирається позбутися її, але коли Заїра впала на коліна, благаючи пробачити, він обійняв її та «виявив найпромовистіші знаки своєї приязні». Він змусив її пообіцяти, що вона більше не гадатиме на картах.

Казанова засуджував забобони, але водночас зізнавався, принаймні перед читачем, що карти говорили правду, навіть про його гріх проти природи. Загалом, маючи на увазі радше релігію, а не карти, він назвав росіян «найзабобоннішими християнами», особливо за поклоніння святому Миколаю, чий образ був у кожній хаті. «Той, хто заходить у хату, спершу б’є поклін іконі, потім господареві, але коли ікони чомусь немає, росіянин шукає її поглядом по всій хаті, розгублюється, не знає, що сказати, і втрачає голову» ¹⁴. У випадку Заїри забобони давали привід ревнощам і насильству, але Казанова вважав, що має ефективні ліки від шалу дівчини.

Це були звичайнісінькі ревнощі, і я боявся їх наслідків: поганого настрою, сліз і приступів відчаю, через які мені не раз доводилося бити її. Це був найкращий спосіб переконати, що я її кохав. Після побиття її прихильність до мене потроху поверталася, і між нами знову запановував мир після виконання обрядів любові ¹⁵.

Побиття були пов’язані з його сексуальністю та її невільним становищем. Уперше, коли Казанова тільки збирався її купити, йому сказали, що він матиме «право бити її», якщо вона відмовиться спати з ним. Це право власника він волів трактувати як доказ кохання і засіб сексуального збудження, пояснюючи його радше особливостями російського характеру, ніж рабським становищем дівчини. Він бив Заїру, аби цивілізувати її, так само, як одягав у французьке вбрання та вчив італійської мови. При цьому він не мав сумнівів, що ставлення до Заїри дозволяє йому узагальнити характер російських слуг. [99]

Три обставини особливо змусили цю дівчину полюбити мене. По-перше, я часто брав її до Катерингофа побачитися з рідними, яким я завжди лишав рубль; по-друге, запрошуючи гостей на вечерю, я саджав її з собою за стіл; по-третє, я двічі чи тричі побив її, коли вона намагалася не пустити мене в гості.

Дивна необхідність чекає на господаря в Росії: коли тільки є нагода, він мусить бити своїх слуг! Слова не діють, діє тільки батіг. Слуга має рабську душу; після того, як його відшмагають, він подумає і скаже: «Мій господар не вигнав мене; він не заповзявся б мене бити, коли б не любив, тож я мушу віддано служити йому» ¹⁶.

Казанова запевняв, що спочатку, коли він приїхав до Петербурґа, йому і на думку таке не спадало: «Я прихильно ставився до свого козака, що розмовляв французькою, і хотів привернути його до себе добротою, картаючи його лише словами, коли той напивався до непритомності». Приятель Казанови сміявся з такого м’якосердя і попереджав, що тут зарадить лише батіг. Незабаром Казанова переконався, що той мав рацію ¹⁷. Слуги в Росії були рабами не так через соціоекономічні умови, як через те, що у них душі були рабські, й Казанова легко зміг уявити привабливість побоїв з боку раба, що годилось і для його еротичних фантазій.

Зазвичай, не позбавлені приємності сексуальні пригоди Казанови відрізнялися від розваг маркіза де Сада, який належав до наступного покоління. Проте в Росії навіть венеціанський розпусник зауважив, що його сексуальність набирає дещо нетрадиційного спрямування. Сам де Сад у своїй «Історії Жульєтти», написаній у 1790-х роках, вводить вигаданий образ московита Мінського, монстра-садиста, що піддавав тортурам і зжер цілий гарем сексуальних рабів. Згодом у романі з’являється сама Катерина з її вигадливими садистичними оргіями в Санкт-Петербурзі. Француза, що брав у них участь разом з нею, вона потім засилає до Сибіру, де той у товаристві угорця і поляка досягає нових вершин насолоди содомії та насилля. Вони втікають із Сибіру (попередньо зґвалтувавши і з’ївши п’ятнадцятирічного хлопчика): «З Астрахані ми вирушили до Тифліса, вбиваючи, грабуючи, ґвалтуючи й спустошуючи все на своєму шляху» ¹⁸. [100] Такою була Східна Європа де Сада, і хоча його фантазія у подібний спосіб перетворювала й інші реґіони світу, тут форми й інтенсивність сексуального насильства сягали особливої дикості.

«На колінах переді мною»

Коли Казанова прибув до Санкт-Петербурґа, зимові ночі тривали до дев’ятнадцяти годин, але вже наприкінці травня день майже не закінчувався, стояли білі ночі північного літа. «Кажуть, білі ночі красиві, — писав Казанова, — але мене вони дратували». Відтак вони із Заїрою поїхали до Москви. Коли під Новгородом один із коней не захотів їсти, Казанова описав подальшу сцену так:

Його господар почав благати коня найулесливішими словами, заглядаючи йому в очі з любов’ю та пошаною, намагаючись таким робом переконати коня поїсти. Потім він поцілував коня, взяв його морду і поклав у ясла, але все даремно. Тоді чоловік розплакався, так, що я ледь не вмер зо сміху, бо побачив, що він хоче задобрити коня слізьми. Наплакавшись досхочу, хазяїн знову поцілував тварину, запхав її морду в ясла, але це знову не допомогло. Тоді росіянин, не тямлячи себе від гніву, погрозив помстою. Він вивів коня зі стайні, прив’язав до стовпа, схопив велику палицю і бив бідолаху щосили зо чверть години. Коли втомився, завів коня назад у стайню, запхав його голову в корито, і кінь почав жадібно жерти, а хазяїн реготав, пританцьовуючи від щастя, наче ошалілий. Я не міг надивуватися. Думаю, що таке могло трапитися лише у Росії, де палиця має силу творити дива ¹⁹.

Цікавість, подив і захоплення Казанови збільшувалися, позаяк він спостерігав аналогію та пародію на власні стосунки із Заїрою, — поєднання побоїв і поцілунків. Це також могло трапитися лише в Росії. Казанова чув, що за часів Петра царю доводилося гамселити палицею генералів, генерали били полковників, полковники — майорів і так далі — аж до капітанів і поручиків. Звісно, Казанова мав певний особистий досвід спілкування з російськими поручиками. А побивши свою російську рабиню, він теж був свідком «дива», [101] що творить палиця, і, пишучи спогади, з ностальгією згадував Росію 1765 року: «Мені кажуть, що тепер у Росії мода на побиття менша, ніж у ті часи. Росіяни, на жаль, починають ставати французами» ²⁰. Відвертий жаль Казанови свідчив про те, що він настільки ж любив одягати Заїру у французьке вбрання, наскільки й не хотів, аби французькі манери й мораль заважали йому бити її.

Казанова не вагаючись назвав ієрархію побиття, що тяглася від царського трону до стайні, «деспотизмом» — політичною формою, притаманною суспільству, де процвітало невільництво й тілесне покарання. Казанову, коли він прибув до Санкт-Петербурґа, попереджали: якщо він не битиме своїх слуг, вони свого часу поб’ють його. У присутності самої Катерини він почув історію про те, що трапляється у деспотичній країні з конем, який брикається.

Якось уранці я зустрів імператрицю у чоловічому одязі для прогулянки верхи. Її обер-шталмейстер князь Рєпнін тримав повід коня, на якого вона сідала, та раптом кінь вдарив Рєпніна з такою силою, що зламав йому ногу. Вражена імператриця наказала негайно забрати коня геть і оголосила, що покарає смертю того, хто зважиться колись привести цю тварину перед її очі ²¹.

Деспотична влада Катерини трималася на системі суворої ієрархії, настільки всюдисущої, що навіть чужоземці отримували певні військові ранґи. Казанова твердив, що його прирівняли до генерала, тоді коли його земляк, кастрат Люїні, був лише підполковником, а художник Тореллі — звичайним капітаном. Для цих митців та авантюристів, що могли завжди зупинити гру й залишити країну, ролі підданців у цій ієрархії були лише жартом. Самі ж росіяни перебували у повній залежності від цариці. У день його першої зустрічі із Заїрою Казанову попередили, що вона «передовсім належить імператриці». Він не зможе вивезти її за межі Росії, а відтак досвід його сексуального володіння залишиться суто російською пригодою.

Казанова міг узяти Заїру до Москви, пихато ствердивши, що «той, хто не бачив Москви, не бачив Росії, і той, хто зустрічав росіян лише у Петербурзі, не знає росіян». Очевидно, [102] це була усталена думка, яка дозволяла занадто самовпевненому мандрівникові претендувати на те, що він «знає росіян». Характернішим для Казанови було інше порівняння: «Жінки у Москві мені видалися гарнішими, ніж у Петербурзі». Щоправда, у Москві найважливішими для нього були виходи у світ разом із Заїрою. Він мав із собою кілька рекомендаційних листів, усі з яких увінчалися запрошеннями: «Усі вони запрошували мене на обід з моєю любою дівчинкою». Піґмаліон отримав нагоду показати своє творіння:

Заїра, що добре вивчила свою роль, заворожувала, показавши, що вона заслуговує тієї нагороди, яку я їй підніс. Чарівна, наче маленький янгол, хоч би куди я її брав, вона була серцем товариства, байдужого, чи вона доводилася мені донькою, коханкою чи служницею ²².

Якою ж насправді була її роль, коли вона могла бути донькою, коханкою чи служницею? Москва приваблювала Казанову, бо тут ніхто напевно не знав, ким була Заїра, тоді як у Петербурзі забагато людей пам’ятало, що він просто купив її. Тож він дав їй змогу уявити, що вона не рабиня, а він не рабовласник.

Після повернення до Санкт-Петербурґа вони, звісно, більше не могли цього удавати, і Казанова негайно почав шукати можливості позбутися її:

Заїра хотіла, аби я ніколи не залишав Москви. Ми не розлучалися ані вдень, ані вночі, вона настільки в мене закохалася, що я страшенно мучився, думаючи про ту мить, коли мені доведеться її покинути. На другий день після нашого повернення я взяв її до Катерингофа, де вона показала своєму татові всі мої маленькі подарунки й докладно переповіла про всі почесті, котрі їй віддавали як моїй доньці. Слухаючи її, добряк від душі сміявся ²³.

Батьків сміх зруйнував гру, нагадавши, що тут кожен знає правду. Зрештою, він сам брав участь в оборудці й одержав сто рублів, чудово знаючи, хто її батько, а хто — ні.

Восени 1765 року Казанова був готовий вирушити додому. Він сподівався дістати місце при російському дворі, але Катерина, хоча й прогулювалася з ним у Літньому саду [103] й вислуховувала міркування про переведення Росії на григоріанський календар, не зробила йому жодних пропозицій ²⁴. Він хвалився ідеальними стосунками із Заїрою, тим, «як мало мені коштувало наше щастя», і загалом економічною доцільністю сексуального рабства. Але крім інтимних сцен, що затьмарювали їхні стосунки, у Петербурзі була ще одна причина для невдоволення:

Мене вважали щасливим, я намагався здаватися таким, але я був нещасний. Від часу мого ув’язнення [у Венеції. — Л. В.] я страждав від внутрішніх гемороїдальних болів, що мучили мене двічі чи тричі на рік, але у Петербурзі вони загострилися. Нестерпний щоденний біль у прямій кишці зробив мене сумним і нещасним ²⁵.

Хірург провів ретельне обстеження ануса Казанови, що в дивний спосіб скидалося на сцену, коли сам Казанова перевіряв незайманість Заїри. Хірург сказав, що операція неможлива, але втішив пацієнта тим, що його хвороба вельми поширена у Санкт-Петербурзі і навіть «у всій губернії, через воду з ріки Неви» ²⁶. Відтак, геморой виявився російською хворобою, даючи Казанові привід якнайшвидше виїхати звідти.

Нарешті настав час розлуки із Заїрою. Казанова з хвилюванням очікував «тієї розпуки, що її викличуть у мене її сльози», але в процесі розставання дівчину цікавили буденніші справи.

Знаючи, що я мушу їхати, і як неросіянин не зможу взяти її з собою, Заїра непокоїлася тим, що станеться з нею. Вона належатиме людині, якій я дам її паспорт, і дуже хотіла знати, хто це. Я провів з нею цілий день та ніч, виявляючи любов і сум від неминучої розлуки ²⁷.

