Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >

Розділ шостий

Звертаючись до Східної Європи.
Частина 2: Польща Руссо

«Хай вам щастить, мужні поляки»

«Ми втрьох, — Дідро, д’Аламбер і я, — зводимо вівтарі на Вашу честь», — писав Вольтер Катерині у грудні 1766 року. Набір жерців вражав, хай навіть д’Аламбер відхилив пропозицію вклонитися імператриці особисто, а Дідро ще не дав безсумнівних доказів своєї відданості. Але попри це, перелік ще не був повним, а Просвітництво не було одностайним; того-таки місяця фаворит Катерини Григорій Орлов надіслав люб’язне запрошення найвидатнішому з незгодних — Жан-Жакові Руссо. Орлов, якого англієць Джордж Макартні описав як чоловіка велетенського зросту, але «зовсім не вдосконаленого читанням», навряд чи плакав над «Новою Елоїзою» і не міг запросити Руссо до Росії, якби за цим запрошенням не стояла сама Катерина. Орлов ввічливо подякував Руссо за «уроки, які я виніс з ваших книг, хоч ви і писали їх не для мене», та запросив філософа пожити у пасторальній простоті в маєтку поблизу Санкт-Петербурґа, де «мешканці не розуміють ані англійської, ані французької, а грецької та латини і поготів». Руссо відповів з Англії, відхиливши запрошення майже тими самими словами, що й Вольтер, ухиляючись від реальної подорожі до Росії: «Якби я був не такий немічний, рухливіший, молодший і якби ви були ближче до сонця...» ¹. Пізніше філософ виправдовувався, що він недостатньо товариський для такого візиту, не вміє підтримувати розмову, самітник і, взагалі, цікавиться лише садівництвом. [338]

У 1762 році, працюючи над «Суспільною угодою», Руссо вже критично ставився до Петра, а за десять років у своїх творах про Польщу — саме під час її першого поділу — він проголосив себе противником Катерини. І Руссо, і Вольтер померли 1778 року, уславившися на той час цілком протилежними прихильностями до Східної Європи: Вольтер був на боці Росії і проти Польщі, а Руссо — на боці Польщі проти Росії. Незважаючи на цю переконану опозицію, вони обидва майже в однаковій формі відхиляли запрошення відвідати Східну Європу: Руссо не побував