Ще раз, майже востаннє, розмова про її рабське становище збільшила його еротичне збудження. Це навіть привнесло у спогади Казанови порнографічний ефект, позаяк читач лишався у напруженому чеканні: хто стане новим сексуальним господарем Заїри? Казанова думав про сімдесятирічного італійського архітектора Рінальді, який би радо взяв Заїру навіть за двісті рублів. Казанова сказав, що не збирається продавати її проти волі, і запросив Рінальді освідчитися Заїрі у [104] своїх почуттях, ніби вона і не невільниця. Старий архітектор, який провів у Росії сорок років, звернувся до неї російською, але Заїра відповідала йому італійською, підкресливши, що не має власної думки, і все залежатиме від Казанови.

Згодом Заїра сама порушила цю тему у розмові з господарем: «Мені здається, що я коштую тепер більше, адже ти лишаєш мені все, що дав мені, й до того ж я можу розмовляти італійською». Казанова відповів: «Я не хочу дати приводу для розмов, ніби я заробляю на тобі, тим більше, я вирішив подарувати тобі сто рублів, що отримаю від Рінальді за твій паспорт». Заїра, втім, наполягала, що вона — невільниця; він у відповідь відмовився визнати себе її власником і не хотів платні. Потім вона запропонувала, аби він просто повернув її батькові: «Якщо синьйор Рінальді любить мене, ти тільки маєш йому сказати, що побачити мене можна у батьківській хаті. Він також розмовляє російською, так що вони домовляться про ціну, і я не заперечуватиму» ²⁸. Казанова погодився, ліг із нею, а вранці повернув батькові, туди, де він її знайшов. Вона вже не була незаймана, але її ціна зросла в інший спосіб, на що вона сама натякнула.

Казанову потішило вирішення справи й особливо те, як його прийняли у батьківській хаті: «Вся її родина стояла на колінах переді мною, звертаючися до мене ніби до божества». Становище Заїри, втім, було далеке від божественного, адже у цій «хатині» «вони називали ліжком те, що було звичайнісіньким солом’яником, на якому спала разом уся родина» ²⁹. Це був світ російського селянства, котре згодом Кокс запримітив на узбіччі дороги, і йому також було приємно бачити, як селяни падали перед ним на коліна, наче перед своїми калмицькими ідолами. Казанова ці почесті сприйняв як належне і пішов геть, позбувшися думок про работоргівлю і про саму Заїру. Насправді він міг забрати її з собою, як пояснював читачам, лише заплативши заставу. Він цього не зробив саме тому, що кохав її: «Я закохався і не хотів сам ставати її рабом» ³⁰. Отже, він переосмислив їхні стосунки, використовуючи мову «сентиментального невільництва», що заплутувала, перевертала й підривала соціоекономічну основу світу. Так чи інакше, він уже почав новий роман — із французькою акторкою, з якою разом вирушив із Санкт-Петербурґа до Варшави. [105]

Казанова перебував у Польщі з осені 1765 року до літа 1766 року і настільки зацікавився політичною ситуацією, яка склалася внаслідок російського втручання до внутрішніх справ цієї країни, що написав велику книгу «Історія неспокою в Польщі». Для нього особисто це також був час неспокою, адже у Варшаві він став яблуком розбрату між двома італійськими танцівницями (одна з яких була його колишньою коханкою), і через цих танцівниць навіть стрілявся із впливовим польським шляхтичем з роду Браницьких. Хоч обоє дуелянтів вижили, Казанова став персоною нон ґрата у Варшаві й мусив відмовитися від сподівань стати особистим секретарем короля Польщі. Станіслав-Авґуст посів престол 1764 року як польський протеже Катерини і був не більше за неї зацікавлений у послугах Казанови. Саме тоді, коли мадам Жоффрен, що її Станіслав-Авґуст називав «маман», з тріумфом зустрічали у Варшаві як музу паризьких філософів, Казанова мусив тікати з Польщі, маючи підстави боятися за своє життя. Не дивно, що його не надто вразив рівень цивілізації у Польщі. Свою думку він виклав майже словами Сеґюра: «Поляки, хоч і достатньо ввічливі у наші дні, надалі зберігають чимало давніх рис: вони досі в душі сармати чи даки» ³¹. Знання Казанови про варварів старовини не відзначалися глибиною, тож він невимушено сплутав поляків з-над Вісли з румунами з-над Дунаю. Саме так, із епітетів старовинної історії, формувалася у XVIII сторіччі ідея Східної Європи.

Для Казанови Росію з Польщею пов’язувала насамперед подібність сексуальних звичаїв. У Польщі він зупинився на тиждень у Пулавах, розкішному родовому маєтку Чарторийських, де з ним трапилася подія, що викликає нав’язливе відчуття дежа вю.

У Пулавах мені сподобалася одна сільська дівчина, що заходила до мене в кімнату, але коли одного ранку я спробував з нею щось зробити, вона з плачем вибігла на вулицю. Підбіг вартовий і суворо запитав мене, чому, якщо дівчина мені сподобалася, я не діяв напряму.

— Що значить — напряму?

— Поговоріть з її батьком, він тут, і по-дружньому його запитайте, чи не продасть він вам її цноту.

— Я не розмовляю польською, домовся з ним сам. [106]

— Залюбки. Ви погодитеся заплатити йому п’ятдесят флоринів?

— Ти жартуєш? Якщо вона незаймана і лагідна, як овечка, я заплачу йому сотню ³².

Налякана дівчина, спантеличений розпусник, місцевий посередник, що пояснює правила гри, навіть та сама кругла цифра сто — все це нагадує зустріч із Заїрою в Росії. Справді, умови кріпацтва були однаково тяжкі як у Польщі, так і в Росії, тому мандрівники часто зауважували фактичне «рабство» селян. У Польщі Казанова навіть міг усе почати знову, із новою Заїрою, новими уроками італійської та новим циклом побоїв.

Але цього разу його ошукали: він заплатив гроші, а дівчина зникла, «втекла, наче злодійка» ³³. Вона сама була тією власністю, що її вкрали у нього. Казанові пропонували інших дівчат взамін, але він відмовлявся, вимагаючи тієї, яку щойно втратив. Можливо, його серце було не готове ще раз пережити неоднозначність володіння рабинею. Мандрівники XVIII століття під час своїх подорожей ставали своєрідними завойовниками. Казанова, як найславніший генерал свого часу на поприщі сексуальних звитяг, уже скуштував збудливої сили панування й фантазії, яка у Східній Європі робила особливим навіть секс.

«Коли жорстокі, коли чудернацькі»

Серед перших вражень Сеґюра від Польщі було «бідне поневолене населення», ознака того, що він — за межами Європи. У Санкт-Петербурзі його засмучувало споглядання «необмеженого деспотизму» і те, що всюди він бачив лише «панів і рабів» ³⁴. Для Казанови та для тих, хто бачив Східну Європу, соціоекономічне «рабство» селян і пояснювалося, і частково виправдовувалося згадками про політичне «рабство» всіх росіян під «деспотичним правлінням» Катерини.

Передусім рабство було мірилом цивілізованості Росії, точніше, мірилом її відсутності, що надихнуло Сеґюра показати наслідки рабства в порівняльному аспекті. Він бачив, як «російський народ животіє у рабстві, наче рослина», [107] проте був до певної міри захищений від голодної смерті, на відміну від деяких «цивілізованих (polices) народів», хай навіть ті були «в тисячу разів щасливіші завдяки своїй свободі». Сеґюр засуджував рабство, але не мав певності, чи воно не було корисне для Росії як для менш цивілізованого народу: «Пани в Росії мають над своїми кріпаками майже необмежену владу, але, правду кажучи, майже всі з них використовують цю владу надзвичайно помірковано; завдяки поступовому пом’якшенню (adoucissement) звичаїв рабство селян дедалі більше нагадуватиме колишню (autrefois) земельну панщину в Європі» ³⁵. Жодної революції, жодного визволення селян не потрібно, якщо російське рабство так подібне до європейської панщини і якщо пом’якшення звичаїв могло поступово зменшити розрив. У такий спосіб Сеґюр фактично визнавав, що Росія — частина Європи, що різні частини континенту перебувають на різних щаблях розвитку, що цивілізація розвивається поступово. Росія не приречена на вічне животіння, в неї є шанс уподібнитися до Європи — щоправда, не сучасної Європи, а феодальної Європи «колишніх» (autrefois) часів.

У Сеґюровій логіці було щось від зачарованого кола: пом’якшення звичаїв могло змінити природу рабства, але самі звичаї були мірилом цивілізованості, поступові якої саме рабство і заважало.

Рабство, в якому перебуває народ, і є справжньою причиною того, що цивілізація розвивається тут так повільно. Кріпак, позбавлений гідності й гордості, принижений майже до рівня тварин, має лише обмежені фізичні потреби; він бажає лише того, що стосується безпосередньо задоволення його сумного існування і виконання всіх обов’язків, покладених на нього паном ³⁶.

Російські селяни, спочатку уподібнені до рослин, а тепер до тварин, не мали внутрішньої потреби цивілізуватися, і Сеґюр міг лише сподіватися на панів з їхньою гідною схвалення «поміркованістю». Він визнавав, що селяни були рабами, але «до них ставилися досить поблажливо». Впродовж п’яти років перебування в Росії він ніколи не чув про випадки «тиранії та жорстокості» ³⁷. Ці заслуги російської феодальної знаті були відгомоном доброчинного просвіщення, яке [108] виправдовувало верховний деспотизм Катерини в очах Західної Європи.

З легкістю, з якою Сеґюр стандартами феодальної Європи міряв відсталість кріпосницької Росії, він також міг скористатися прикладом російського деспотизму, аби засудити сучасну йому Європу. «Всі чужоземці у своїх розповідях, — провадив Сеґюр, — яскраво змальовують сумні наслідки деспотичного правління у росіян, але треба чесно визнати, що в наш час ми не маємо повного права засуджувати самодержавство». Чи не забули ми про Бастилію chez nous *? Сеґюр закликав мандрівників бути об’єктивними:

Мораль тут така, що розважливий мандрівник, перш ніж гостро критикувати зауважені вади, мусить обернутися й подивитися, чи не залишив він у своїй власній країні зловживання так само огидні чи сміховинні, як і побачені ним у чужих краях. Картаючи інших, вам, прусси, варто згадати про Шпандау; австрійцям — про Мункач ** (в Угорщині) та Оломоуц; римлянам — про замок Сент-Анджело; іспанцям — про інквізицію; голландцям — про Батавію; французам — про Каєнну й Бастилію; навіть вам, англійці, про тиранічну експлуатацію моряків; зрештою, всім нам — про торгівлю неграми, яку після стількох революцій, на ганьбу людськості, так тяжко повністю викоренити ³⁸.

* У нас (фр.).

** Німецька назва м. Мукачеве.

У цьому пасажі Сеґюр постає перед нами як ревнитель свободи, виблискуючи орденом Цинцинната. Його палка промова адресована лише до «цивілізованіших народів» Західної Європи — пруссів, австрійців, італійців, іспанців, голландців, французів та англійців. Мункач в Угорщині, Оломоуц у Моравії були місцями ганьби австрійців, так само як Батавія (на Яві) і Каєнна (у Ґвіані) — голландців і французів. Саме Росія змусила мандрівників «обернутися й подивитися» на Західну Європу з усіма її вадами.

Проте ці вади не робили Росію рівнею іншим країнам, і, попри волелюбне обурення Сеґюра, лише підтверджували цю нерівність. Західна Європа залишалася мірилом цивілізованості, [109] на її тлі відсталість Росії не викликала сумнівів; а Росія, своєю чергою, ставала мірилом відсталості для обстеження «цивілізованіших народів». Саме порівняння з Росією виявило в цих народів залишки деспотизму, як-от Бастилія і, передусім, невільництво у вигляді торгівлі чорношкірими рабами. При цьому Сеґюр імпліцитно вписує російське рабство до міжнародного контексту. З одного боку, воно могло згодом досягти стандартів європейського кріпацтва, але з іншого вже самою назвою було пов’язане з чорною работоргівлею, цією «ганьбою людськості». Російських селян продавали й купували, наче чорних африканців. Казанова був зачарований тим, що міг купити дівчину-рабиню в Росії, і уявляв це володіння як екзотичний орієнтальний досвід, але у XVIII столітті білі чоловіки купували рабів по всьому світу. Цікаво, що Сеґюрова мати народилася на Гаїті у багатій французькій креольській родині землевласників, ймовірно рабовласників.

Сеґюр гадав, що російські поміщики були помірковані у ставленні до селян, але як дипломатичний представник Франції він виступав проти тілесних покарань у тих небагатьох випадках, коли жертвами могли стати французи. Якось до Сеґюра прибіг кухар-француз, переляканий і скривджений, «з червоними очима, повними сліз». Із незрозумілої йому причини він щойно дістав сто ударів нагайкою за наказом російського можновладця. Сеґюр був вимушений вимагати «відшкодування», позаяк «я не терпітиму такого ставлення до моїх співвітчизників, захист яких входить до моїх обов’язків». Ця історія мала «сміховинну розв’язку», бо з’ясувалося, що француза побили помилково, сплутавши з російським кухарем, який утік і, можливо, щось украв. Так сталося, що в цій ситуації «удар, призначений для російського кухаря-втікача, впав на спину бідолашного француза» ³⁹. Але Сеґюр не переймався «долею» росіян, і, розмірковуючи про наслідки «іноді жорстокі, іноді чудернацькі» панської влади у Росії, переймався головно її хибним застосуванням до чужоземців. Сеґюр згадав іншу історію, не лише кумедну, а й «трохи божевільну», про чужоземця, банкіра, якому повідомили, що Катерина наказала вичинити його і зробити з нього опудало. На щастя, вчасно з’ясувалося, що імператриця мала на увазі опудало з її песика, який щойно помер і звався так само, як і [110] банкір. Катерина назвала цю сцену «бурлескною» й раділа, що «смішна плутанина» розплуталася. Сеґюр погоджувався, що ситуація була «безсумнівно потішною (plaisant)», але також показувала «долю людей, змушених підкорятися абсолютній волі, хоч би якою абсурдною та була» ⁴⁰. Соціальні й політичні прояви деспотизму перетворювалися на комедію, бурлеск або абсурд тоді, коли випадково зачіпали прибульців із Західної Європи.

У 1787 році в Києві Сеґюр сподівався представити Катерині свого давнього приятеля від часів американської війни за незалежність маркіза де Лафаєта. Проте Лафаєт затримався у Парижі, де очікував на збори нотаблів, що провістили Велику французьку революцію. А тим часом у Києві Сеґюр піклувався про долю іншого француза, який шукав у нього захисту, втікши зі служби одного російського генерала. Француз вступив до нього на службу у Санкт-Петербурзі й разом з генералом вирушив до його маєтку. Там, «далеко від столиці, сучасний росіянин зник, натомість відродився московит, що ставився до своїх людей, як до рабів». Він бив їх без жодної причини й переслідував француза до Києва, аби завдати дезертиру «зразкову кару». У Санкт-Петербурзі Сеґюр захоплювався, побачивши «внутрішні деталі», за якими в «сучасному росіянинові» можна завжди впізнати «старовинного московита». В Києві він мав нагоду зустрітися з московитом сам на сам. Сеґюр сказав генералові як французький посол: «Я не терпітиму, аби над французом так знущалися». Він не втримався і зазначив, що через багато років цього російського генерала вбив його власний селянин, проломивши йому голову сокирою ⁴¹. Для тогочасних мандрівників сокира, звісно, була незмінною ознакою примітивності російських селян.

Сеґюр обурився, коли з французами поводилися ніби з російськими кріпаками, і навіть знав випадки, коли в Росії француженки опинялися в ролі Заїри. Він переповідає історію Марі-Фелісіте Ля Ріш — ані щасливої, ані багатої *, але «гарненької й уразливої».

* Гра слів: Фелісіте (Félicité) французькою означає «щастя», а Ля Ріш (La Riche) — багата.

Її батько приїхав до Росії керувати мануфактурою. Мануфактура збанкрутувала, [111] і дівчина найнялася служницею у Петербурзі, повторивши долю Річардсонової Памели, опираючись дедалі наполегливішим домаганням російського офіцера, «підлого спокусника». Нарешті той зґвалтував її, а дівчина збожеволіла. Сеґюр бачив її два роки по тому, в шпиталі, досі хвору. «Це болісне видовище ніколи не зникне з моєї пам’яті», — згадує він і забирає з собою ескіз дівчини, «що часто нагадує мені зворушливу Марі та її нещастя». Переживання ситуації, придбання мистецького сувеніра, навіть небезстороння оповідь про «зворушливу Марі» та її «підлого спокусника» зраджували стиль романної форми. Сюжет, за Сеґюром, ґрунтувався на неймовірній помилці: до француженки ставилися, як до російської селянки. Він попереджав про «небезпеки в країні, де кріпацтво переслідує навіть чужоземців, народжених вільними; через недосвідченість і за збігом нещасливих обставин вони наймаються на службу, і їх можуть помилково прийняти за найпригніченішого раба» ⁴². У країні загального рабства за раба можна прийняти будь-кого, тим більше в Росії, де рабство ґрунтувалося не на расових, а на менш очевидних, класових відмінностях — не таких видимих, як різниця чорної та білої шкіри.

У Кафі в Криму Сеґюр переживає ситуацію, вельми близьку до досвіду Казанови. Тут він був із Катериною та Потьомкіним. Крим, що перебував під владою Османської імперії з XV сторіччя і який Росія захопила лише за чотири роки перед тим — 1783-го, був найорієнтальнішою частиною Східної Європи. Аби «дати загальне уявлення про звичаї в країні, де існує невільництво», Сеґюр переповів історію, що трапилася з ним у Кафі:

Раптово перед моїми очима з’явилася молода жінка, зодягнена à l’asiatique *, її постать, її хода, її очі, брови та губи — всі ці явлені мені риси незбагненно були подібні до прекрасного образу моєї дружини.

Від подиву я застиг на місці, я не мав певності в тому, чи це не сон. Я на мить подумав, що мадам де Сеґюр приїхала з Франції знайти мене і що хтось ховав її від мене й розіграв цю зустріч: уява працює швидко, і я опинився в країні омани ⁴³.

* На азійський манер (фр.). [112]

Сеґюр був далеко від дому і, напевно, дуже сумував за своєю дружиною. Його туга за батьківщиною могла тільки підсилити цю оману. Та все ж «незбагненна подібність» нагадувала йому про те, що навіть перебуваючи у найвіддаленіших землях Європи, він залишається в її межах. Екзотична етнологія Східної Європи могла викликати перед його очима «прекрасний образ» мадам де Сеґюр.

Потьомкін, майстер ілюзій, спостерігав за Сеґюром саме тоді, коли той задивився на прекрасний образ. Коли жінка пройшла, Сеґюр звірився Потьомкіну, і між ними відбувся такий діалог:

— Вона справді так схожа?

— Неймовірно — наче дві краплі води.

— Eh, bien, батюшка (mon petit père), — засміявся він. Ця молода черкеска належить чоловікові, який дозволить мені розпоряджатися нею, і коли ви будете в Петербурзі, я вам її подарую.

— Дякую вам, — сказав я. — Я не прийму подарунка, бо гадаю, що такий вияв почуттів видався б мадам де Сеґюр вельми дивним ⁴⁴.

Ця розмова невимовно схожа на діалог двадцятирічної давнини між Казановою та російським офіцером, коли вони вперше побачили Заїру, з тією різницею, що черкеска була подарунком, а не закупом, і в ролі офіцера виступала найвпливовіша людина Росії. Ця подібність свідчить, що в основі таких діалогів лежали стандартні уявлення XVIII сторіччя про Східну Європу, що їх XIX століття позичило з мемуарів Казанови та Сеґюра.

Черкеси походили з Кавказу, що лежав на кордоні між Європою та Азією. Рабство збереглося в черкеському суспільстві навіть у новітні часи, і тому Сеґюрова черкеска, напевно, була рабинею, бо її могли запропонувати як подарунок. Трагедія Марі-Фелісіте полягала в тому, що її прийняли за «найпригніченішу рабиню», але тепер сам Сеґюр, завдяки незбагненній і неймовірній подібності між жінками Західної і Східної Європи, сплутав власну дружину з рабинею. Делікатно і з легкою іронією відмовившись від подарунка, адже дружині він видався б «вельми дивним», він підкреслив [113] перевагу західноєвропейської цивілізації ще виразніше, ніж Казанова, який таку пропозицію прийняв. Насправді привабливість пригод мандрівників Східною Європою полягала почасти у тому, що вони мали змогу володіти рабами. Читачі могли уявляти, що прийняли дарунок разом з Казановою або відмовилися від нього разом із Сеґюром, але в будь-якому разі обидві фантазії тісно пов’язувалися.

Сеґюр невдовзі побачив, що Потьомкін цілком по-східному образився на відмову від подарунка. Він звинуватив француза у «нещирій делікатності», й Сеґюр був змушений згодитися на будь-який інший подарунок.

Він привів мені калмицького хлопчика на ім’я Наґун, що скидався на справжнісіньку маленьку китайську фігурку, яку тільки можна було уявити. Я певний час опікувався ним, його вчили читати, але коли я повернувся до Франції, графиня де Кобенцль [дружина австрійського посла в Санкт-Петербурзі. — Л. В.], якій дуже сподобався хлопець, вмовила мене віддати його їй, що я і зробив. У мене вдома досі є портрет цього маленького татарчука ⁴⁵.

Отож Сеґюр таки дістав раба, хлопчика, можливо однолітка його сина у Франції. Хлопець уже мав екзотичне ім’я і виразні риси свого етносу — калмиків, що їх Сеґюр міг легковажно назвати татарськими чи китайськими. Калмики належали до монголоїдних кочових народів, які мігрували до Східної Європи у XVII та XVIII століттях, у реґіон на захід від Волги та на північ від Каспійського моря. У XX столітті вони утворили республіку в складі СРСР, але 1944 року Сталін депортував майже всіх їх у Середню Азію, караючи за гадану антирадянську діяльність.

Сеґюрового хлопчика-раба Наґуна привезли до Санкт-Петербурґа й передали дружині австрійського посла, так само, як Заїра Казанови залишилася італійському архітекторові. Ціна обох виросла, позаяк Казанова вчив Заїру розмовляти італійською, а Сеґюр вчив Наґуна читати. У спогадах не сказано, якою мовою читав Наґун, бо в цьому не могло виникнути сумнівів: по-французьки. Сеґюр забрав із собою до Франції тільки портрет хлопця, як сувенір, так само, як зберіг образ Марі-Фелісіте. Її, французьку [114] дівчину, «помилково» зґвалтували у Петербурзі, прийнявши за російську рабиню. Калмицький хлопець був рабом, якого Потьомкін привіз до Санкт-Петербурґа для Сеґюра і якого навчили мови та манер, створивши кумедну пародію на французьку цивілізованість.

Коли 1789 року Сеґюр повернувся до Санкт-Петербурґа зі своїм хлопчиком-рабом, інший відомий мандрівник опинився у російській столиці в центрі сенсаційного сексуального скандалу. Джон Поль Джонс, знаменитий моряк, герой американської війни за незалежність, прибув до Росії за рік перед тим на запрошення Катерини взяти на себе командування Чорноморським флотом у кампанії проти Османської імперії. Він успішно це зробив 1788 року, але згодом, наступного року, його звинуватили у зґвалтуванні неповнолітньої молочниці. Її вік називали по-різному: чотирнадцять, дванадцять, а то й десять років. Коли Катерина висловила невдоволення і петербурзький світ оголосив бойкот адміралові, його єдиним приятелем залишався Сеґюр, побратим по ордену Цинцинната. Джонс розповів, що дівчина непристойно повелася у його помешканні, що він різко відмовив їй, а вона вибігла на вулицю з криками про ґвалт ⁴⁶. Сеґюр потурбувався, аби Катерину ознайомили з версією Джонса, і вона припинила судову справу. В будь-якому разі кар’єра Джонса в російській армії закінчилася, і він незабаром виїхав з Росії.

Сеґюрова оповідь про ці події посмертно повернула добре ім’я адміралові в Європі й Америці XIX століття, але в XX столітті історик Самуель Еліот Морісон переглянув версію про його невинність. Морісон цитує Джонсові свідчення перед російською поліцією про те, що він часто «грався» з дівчинкою, що вона була зовсім не проти «зробити те, чого чоловіки хотіли від неї», і що він постійно давав їй гроші. Він лише запевняв, що ніколи не мав з нею статевого акту, а також думав, що вона була старша ⁴⁷. Джон Поль Джонс, як і Казанова, славився своєю любов’ю до жінок, до дорослих жінок, але, як і Казанова, у Росії він виявив у собі сексуальне зацікавлення незрілими дівчатами. Для нього Східна Європа теж стала тереном відкриття сексуальних фантазій, хоча замість купівлі рабині він задовольнився роллю клієнта дитячої проституції. Цікаво, що Джонс почав свою морську кар’єру [115] в 1760-х на човні, що перевозив рабів з Африки до Ямайки, і відтоді назавжди засудив цю «паскудну торгівлю» ⁴⁸. Він також міг придбати рабиню в Петербурзі 1789 року, як це зробили Казанова та Сеґюр, але він знав справжню суть рабства, тому не здався своїм фантазіям.

Джонс помер 1792 року в Парижі в розпал Великої французької революції. Як герой революції американської, він був з почестями похований у Франції, визнаний громадськістю, що контрастувало з його цілковитою ізоляцією та вигнанням з Петербурґа 1789 року. Сеґюр, перейнятий відчуттям парадоксальних суперечностей Росії, думав про Джонса і дивувався тому перетворенню, завдяки якому «велика столиця стала для нього пусткою» ⁴⁹. Сам Сеґюр виїхав із Петербурґа того-таки 1789 року, щойно дізнавшись про падіння Бастилії, яке викликало великий ентузіазм у Санкт-Петербурзі: «Французи, росіяни, датчани, німці, англійці, голландці — всі на вулицях вітали й обіймали одне одного, ніби звільнилися від тяжких ланцюгів, що їх сковували». Складалося враження, що Петербурґ був частиною Європи. Катерина, коли Сеґюр прийшов попрощатися з нею, не мала таких ілюзій та ентузіазму. «Ви б краще лишилися зі мною, — сказала вона, і не шукали бурі, чиєї сили ви, можливо, не уявляєте». Вона застерегла проти його власної «схильності до нової філософії та свободи» ⁵⁰. Сеґюр, попри свою відданість ідеалам свободи й просвітницької філософії, готуючись до від’їзду, подарував дружині австрійського посла власного раба — калмицького хлопчика і забрав із собою як сувенір лише його портрет. Він не мав жодного зображення черкеської дівчини з Кафи, але навіть не потребував його, бо завжди міг пригадати її «прекрасний образ», дивлячись на власну дружину.

«Знати молдаван»

У 1699 році за Карловицькою мирною угодою турки назавжди втратили Угорщину, яка ввійшла до складу Габсбурзької імперії. Упродовж першого десятиріччя XVIII століття семигородський князь Ференц Ракоці очолив велике угорське повстання за незалежність проти Габсбурґів, але врешті-решт зазнав поразки і 1711 року залишив [116] Угорщину. Барон Франсуа де Тотт, син одного з його прибічників, народився 1733 року у вигнанні у батьків-угорців, а був вихований у Франції як француз епохи Просвітництва. Тотт був військовиком, артилерійським офіцером і належав до неофіційної французької військової ради при османському султанові, армія якого потребувала негайних реформ. У 1770-х роках Тотт навчав інженерів у Константинополі, давав поради щодо артилерії та викладав тригонометрію в новій військово-морській математичній школі ⁵¹. Як людина доби Просвітництва він, імовірно, вчив турків робити гармати за «Енциклопедією» Дідро.

Тотт у своїх спогадах, писаних французькою й опублікованих в Амстердамі 1785 року, вихвалявся, що прожив двадцять три роки в Османській імперії. Він спростовував «хибні уявлення», поширені в усіх попередніх оповідях, і виокремлював з-поміж них знамениті свідчення леді Мері Уортлі Монтеґю як приклад найбільшого наклепу. Її «Листи з турецького посольства» були «мішаниною фантазій» і «абсурдних суперечностей». Він адресував свої свідчення не «тим, хто любить фантазувати», а «тим, хто хоче знань». У дусі філософських «початкових бесід» він починав свої спогади з обговорення зв’язку між кліматом і формою правління, дуже цікавого для Монтеск’є і навіть для Руссо. Тотт заперечував тогочасну аксіому про залежність цивілізованості від географічної широти, яка передбачала зміну рівня цивілізованості уздовж осі північ — південь. Натомість він запропонував менш передбачувану сферу «деспотизму, що часом міг виникати в спекотних зонах, а подеколи близько до полярного кола», наголошуючи, що «те розмаїття звичаїв, яке сьогодні відрізняє народи, позбавило всі людські суспільства очевидної природної та первісної подібності» ⁵². Тож він окреслив простір від полярного Петербурґа до спекотної Туреччини і приготувався досліджувати «розмаїття манер» народів цього простору.

Тотт розповів про свою подорож Східною Європою до Константинополя, де він мав узятися за свою військову роботу. Він вирушив із Парижа 1767 року і спершу побував у Відні, потім подався до Варшави, аби побачити Польщу, а потім на південь — в Україну. Він перетнув Дністер, що позначав [117] кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією, попрямував через Молдавію і Бесарабію в Крим, найсхідніший рубіж своєї подорожі. Тотт, уже в Польщі, відчув, що всі країни Східної Європи об’єднувало щось спільне: «Нестача провізії, брак коней, недоброзичливість людей у Польщі — все це підготувало мене до терплячого подолання тих труднощів, що їх слід було перебороти попереду, аби дістатися мети» ⁵³. На його шляху від Польщі й через Україну, Молдавію та Бесарабію до Криму «труднощів» не бракувало.

Аби допомогти подолати їх, на кордоні османської Молдавії Тотта, як і багатьох інших офіційних і неофіційних посланців до султана, зустрів «мікмандар», або «чоадар». Мікмандар, цим разом Алі-аґа, мав дбати про коней, провізію та ночівлю. Робив він це, змушуючи місцеве населення допомагати мандрівникові.

Отож він розмістив нас у вельми гарному селі, чиї нещасні мешканці мусили постачати нам провізію. Одну родину негайно виселили, щоб дати нам місце, дві вівці були забиті та з’їдені без жодного відшкодування, і ще кілька безпідставних стусанів налаштували мене проти мого провідника ⁵⁴.

Це — типовий досвід мандрівника володіннями Османської імперії XVIII століття, а відтак і типовий неприємний досвід тогочасних селян, змушених приймати всіх тих відвідувачів. Під час переправи через Прут Алі-аґа зігнав батогом триста молдавських селян, аби ті спорудили пліт, а потім, вимахуючи тим самим батогом, запевнив Тотта, що всіх селян повісять, якщо хоч голка з його багажу потоне під час переправи ⁵⁵. Приблизно за тих самих часів, у 1760-ті роки, Казанова дізнався, що в Росії слуг треба бити. Двадцять років по тому у Волощині, що межувала з Молдавією, Салаберрі чув звірячі стогони селян-кріпаків, зодягнених у вбрання із овчини, коли їх примушували тягти його екіпаж. Скрізь у Східній Європі мандрівники спостерігали примус і жорстоке побиття — знаки рабського становища селян.

У своїх спогадах Тотт повністю наводить свою розмову з мікмандаром Алі-аґою про поводження з молдаванами. Це був свого роду філософський діалог — літературна форма, що [118] широко використовувалася просвітителями, зокрема такими великими мислителями, як Вольтер і Дідро. Казанова звернувся до неформального розмовного діалогу, коли описував своє повчальне посвячення в деталі рабства в Росії та Польщі, а Тотт подавав ту саму тему, дотримуючись більш літературної структури і філософської моралі. Діалог починався із заперечень просвіченого Тотта проти надмірної жорстокості:

Барон: Ваша вправність під час переправи через Прут і в постачанні нас доброю їжею викликає в мене щире захоплення, мій дорогий Алі-аґа, якби тільки ви менше били цих нещасних молдаван або били їх лише за непослух.

Алі-аґа: Яка їм різниця, коли їх б’ють, до чи після? Чи не краще одразу з цим покінчити, не гаючи часу?

Барон: Гаяти час! Чи добре ви використовуєте час, коли без причини б’єте цих нещасних, чия добра воля, сила і покора творять дива?

Алі-аґа: Месьє, як це можливо? Говорячи по-турецьки, поживши в Константинополі, знаючи греків, ви досі не знаєте, що молдавани нічого не робитимуть, поки їх не відлупцюють? ³⁶

Тотт жалівся, що «шматки їжі, що їх ви дістаєте ударами батога, мені поперек горла стають», і попросив, аби йому дозволили платити за їжу.

Його почуття схожі на емоції леді Мері п’ятдесятирічної давнини, хоча він і зневажав її листи. Подорожуючи Сербією, вона з жахом довідалася, що її ескорт яничарів на чолі з аґою жорстоко експлуатував місцеве населення від її імені. Про свій смуток вона написала принцесі Уельській:

Мені випала чергова нагода для співчуття. Нещасних, що здали нам у найм двадцять возів, аби перевезти сюди наш баґаж з Белґрада, відіслали назад без жодної платні, причому деякі їхні коні були скалічені, інші вбиті, але господарям не заплатили. Бідолахи ходили навколо хати, жалісно ридаючи і рвучи на собі волосся та бороди, але не дістали від солдатів нічого, крім стусанів. Я не можу висловити Вам, Ваша Королівська Величносте, наскільки зворушила мене ця сцена. Я заплатила б їм гроші з власної кишені, але їх забрав би аґа, безжально скривдивши цих нещасних ⁵⁷. [119]

Тотт теж хотів заплатити, адже його цивілізована совість давалася взнаки, а їжа застрягала йому в горлі. Він сказав Алі-азі: «Будьте спокійні, я щедро заплачу і зможу дістати все найкраще. Цей спосіб ліпший від вашого». Алі-аґа відповів, що це не допоможе: «Ви не дістанете хліба взагалі, я вас запевняю; я знаю цих молдаван, вони хочуть, щоб їх били».

Тотт далі наполягав, що він відмовиться від султанового відшкодування його витрат і що селяни, своєю чергою, «відмовляться від побиття, коли, звісно, їм заплатять». Алі-аґа погодився на цей експеримент:

Алі-аґа: Ви волієте цього, я погоджуюся. Мені здається, вам потрібен цей досвід, аби ви знали молдаван, але коли ви їх вже знатимете, пам’ятайте: буде несправедливо щодо мене, якщо я ляжу спати без вечері. І коли ваші гроші чи красномовство ні до чого не приведуть, ви без заперечень дасте мені волю використати мій метод.

Барон: Хай так і буде, бо ж ми домовилися. Треба, тільки-но ми прибудемо до якогось села на ночівлю, знайти сільського війта, аби я міг по-дружньому домовитися з ним про харчі ⁵⁸.

Мандрівники часів Просвітництва опановували Східну Європу, пізнаючи її, адже весь сенс Тоттового експерименту й діалогу полягав у тому, щоби «знати молдаван». Так само і Казанова стверджував, що треба поїхати до Москви, аби «пізнати росіян». Цими знаннями мандрівники ділились із західноєвропейськими читачами — зрозуміло, тими, «хто шукав знань», а не тими, «хто любив фантазувати».

Нарешті Тотт зустрівся із сільським війтом і звернувся до нього турецькою. Барон мав усі підстави пишатися своїми лінґвістичними здібностями і думав, що попередні мандрівники, на кшталт леді Мері, писали нісенітниці саме через незнання мови. Він випробував свою пишномовність: «Ось, візьми трохи грошей, мій друже, і купи на них харчів, яких ми потребуємо; я завжди любив молдаван і я не можу дивитися на те, як погано з ними поводяться, тож я сподіваюся, що ти дістанеш для мене ягня і трохи хліба, а на решту грошей можеш випити за моє здоров’я». Поза сумнівом, це [120] була прекрасна промова, але молдавський війт, на жаль, хитав головою, показуючи, що не розуміє турецької. Тоді Тотт спробував сказати те саме грецькою, але молдаванин знову нічого не зрозумів. Попри блискучі мовні здібності, барон так і не дістав вечері. Ба більше, молдаванин намагався знаками показати, «що в селі нічого немає, а люди вмирають з голоду». Тотт повернувся до Алі-аґи, докоряючи, що той привів їх у настільки бідне село, де взагалі не було їжі, але Алі-аґа був незворушний: «Аби довести вам, що я краще знаю молдаван, дозвольте мені поговорити з ним». Він запевнив: «Якщо ви за чверть години не матимете найліпшої вечері, то можете віддячити мені всіма тими ударами, що я завдам йому» ⁵⁹.

Сховавши батога під одягом, Алі-аґа «безтурботно» підійшов до молдавського війта, дружньо поплескавши його: «Вітаю, друже, як ся маєш? Добре? Тоді кажи, чи не пізнаєш Алі-аґи, друже? Давай, кажи». Молдаванин надалі не розумів. Алі-аґа вів далі: «Що, друже, ти справді не розумієш турецької?» Тоді він повалив молдаванина на землю і кілька разів ударив його: «Ось тобі, падлюко, аби вивчив мову». І справді, молдаванин почав розмовляти турецькою: «За що ти мене б’єш? Чи ти не знаєш, що ми бідні люди і що наш господар ледь лишає нам повітря, аби ми дихали?» Алі-аґа, не зважаючи на його благання, сказав Тоттові: «Eh bien, месьє, ви бачите, з мене добрий учитель мов, він уже чудово розмовляє турецькою! Принаймні ми можемо поспілкуватися, а це вже щось». Потім Алі-аґа витяг батога і почав бити старосту: «Ах ти невірний мерзотнику, то ти нічого не маєш! Добре, я зроблю тебе багатим, так само, як я навчив тебе турецької мови». Харчі знайшлися за пів години. Тотт визнав свою поразку: «Як після цього не погодитися, що рецепт Алі кращий за мій, і як тут не вилікуватися від моєї впертої гуманності?» ⁶⁰.

Тотт твердив, що мешканці Східної Європи — теж люди, і програв. Оптимізм Просвітництва, його віра в людську природу не витримали випробування у Східній Європі, й Тотт дозволив собі звільнитися від власної «впертої гуманності». Казанова і Сеґюр в Росії також позбулися будь-яких докорів сумління з приводу рабства у вигляді особистої власності чи брутального пригнічення всього селянства. Тотт, як і [121] Казанова, засвоїв, що деякі люди не лише заслуговують батога, але й хочуть його. У Східній Європі західноєвропейські мандрівники вчилися стримувати свої почуття гуманності через «те розмаїття звичаїв, яке сьогодні відрізняє народи». Урок здавався важким, але форма його подання — діалог «Барона» з «Алі-аґою», за участі «Молдаванина», перетворювався на п’єску з трьома акторами, своєрідну літературну розвагу. В ньому, поза сумнівом, були і комедійні риси.

Алі-аґа з його жартами про «навчання турецької» й задерикуватою певністю, що він знає молдаван ліпше за Тотта, був, звісно, комічним негідником. Він трохи нагадував інших східних персонажів XVIII століття, особливо турка Осмина з Моцартового «Викрадення з сералю». «Мікмандари», або «чоадари», від яких залежало життя мандрівників, не користувалися загальною симпатією тогочасної подорожньої літератури. Леді Крейвен, повертаючись із Константинополя до Відня 1786 року, була люта на «свого гидкого чоадара» через постійні затримки й насамперед за те, що він якось узяв гарячу воду, призначену для її ранкового шоколаду, на приготування своєї турецької кави ⁶¹. Тоттового турка натомість виправдала його перемога в парі — Алі-аґа таки по-справжньому «знав» молдаван. Стосовно ж постаті молдаванина, Тотт визнавав крайню злиденність його односельців, котрих безжально експлуатували господарі, яких призначав султан. Проте молдаванин також виявився комічною постаттю через те, що вдавав, нібито не знає турецької, й послуговувався комічними жестами, наче у блазенській пантомімі. Тотт і себе змалював в образі комічного персонажа, об’єкта власного жарту, який наївно вірив у людську природу й виніс із Молдавії добрий урок. Але навіть відмовляючись від своєї «впертої гуманності», він утверджував цивілізаційну вищість Західної Європи, адже Алі-аґа узагалі не мав ніякої гуманності, щоб відмовитися від неї. Ці три персонажі драми представляли відповідно Західну Європу, Східну Європу й Азію. Зрештою Західна Європа неохоче погодилася й навіть схвалила побиття, що відбувалися в Східній Європі, але цей урок негуманності був настільки жорстоким, що його можна було подати лише у формі комедії. [122]

«Звичаї тубільців»

Мандрівник Східною Європою мимоволі ставав учасником жорстоких утисків і рабства. Цю участь зумовлювала сама природа подорожі: потрібно було діставати харч, знаходити місце для ночівлі й транспорт та захищати себе. Це стосувалось як Російської, так і Османської імперій. У 1778 році Кокс та його супутники вирушили в одноденну мандрівку з Москви до Свято-Троїцької лаври, але «в чужих краях постійно виникають перепони, неочікувані для тих, хто недостатньо знає звичаї тубільців», а відтак на мандрівку пішло три дні замість запланованого одного. Проблема полягала в тому, що хоча мандрівникам офіційно було дозволено наймати поштових коней за символічну плату, вони хутко зрозуміли, що «на чужинця чатують нескінченні затримки, коли його не супроводжує російський солдат, який підганяє поштових службовців» ⁶². Хоча вони й вимахували офіційним папером, ніхто не поспішав дати їм коней. Плануючи виїхати о п’ятій ранку, мандрівники вирушили через дев’ять годин і проїхали лише чотири милі із сорока, після чого візники відмовилися везти їх далі.

Даремно ми показували ордер на коней; вони заявили, що він дозволяв нам брати коней тільки від одного села до іншого, тож без зайвих церемоній повернулися до Москви. Ми втратили ще дві години, і наш перекладач-богемець довго щось пояснював каліченою російською, перш ніж ми змогли переконати мешканців дати нам коней, після чого нас знову висадили в іншому селі, на відстані трьох миль від попереднього, де все повторилося спочатку: суперечки, погрози й обіцянки. Так майже до півночі ми сперечалися, рухаючись від села до села, що рясно вкривають цю частину країни ⁶³.

Перед нами комічна ситуація, в основі якої лежить спроба дістати коней в Росії. Вона нагадує спроби Тотта дістати харчі в Молдавії за десять років перед тим. В обох комедіях з’являється елемент фарсу, коли місцеві мешканці свідомо відмовляються розуміти подорожніх. У випадку з Коксом безнадійні спроби перекладача-богемця порозумітися з [123] селянами ґрунтуються на позірній подібності чеської та російської мов. Справжнім доказом комедійності ситуації стала її щаслива розв’язка, аналогічна тій, яка спіткала Кокса в Молдавії.

Наступного дня на півдорозі до монастиря подорожні зустріли російського сержанта, якого їм на порятунок вислав російський князь, і жодних проблем з кіньми вже не виникало.

Наш приятель сержант виявився напрочуд добрим агентом. Як тільки селяни починали сперечатися, він негайно розганяв їх палицею, красномовнішою за найпатетичніші випрохування. Мужики, безперечно, були привчені до такої риторики і зносили її терпляче, з добрим гумором; а сівши на козли, починали свистіти й співати своїх народних пісень, наче і не було нічого ⁶⁴.

Тобто сержант відігравав таку саму роль, що й мікмандар в Османській імперії, і Кокс визнав, що «досвід попереднього дня навчив нас цінувати цього військового помічника» ⁶⁵. Кокс дістав той самий урок, що й Тотт, і міг дивитися на побиття візників з такою ж байдужістю, іронічно пишучи про «красномовство» палиці і зауваживши бадьорий «добрий настрій», з яким селяни мало не вітали побої, навіть насвистували й співали.

Коли Кокс невдовзі виїхав з Москви у довшу подорож до Санкт-Петербурґа, він не забув уроку про особливості російської транспортної системи і нагадував своїм читачам:

І справді, як я зауважив раніше, чужоземцеві, котрий хоче подорожувати не зволікаючи, слід не лише дістати паспорт, а й також знайти російського солдата, який не сперечатиметься із селянами і не чекатиме, поки візьметься до роботи повільний поштмейстер, а швидко вирішить справу за допомоги своєї палиці ⁶⁶.

Цей важливий урок не просто полегшував пересування, але й за словами самого Кокса, дозволяв просвітити «тих, хто не надто добре знається на звичаях тубільців». Кокс ділився з читачами своїм знанням про росіян, схожим на Тоттів досвід із молдаванами, особливо відзначаючи любов цих народів до [124] тілесних покарань. Удруге згадуючи про побиття, Кокс знову пише про «схильність тубільців до співів», позаяк «навіть ті селяни, що були кучерами й форейторами, тільки-но бралися за свою справу, відразу починали наспівувати» ⁶⁷. Виглядало так, нібито їх били, аби змусити саме співати, а не їхати.

Кокс чудово розумів, чому він не міг одержати коней без допомоги солдата: «Плата за найм цих коней настільки незначна, що власники могли використовувати їх з більшим зиском на інших роботах» ⁶⁸. Натомість Тотт вдався до довгих пасажів, у яких засвідчував свою готовність платити, аби побої не були потрактовані як результат його скнарості. Інші мандрівники відверто писали, що із задоволенням користувалися фінансовими перевагами, якщо їм вдавалося втиснутися в місцеву соціоекономічну систему, яка не ґарантувала селянам ніякої майнової безпеки. Подорожуючи 1794 року Угорщиною, Гоффманнсеґ радо заощаджував гроші: «Коли мандрівник має ордер від органів влади, кожне село зобов’язане надати йому коней. Отож, якщо ви знайомі з якимось впливовим чиновником і він може виписати вам такий ордер, ви маєте змогу подорожувати вельми дешево» ⁶⁹.

Коли заради зручності мандрівників належало вдатися до насильства, то з цим було легше миритися, якщо бив хтось інший — турецький мікмандар або російський сержант. Мандрівник міг переконати себе, що насильство було природним для соціальних відносин у цих країнах і просто відображало «звичаї тубільців». Салаберрі, прямуючи 1791 року через Угорщину до Волощини, збирався заночувати в Луґожі, поблизу Тімішоари.

У Луґожі ми послали наші подорожні папери до комісара округи, який переправив їх до окружного судді. Останній був на балу і повернувся лише за дві години. Комісар декілька разів ударив його кийком, суддя наказав побити пандура, пандур — селян, а ті, своєю чергою, били коней. Voilà!, коли підрахувати, то з нагоди нашого прибуття в Луґожі було роздано близько п’ятдесяти ударів кийком (a notre occasion) ⁷⁰.

Мандрівники почувалися повністю непричетними до побоїв, яким вони лише дали привід, і розважалися [125] комічним боком цього видовища. Кількість ударів, що їх порахував Салаберрі — voilà, — сприймалася як пародійне засвідчення ваготи мандрівників. Трохи згодом Салаберрі побачив валаського боярина, котрий лупцював свого слугу, який мусив приготувати для мандрівників кімнату, запалити світло та принести соломи на постіль. Французький маркіз без найменшого обурення повідомив про наслідки покари: «Раб не став ані сумнішим, ані сумліннішим, адже тут побиття — це єдиний спосіб щось вимагати» ⁷¹. Волохи були схожі на молдаван Тотта, а побиття навряд чи вимагало додаткових пояснень, адже Салаберрі достатньо вивчив Східну Європу, щоби ототожнити слугу з невільником.

Тілесні покарання, до яких вдавалися самі мандрівники, наприклад Казанова, котрий побив Заїру, офіційні провідники, як-от Тоттів мікмандар чи сержант Кокса, й місцеві пани на кшталт валаського боярина, трактувалися як яскравий прояв східноєвропейського рабства. Водночас Кокс дуже цікавився в’язницями й карною системою загалом, тож він пильно придивлявся до тілесних покарань як засобу реалізації публічного права та порядку. Попередниця Катерини, імператриця Єлизавета, скасувала смертну кару в Росії, а сама Катерина скасувала тортури, Вольтер у Франції й Вільям Блекстоун в Англії сприйняли це за знак доброчинного впливу Просвітництва на карне законодавство. Проте Кокс не поспішав визнавати досягнень Росії у цій справі і започаткував довгочасний дискурс осуду покарання каторжною працею й заслання до Сибіру: «Навіть найдоброчинніша людина, ймовірно, не буде в захваті від скасування смертної кари, коли зверне увагу на те, що, хоча за буквою карних законів лиходіїв у Росії не засуджують до страти, багато з них приречені на загибель через покарання майже напевно, а часом і неприховано смертельні, що глузливо обіцяють надію на життя, але насправді лише подовжують вмирання» ⁷². Такі міркування майже незмінно повторювалися у XIX і XX століттях.

Менш прийнятним з погляду сучасних звичаїв був докладний опис публічного покарання у Санкт-Петербурзі, в якому батіг ставав символом російського варварства. Оповідь починається як звичайний день із життя туриста: [126]

«Supplice du Grand Knout» («Покарання великим батогом») з книги Шаппа д’Отроша «Подорож до Сибіру за наказом короля в 1761 році з нотатками про звичаї та норови росіян» (Paris, 1768, vol. І). Тілесне покарання батогом ілюструє «традиції та звичаї росіян», що їх дослідив мандрівник XVIII століття; роль росіян, глядачів, зображених на ґравюрі, виявляється ще одним свідченням варварства, хоча тіло покараного злочинця виставляли на огляд зацікавленої просвіченої публіки навіть у Франції. (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [127]

«Supplice du Knout Ordinaire» («Покарання звичайним батогом») з книги Шаппа д’Отроша «Подорож до Сибіру» (vol. І), де погляд російських глядачів, зображених на ґравюрі, зустрічаючись із поглядом французьких глядачів, що дивляться на ґравюру, породжує порнографію варварства в час зустрічі Східної Європи із Західною Європою. Російський «кнут» був також детально описаний у «Жульєтті» маркіза де Сада. (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [128]

Одного ранку, коли я прогулювався вулицями Петербурґа, поблизу ринку я зауважив велику юрбу людей і, запитавши, в чому справа, дізнався, що всі вони зібралися, аби подивитися, як каратимуть батогом переступника, звинуваченого у вбивстві. Хоча я аж затремтів від думки про те, щоби стати свідком агонії ближнього, все ж цікавість взяла гору над почуттями. Я прослизнув крізь юрбу і виліз на дах дерев’яної хати, звідки у всіх деталях відкривалася панорама цього жахливого видовища ⁷³.

Придушення Коксом природного «тремтіння» скидалося на інші засоби, за допомоги яких мандрівники позбувалися докорів «упертої гуманності», коли вже потрапляли до світу рабства й тілесних покарань. Зацікавленого читача теж запрошують оцінити картину, змальовану з натуралістичними деталями й вивірену до останнього міліметра.

Кат тримав у руці батіг: це важкий ремінь завтовшки з п’ятишилінґову монету та завширшки у три чверті дюйма, прив’язаний до щільно плетеного прута, що залізним кільцем сполучався з маленьким шматочком шкіри, прикріпленої до короткої дерев’яної ручки.

Кат [...] вдарив пласким кінцем батога впоперек голої спини злочинця, рухаючись на шість або сім дюймів від шиї до пояса. Він почав з правого рамена і завдавав ударів паралельно один одному до самого лівого рамена, не зупиняючись, доки не вдарив триста тридцять три рази — кількість, зазначена у вироку ⁷⁴.

Кокс додав, що насамкінець ніздрі злочинця розірвали щипцями, а на обличчі поставили тавро. Тепер його можна було висилати на сибірські копальні.

З даху Кокс не побачив «жахів» Сибіру, а отже, не міг виміряти й описати їх з тою самою науковою точністю, що й застосування батога. Фуко описав реформу покарань у XVIII столітті як перехід від видовищної смертної кари царевбивці-невдахи Дам’єна в 1757 році, де щипці грали визначальну роль, до «просвіченішої» та «новочасної» в’язничної дисципліни з постійним наглядом за камерами і старанно розписаним розкладом дня. Видовище, що його Кокс спостерігав у Петербурзі, було типовим публічним [129] покаранням ancien régime *, але його погляд просвітителя й мандрівника аналізував побиття під науковим кутом зору (Фуко називав би це «мікрофізикою» влади): товщина батога, перпендикулярність ударів, точна цифра в триста тридцять три тощо. Західноєвропейська цивілізація, що спостерігала з даху, проголосила свою вищість над східноєвропейським варварством, а разом з цим і над побитим тілом раба.

* Старого режиму (фр.).

Кокс, здається, розумів, що його оповідь надто натуралістична, тож запропонував дещо неоковирне виправдання: «З огляду на те, що кілька авторів неправильно описали покарання батогом, я був особливо уважний до того, що потрапило в поле мого огляду». Попри це, важко не помітити хиже збудження Кокса, що описує оголену спину злочинця з такою самою брутальністю, з якою Казанова запрошував читача слідувати за його пальцями, що перевіряли незайманість тільки-но придбаної рабині. Втім, Заїра під час цієї перевірки стояла між стегнами Казанови, а Кокс спостерігав за екзекуцією з високого даху. Як міг він знати, що батіг був «завтовшки з п’ятишилінґову монету та завширшки три чверті дюйма»? У спеціальній примітці він запевняє читачів, що то були «точні розміри» батога, який він «добув» у Росії і «який відтоді став моєю власністю». Можна уявити, як Кокс у цьому місці відклав ручку, взяв батога до однієї руки, а вимірювальну стрічку — до другої:

Довжина батога 2 фути, ширина верхівки чверть дюйма, внизу половина. Товщина 1/8 дюйма. Довжина плетеного прута 2 фути, довжина кола — 2 й 1/2 дюйма. Діаметр кільця 1 і 3/8 дюйма. Довжина шкіряної пружини 1 і 1/2 дюйма. Довжина ручки 1 фут, 2 і 1/2 дюйма. Загальна довжина 5 футів, 5 і 3/8 дюйма. Вага 11 унцій ⁷⁵.

Батіг сумлінно виміряли. Хоча ці дані потрапили лише до приміток, Кокс таки залишив їх у книжці, якщо хтось із читачів зацікавиться ними так, як він сам.

Книга вийшла 1784 року, саме тоді, коли маркіза де Сада перевели з Венсанської в’язниці до Бастилії. В «Історії Жульєтти» де Сад наділив свого героя у Сибіру пристрастю до [130] шмагання, твердячи, що «ця звичка настільки непоборна, що її жертви не можуть жити без побоїв». Сад також зобразив саму Катерину з батогом у руці й описав це знаряддя в садистичній примітці, майже пародіюючи примітку Кокса:

Батіг зроблено із бичого статевого члена; до нього приєднано три ремені з лосевої шкіри. Вже від першого удару починає сочитися кров: ці знаряддя незрівнянно корисні для тих, хто активно або пасивно полюбляє утіхи шмагання. Аби збільшити їх ефективність, до прутів можна приробити металеві наконечники, і це дозволяє здерти шкіру без жодних зусиль. Сотня ударів, завданих сильною рукою, вб’є будь-кого. Один такий батіг з більшою чи меншою кількістю металевих наконечників є в кожного похітливого росіянина ⁷⁰.

І один такий самий батіг став власністю англійського священика Вільяма Кокса. Сеґюр привіз до Парижа портрет французької дівчини, зґвалтованої в Росії, і зображення калмицького хлопця, що був його особистим рабом. Кокс придбав у Східній Європі менш сентиментальний сувенір.

«Бідолашні, жалюгідні раби!»

«Особиста залежність, в якій перебувають нижчі класи Польщі, — справжнісіньке рабство, — писав 1772 року Джозеф Маршалл у подорожніх нотатках, — це такий самий деспотизм, з яким плантатори Вест-Індії ставляться до своїх африканських рабів. Порівняно з ними пригноблення російських селян видається повною свободою». Проте Маршалл також вважав, що становище російських селян «дуже близьке до становища чорношкірих на наших цукрових плантаціях». Він навіть гадав, що до початку просвіченого царювання Катерини «вони [російські селяни] були більш поневолені, ніж у Польщі» ⁷⁷. Маршалл особливо переймався делікатним питанням, де у Східній Європі умови рабства найнестерпніші, але при цьому він чітко заявив те, на що інші тільки натякали: рабство селян у Східній Європі не відрізнялося від становища чорношкірих рабів у Західній півкулі. [131]

Розповідь Маршалла про його мандри Європою, що охоплювали Росію, Україну та Польщу, посідає незвичайне, хоча й не унікальне, місце серед інших творів подорожньої літератури XVIII століття, адже він сам був людиною непомітною, і дехто навіть мав думку, що він узагалі ніколи нікуди не вирушав. Джон Паркінсон, який мандрував Росією в 1790-х, чув у Стокгольмі «кілька цікавих історій» про Маршалла, який «опублікував подорожні нотатки про мандри різними частинами Європи, ніколи не перетинаючи Ла-Маншу» ⁷⁸. Якщо Маршаллові подорожі справді були лише шахрайством і вигадкою, то цей випадок засвідчує, наскільки сприятливим ґрунтом для авторської уяви стала Східна Європа. Ґрунт, до речі, був його головним заняттям, він називав себе англійським землевласником, що цікавиться науковим поступом у сільському господарстві й мандрував Європою в пошуках необхідних порівнянь. Саме тому він з інтересом поставився до становища селян у Росії, але його зауваження були досить традиційними і могли базуватися на інших подорожніх розповідях. Трохи екзотично виглядає те, що він привіз із собою до Нортгемптоншира не батіг, а величезну картоплину з України розміром з літровий бутель, сподіваючись, що вона прийметься на британському ґрунті.

Маршалл писав, що, подорожуючи Росією, він зреквізовував коней. Він отримав «військовий ордер, за яким селяни мали забезпечувати його харчами». Його супроводжували п’ятеро солдатів, «кожний з яких був озброєний палашем, парою пістолів і карабіном». Це ґарантувало безпеку й коней, але Маршалла турбувало те, що солдати охоче били селян: «Я зупиняв це свавілля, із якого виніс чітке уявлення про природу уряду в Росії». Він назвав цей уряд «найдеспотичнішим в Європі» і додав, що «всі стани рівною мірою є рабами, а не підданцями імператриці». Свідчення цьому карна система, адже навіть «найвищу знать можуть відшмагати батогом, а це означає вірну смерть». Серед інших покарань Маршалл згадує «відрізання язиків, підвішування за ребра та багато інших проявів варварства, що свідчать про жорстокість деспотизму» ⁷⁹. Отож він створив ланцюг асоціацій: від рабства і тілесного покарання до варварства і деспотизму. Зв’язок між рабством і деспотизмом [132] найочевидніше сформулював у 1748 році Монтеск’є в праці «Про дух законів»: «У деспотичних країнах, що перебувають у стані політичної несвободи, громадянське рабство терпиміше, ніж у країнах з іншою формою правління», позаяк «стан раба і підданця однаково обтяжливі». Маршалл погодився з цією теорією і вдався до свого роду політичної таксономії у дусі Монтеск’є: почав перераховувати «країни чистого деспотизму, як-от Росія, Туреччина, Персія тощо» ⁸⁰. В цій схемі і рабство, і деспотизм у Росії мали ті східні ознаки, що так часто давалися взнаки у Східній Європі.

Маршалл міркував, як під впливом рабства змінилася демографічна ситуація в Росії, порівняно з «найзахіднішими країнами Європи». Хоча Росія виявилася «краще заселена, ніж я очікував», спростовуючи «поширену ідею про спустошеність цієї країни», вона таки була «дуже мало заселена». Ці зауваження, як і загальний інтерес до сільського господарства, зраджували Маршалла як тогочасного фізіократа. Зростання населення було для нього вирішальним чинником у сільському господарстві, яке, своєю чергою, залишалося єдиним джерелом значущої економічної праці та процвітання. Він писав про величезний простір Росії, який «здивує» людей у «західній частині Європи», і бачив лише один спосіб залюднити такі землі: «Свобода має перемогти, з рабством нижчих класів слід покінчити і дозволити кожній людині стати самостійним хліборобом, якщо вона цього захоче» ⁸¹. Йшлося не про пристрасть гуманіста, а про економічну доцільність.

Маршалл був переконаний, що загальне звільнення просто неможливе, бо російські селяни «настільки призвичаєні до рабства». Замість цього він передбачав неминучі міґрації всередині самої Східної Європи. Про Польщу, де суспільство потерпало від кризи, яка незабаром призведе до поділів, Маршалл писав: «Польська знать ставиться до селян як до рабів у найграничнішому сенсі цього слова. Коли почнеться загальний неспокій, вони, звісно, одразу повтікають» ⁸². Маршалла вразила кількість поляків у прусській Сілезії, куди ті «тікали від польських злиднів». Він думав, що у Польщі «надзвичайно мало людей», оцінюючи втрати населення у «кілька мільйонів осіб» і передбачаючи, що країна перетвориться на «справжню пустку». Богемія, звісно, [133] входила до складу Священної Римської імперії, тож він згадав її в розділі «Подорожі Німеччиною». Втім, Маршалл зауважив, що до селян там «ставляться жахливо», і це «в усьому нагадує польських селян, яким ведеться нічим не ліпше». Відтак Богемія, Польща і Росія були теренами жахливих соціальних утисків і рабства, як у Вест-Індії. Там раби не могли полишити острів, а в Східній Європі селяни, на думку Маршалла, могли податися будь-куди, де сподівалися незначного поліпшення статусу. Якби Катерина заохотила їх тікати «і від безладу в Польщі, і від утисків у Туреччині», вона змогла б перетворити свою імперію на фізіократичну державу заможних хліборобів, а сусідні території — «на справжню пустку» ⁸³.

Вільям Річардсон прожив у Росії чотири роки, з 1768 по 1772-й, саме тоді, коли Маршалл буцімто також там був. Річардсон супроводжував лорда Чарльза Каткарта, англійського надзвичайного посла при дворі Катерини, і був водночас секретарем і вихователем його дітей у Петербурзі ⁸⁴. Опісля він був професором гуманітарних наук в університеті Ґлазґо, тож його «Анекдоти про Російську імперію», видані у Лондоні 1784 року, помережані академічними цитатами з класиків. Він цитував Верґілія, коли описував холод російської зими, порівнюючи росіян з давніми скіфами, і Тацита, з його оповідями про давніх германців, «вельми подібних до росіян», чиї овечі шкури, бороди й сокири зраджують їхнє варварство ⁸⁵. Наближаючись до Санкт-Петербурґа Балтійським морем, біля входу до Фінської затоки Річардсон побачив «дикий, чорний і непривабливий острів, перший зразок російських володінь». У 1772 році, щойно він ступив на палубу британського військового корабля у Кронштадтській затоці, його «серце гулко забилось», а на очах «виступили сльози». «Перебуваючи на кораблі й мріючи про Британію», він відчув «невимовний захват» ⁸⁶. Мандрівка із Західної Європи до Європи Східної й у зворотному напрямку через Балтику виявилася досить швидкою, а відтак втрачалося звичне відчуття цивілізаційного переходу від Європи до Польщі, а разом із цим — нагода поміркувати, де рабство було нестерпнішим: у Польщі чи Росії, Росії чи Польщі. Втім, Річардсон, з головою занурений у класиків, [134] а серцем відданий Англії, нагадував Маршалла — і увагою до умов рабства в Росії, і готовністю просторікувати про його значення.

У червні 1769 року Річардсон з насолодою розглядав на небі проходження Венери, але не забував спуститися й на землю, міркуючи про «Стан сільського господарства у Росії». Це питання непокоїло його значно менше за Маршалла, але він почував себе достатньо компетентним, щоби оголосити маленький російський плуг «насправді кумедною річчю». Він також дозволив собі узагальнити, що «сільське господарство в Росії, через рабство селян, усе ще перебуває на стадії дитинства». Цей вік позначав відсталість, і Річардсон переважно описує росіян як «бородатих дітей». Селяни — «бородаті мужики» поводилися «по-дитячому навіть у розвагах» ⁸⁷. Відсталість і рабство пов’язувалися між собою, підкреслюючи відмінності між рівнем цивілізованості у Західній Європі та в Європі Східній і доповнюючи друге поєднання — рабства й деспотизму, властиве і для Східної Європи, і власне для Орієнту. З огляду на політичний устрій Річардсон також означував Росію як «велику східну імперію», що, незважаючи на зусилля Петра «уподібнити її до інших європейських держав», надалі перебувала під загрозою «повернення до колишнього східного способу життя». Але, порівнюючи соціальні структури, Річардсон протиставляв не так Орієнт Європі, як російське рабство «феодальній системі, що виникла на заході Європи» ⁸⁸.

Твір «Рабство російських селян» Річардсон почав з опису свого підходу:

Мешканець Британії, розповідаючи про цю країну англійцеві, не може втриматися від почуттів і міркувань, які природно виникають під час порівняння британського уряду з урядами інших країн.

Селяни в Росії, тобто переважна більшість підданців імперії, перебувають у жалюгідному рабстві, їх вважають такою ж власністю панів, як собак чи коней ⁸⁹.

Жалюгідність рабства у Східній Європі була в такий спосіб означена через безпосереднє порівняння з Європою Західною. Річардсон пояснював, що селянин у Росії не мав жодної власності, позаяк усе його майно «може забрати його пан». [135] Селянина можна продавати і купувати, навіть «обміняти на собаку чи коня». Рабство мало й інший вимір: «Власник може карати селянина, коли вважатиме за потрібне». Річардсон чув про одну жінку в Москві, яка вбила більше сімдесяти своїх рабів за допомоги батога та «інших варварських тортур»; вона «розважалася, вигадуючи примхливі й незвичні способи страти». Інша жінка використовувала своїх рабів-калмиків для «примхливих послуг», правда, гуманніших, навчаючи їх читати (як Сеґюр учив свого калмицького раба). Вона примушувала їх «читати біля її ліжка, доки не засинала, і читати або розмовляти безперервно, поки вона спала» ⁹⁰. Якщо російські «розваги» були варварські, примхливі або дитячі, то сам Річардсон розважався оповідями про російські манери. В одному листі, наприклад, він запевняв, що російська освіта «трохи розважить» його давнього приятеля-ітонця, а в іншому — обіцяв англіканському священикові «нариси звичаїв цієї країни, що викличуть у вас посмішку» ⁹¹.

Як і Кокс, Річардсон був свідком привселюдного покарання батогом у настільки щільній юрбі, що навіть не бачив жертви: «Батіг здіймався над головами людей, повторювалися удари, і кожний удар супроводжував тихий стриманий стогін страждання» ⁹². Ця сцена відверто лоскотала Річардсонові нерви, тож він описує звукові ефекти з не меншим збудженням, ніж Кокс — оголену спину злочинця. Побачена брутальність змусила Річардсона замислитися, як рабство впливало на національний характер росіян:

Через постійні тілесні покарання і ставлення як до несвідомих тварин чи можуть вони мати той дух і піднесені почуття, що відрізняють людей, народжених у вільній державі? Якщо до них ставляться так не по-людськи, як вони самі можуть бути людяні? Я переконаний, більшість вад їхнього національного характеру — це наслідок деспотизму російського уряду ⁹³.

Рабство і деспотизм гальмували не лише сільське господарство, а й емоційний розвиток Росії. Згадка Вільяма Річардсона про «піднесені почуття» нагадує іншого Річардсона — Самуельа, чиї «Памела» і «Клариса» викликали цілу революцію почуттів у тогочасних Англії та Франції. Вільям [136] Річардсон, на відміну від інших мандрівників і оглядачів, присвятив значну увагу примусовим шлюбам селян за наказом їхніх панів:

Такі шлюби не приносять щастя — ані чоловік, ані дружина не переймаються подружньою вірністю, тому нижчі класи настільки розпусні, наскільки можна уявити. За таких обставин годі сподіватися, що вони піклуватимуться про своїх дітей ⁹⁴.

Для Річардсона і почуття стали мірилом цивілізованості. У своїх «Міркуваннях про наслідки деспотизму» він розвинув цю тему, почавши з алюзії на Лукреція і роздумів про ситуацію в Британії:

Відчуваєш певне задоволення, пригадуючи, що в той час, коли інші народи стогнуть під кормигою неволі, мешканці наших щасливих островів тішаться більшою свободою, ніж будь-який народ у минувшині чи теперішності. В усіх інших сенсах не дуже приємно бути свідком пригнічення і страждань роду людського, спостерігати за нещастям та манерами рабів! Бідолашні, жалюгідні раби! ⁹⁵

Кожен західноєвропейський мандрівник міг відчувати «певне задоволення» від таких спостережень над Східною Європою, адже це допомагало означити свою цивілізацію як вищу. А Річардсон продовжує свій аналіз російського рабства:

Бідолашні, жалюгідні раби! Позбавлені людських прав, а то й прав свідомих істот, вони мусять гарувати, зазнавати найгірших злигоднів і найтяжчих страждань. [...] Від самого народження вони підвладні жорстокому панові, який може їх продати, відбатожити або змусити робити те, що він забажає. Вони не мають власності, навіть хати, нічого, що їхні пихаті пани не могли б забрати собі. Коні та худоба можуть вибирати собі пару за власним уподобанням; росіяни позбавлені і цього привілею. Не досягнувши статевої зрілості, вони мусять одружуватися з будь-якою жінкою, що вибере їхній пан, аби, народжуючи нових рабів, вони зберігали й збільшували його прибуток. У таких родинах немає ані подружнього щастя, ані батьківської чи [137] синівської любові. Там, де чоловік і дружина ненавидять або байдужі одне до одного, там немає вірності. Батько мало піклується про дітей, а мати не завжди їх любить. Бідолашне невинне дитя через це занедбане. [...] Ті, що виживають, не ліпші за дикунів. У перші роки їхнього життя жодне ніжне почуття не пом’якшує їхніх сердець, не додає їм людяності ⁹⁶.

Згадка про «бідолашне невинне дитя», якому бракує «ніжного почуття» «у перші роки», стає чудовим підсумком згубних наслідків рабства на основі недавньої теорії Руссо про сентиментально-містичне значення дитинства. Брак почуття ставав браком цивілізованості: дитя залишалося «дикуном», не маючи в собі «людяності».

Коли Маршалл порівнював російських селян з «неграми на наших цукрових плантаціях», Річардсон запропонував порівняння з перуанськими інками. Постійні сцени пригнічення надихнули його на створення поеми про рабство: «Як іберійці олюднювали невинні племена перуанських лісів» ⁹⁷. Курсив у цьому випадку підкреслював саркастичний відтінок речення, адже Річардсон вважав, що поневолення нівелюватиме ці риси: «Ті нещасні чоловіки і жінки, яких продають і купують, б’ють, заковують у кайдани, оцінюють не дорожче за псів, втрачають людську подобу» ⁹⁸. Вони могли навіть не відчувати наслідків втрати почуттів, стаючи байдужими батьками і подружжям. Описуючи становище рабів, Річардсон мав на меті викликати сльози у своїх англійських читачів, здатних збагнути важливість подружньої та синівської любові. Коли у XIX столітті Гаррієт Бічер-Стоу описала жахи рабства у «Хатині дядька Тома», вона зверталася до сумління своєї епохи, використовуючи такі самі теми: розлучення чоловіків із дружинами, батьків із дітьми.

Від «Міркувань про наслідки деспотизму» Річардсон перейшов до «Національного характеру росіян». Їхня головна вада — не брак емоцій, адже він сам визнавав, що «вони відчувають досить глибоко». Проблема полягала в тому, що вони не вміли застосувати «розум», аби створювати «загальні правила поведінки», наприклад, подружню або синівську відданість, і відтак контролювати «різноманітні й перемінливі емоції». Саме «крайня чутливість, не опанована або не керована [138] розумом», давалася взнаки у надмірних пристрастях і ошуканстві, насильстві та відчаї. Росіяни «рідко озиралися на минуле або думали про майбутнє», тож були «бородатими дітьми, що жили теперішньою хвилиною». У Росії «велика революція» неможлива без допомоги якогось «послідовного чужоземця», котрий зміг би «скористатися їхніми скороминущими пристрастями», тоді як «непостійну чутливість» найкраще можна «виправити найсуворішою дисципліною» в армії ⁹⁹.

Справжня зміна російського характеру можлива лише тоді, коли росіяни «матимуть абсолютну безпеку життя і власності» — тобто коли буде скасовано рабство. «Безсмертною буде слава монарха, що поверне двадцяти мільйонам людей права розумних і мислячих істот», — писав Річардсон; але не радив Катерині платити таку ціну за безсмертя. Звільнення мусить бути тривалим і повільним, інакше «на людство рине безліч грабіжників і ґвалтівників». Річардсон твердив, що «перш ніж раби отримають необмежену свободу, вони повинні навчитися розуміти, цінувати й використовувати її блага». Просвітництво взагалі не могло позбутися амбівалентного ставлення до рабства, хоч би де воно існувало, і ця Річардсонова невизначеність щодо звільнення була типовою ознакою часу. У висновках він пише: «Я полишаю ці утопічні міркування і висловлю лише побажання, аби та невелика частина людства, що тішиться справжньою свободою, змогла її зберегти і правильно використати». Вкотре мандрівник, відкриваючи існування рабства у Східній Європі, вчився цінувати вищість своєї власної цивілізації. Річардсон залишив Росію 1772 року, переконаний, що росіяни могли б стати «шанованою нацією», якби вдалося «навчити їх діяти на засаді твердих принципів» ¹⁰⁰.

Книжка подорожей Кокса вийшла друком у 1784 році, одночасно з книжкою Річардсона. Оцінюючи «сучасний стан цивілізації у Російській імперії», Кокс оголосив, що розчарувався у сподіваннях, що їх підживлювали реформи Петра:

Хоча ця нація, порівняно з попереднім періодом, досягла великих успіхів на шляху вдосконалення, перебільшені розповіді про поширення справжньої цивілізації в усій імперії, що їх я чув і читав, змусили мене сподіватися [139] вишуканіших манер, і, мушу визнати, я був неприємно вражений варварством, у якому надалі животіє більшість населення ¹⁰¹.

Порівняння «манер» дозволяло уявити поступальну шкалу цивілізованості, шкалу «руху до вдосконалення», завдяки якій можна співвідносити націю з її власним минулим і з іншими націями. «Поширення цивілізації серед численного і дуже розпорошеного народу, — писав Кокс, — відбувається не в одну мить, а внаслідок постійного і майже непомітного поступу» ¹⁰².

Цивілізованість вважалася такою якістю, яку мандрівник міг виявити лише після уважного обстеження. Чи не найвідомішою частиною леґенди про Петра була його боротьба з бородами росіян. Кокс був не єдиний, хто звертав увагу на ці бороди, а вони впадали у вічі через саме переконання у тому, що Петро начебто давно наказав їх зголити: «Незважаючи на суворі заборони Петра І, переважна кількість жителів і далі носить бороди, дотримуючись цієї патріархальної звички майже так само, як і їхні предки». Кокс дійшов висновку, що «селяни, котрі становлять переважну більшість народу, однаково невправні у ремеслах, як і до царювання Петра». Манери у суспільстві могли бути більш чи менш вишуканими, але селянство зраджувало брак основ цивілізації своєю технологічною невправністю «у ремеслах», послуговуючись скіфською сокирою й сміховинно маленьким плугом. Кокс навіть прирівнює селян до цих примітивних знарядь праці, описуючи людей як «приватну власність поміщиків, подібну до сільськогосподарських знарядь чи худоби» ¹⁰³.

Так само, як Річардсон вважав рабство перепоною для будь-якого вдосконалення російського народного характеру, Кокс був переконаний, що саме рабство залишалося найбільшим гальмом поступу цивілізації.

Легко зауважити, що, попри рух до цивілізації, вони ще дуже далеко від неї. Загального вдосконалення не можна досягти, доки більшість животіє в абсолютній васальній залежності, народні манери не можуть по-справжньому змінитися, доки люди не відчують повної безпеки життя і власності ¹⁰⁴. [140]

Остання фраза Кокса надзвичайно подібна до висновку Річардсона, тому можна припустити, що близько 1784 року на Заході склався консенсус щодо проблеми рабства і цивілізації у Східній Європі. І коли мандрівники на кшталт Кокса запитували: «Як можна назвати цивілізованою країну, де досі існує домашнє рабство?» — у цьому запитанні завжди відчувалися нотки самозамилування ¹⁰⁵.

Примітки

Розділ другий

Заволодіваючи Східною Європою

1. Giacomo Casanova, History of My Life, trans. Willard Trask, vol. 10 (London: Longman, 1971), p. 99.

2. Casanova, History of My Life, pp. 110-112.

3. Casanova, History of My Life, pp. 112-113.

4. R. R. Palmer and Joel Colton, "The Transformation of Eastern Europe, 1648-1740," у kh.: History of the Modern World, 3rd ed. (New York: Alfred A. Knopf, 1965), p. 174; див. також: Jerome Blum, "The Rise of Serfdom in Eastern Europe," American Historical Review 62, no. 4 (July 1957): 807-836.

5. Casanova, History of My Life, pp. 113-114.

6. Voltaire and Catherine, Correspondence, у кн.: Documents of Catherine the Great: The Correspondence with Voltaire and the Instruction of 1767, ed. W. F. Reddaway (1931; New York: Russell & Russell, 1971), p. 159.

7. Casanova, History of My Life, p. 135.

8. Ibid., pp. 114-116; Casanova, The Life and Memoirs of Casanova, vol. I, trans. Arthur Machen, ed. George Dunning Gribble (1929; rpt. New York: Da Capo, 1984), p. 320.

9. Casanova, History of My Life, pp. 114-115.

10. Ibid., pp. 114-116.

11. Ibid., p. 119.

12. Casanova, The Life and Memoirs, p. 138.

13. Casanova, History of My Life, p. 120.

14. Ibid., p. 130.

15. Ibid., p. 118.

16. Ibid., p. 121.

17. Ibid., pp. 121-122.

18. Marquis de Sade, Juliette, trans. Austryn Wainhouse (New York: Grove Press, 1968), p. 891.

19. Casanova, History of My Life, pp. 124-125.

20. Ibid., p. 125.

21. Ibid., p. 127.

22. Ibid., pp. 129-130.

23. Ibid., p. 131.

24. Ibid., pp. 138-142.

25. Ibid., p. 132.

26. Ibid., p. 133.

27. Ibid., p. 154.

28. Ibid., p. 156.

29. Ibid.

30. Ibid.

31. Ibid., p. 177.

32. Ibid., p. 202.

33. Ibid.

34. Louis-Philippe, comte de Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Ségur, vol. І, у кн.: Bibliothèque des mémoires: relatif à l’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XIX, éd. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), pp. 300,329.

35. Ibid., I, p. 331.

36. Ibid., I, p. 432.

37. Ibid., I, p. 343.

38. Ibid., I, p. 345.

39. Ibid., I, pp. 338-340.

40. Ibid., I, pp. 341-343.

41. Louis-Philippe, comte de Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Ségur, vol. II, y кн.: Bibliothèque des mémoires: relatif à l’histoire de France, pendant le 18e siècle, vol. XX, éd. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), pp. 9-10.

42. Ibid., I, pp. 336-337.

43. Ibid., II, p. 79.

44. Ibid., II, p. 80.

45. Ibid.

46. Ibid., II, pp. 165-168.

47. Samuel Eliot Morison, John Paul Jones: A Sailor’s Biography (1959; New York: Time Incorporated, 1964), pp. 388-393.

48. Morison, p. 13.

49. Ibid., pp. 406-409; Ségur, II, p. 166.

50. Ségur, II, pp. 170,178.

51. Bernard Lewis, The Emergence of Modem Turkey, 2nd ed. (Oxford: Oxford Univ. Press, 1968), pp. 48-49.

52. François de Tott, Mémoires du baron de Tott sur les Turcs et les Tartares (Amsterdam, 1785), "Discours préliminaire," pp. vii-xxi; Tott, "Premiere partie" (I), p. 5.

53. Tott, "Seconde partie," (II), p. 6; див. також: A. M. F. Verdy du Vernois, Essais de Géographie, de Politique, et d’Histoire sur les possessions de l’Empereur des Turcs en Europe: pour servir de suite aux Mémoires du Baron de Tott (London, 1785).

54. Tott, II, p. 11.

55. Ibid., II, pp. 12-13.

56. Ibid, II, pp. 14-15.

57. Lady Mary Wortley Montagu, The Complete Letters of Lady Mary Worthy Montagu, ed. Robert Halsband, vol. I (1708-1720) (Oxford: Clarendon Press, 1965), p. 311.

58. Tott, II, p. 17.

59. Ibid., II, pp. 18-20.

60. Ibid., II, pp. 21-23.

61. Elizabeth Craven, A Journey Through the Crimea to Constantinople: In a Series of Letters from the Right Honourable Elizabeth Lady Craven, to His Serene Highness the Margrave of Brandebourg, Anspach, and Bareith, Written in the Year MDCCLXXXVI (Dublin, 1789; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1970), pp. 372, 382.

62. William Coxe, Travels in Poland and Russia, from Travels in Poland, Russia, Sweden, and Denmark, 5th ed. (London, 1802; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1970), I, pp. 389-390.

63. Ibid., I, p. 391.

64. Ibid., I, pp. 392-93.

65. Ibid., I, p. 392.

66. Ibid., II, p. 74.

67. Ibid.

68. Ibid., I, p. 390.

69. Gyula Antalffy, A Thousand Years of Travel in Old Hungary, trans. Elisabeth Hoch (Hungary: Kner, 1980), pp. 198-201.

70. Charles-Marie, marquis de Salaberry d’Irumberry, Voyage à Constantinople, en Italie, et aux îles de l’Archipel, par l’Allemagne et la Hongrie (Paris: Imprimerie de Crapelet, 1799), p. 89.

71. Ibid., p. 95.

72. Coxe, Travels in Poland and Russia, III, pp. 116-117; див. також: Anthony Cross, "The Philanthropist, the Travelling Tutor, and the Empress: British Visitors and Catherine II’s Plans for Penal and Medical Reform," у кн.: Russia and the World of the Eighteenth Century, eds. R. P. Bartlett, A. G. Cross, and Karen Rasmussen (Columbus, Ohio: Slavic Publishers, 1988), pp. 214-228.

73. Coxe, Travels in Poland and Russia, III, p. 110.

74. Ibid., III, pp. 110-111.

75. Ibid.

76. Sade, Juliette, pp. 882, 885.

77. Joseph Marshall, Travels Through Germany, Russia, and Poland in the Years 1769 and 1770 (London, 1772; rpt. New York: Arno Press and New York Times, 1971), pp. 126, 167, 243.

78. John Parkinson, A Tour of Russia, Siberia, and the Crimea, 1792-1794, ed. William Collier (London: Frank Cass, 1971), p. 11.

79. Marshall, pp. 142, 147, 151.

80. Charles Secondat, baron de Montesquieu, The Spirit of the Laws, trans. Thomas Nugent (New York: Hafner, 1949), vol. I, p. 235; Marshall, p. 143.

81. Marshall, pp. 146,196.

82. Ibid., p. 188.

83. Ibid., pp. 122,270-271, 308.

84. Peter Putnam, ed. Seven Britons in Imperial Russia 1698-1812 (Princeton, N. J. : Princeton Univ. Press, 1952), pp. 125-140; and "Richardson, William," Dictionary of National Biography (Oxford Univ. Press), vol. XVI, p. 1139.

85. William Richardson, Anecdotes of the Russian Empire: In a Series of Letters Written, a Few Years Ago, from St. Petersburg (London, 1784; rpt. London: Frank Cass, 1968), pp. 51-54, 203-206.

86. Ibid., pp. 6, 475.

87. Ibid., pp. 68-70, 215, 247.

88. Ibid., pp. 374-375; див. також: Franco Venturi, "From Scotland to Russia: An Eighteenth-Century Debate on Feudalism, " у кн.: Great Britain and Russia in the Eighteenth Century: Contacts and Comparisons, ed. Anthony Cross (Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1979), pp. 2-24.

89. Richardson, p. 193.

90. Ibid., pp. 193-196, 222.

91. Ibid., pp. 39, 417.

92. Ibid., p. 233.

93. Ibid., p. 197.

94. Ibid., p. 199.

95. Ibid., p. 239.

96. Ibid., pp. 240-241.

97. Ibid., pp. 242-243.

98. Ibid., p. 241.

99. Ibid., pp. 244-249.

100. Ibid., pp. 253-254, 453; та David Brion Davis, The Problem of Slavery in Western Culture (Ithaca, N.Y.: Cornell Univ. Press, 1966), chapter XIII.

101. Coxe, Travels in Poland and Russia, III, p. 133.

102. Ibid., III, p. 135.

103. Ibid., III, pp. 134-135, 152-153.

104. Ibid., III, p. 158.

105. Ibid., III, p. 156.

< < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >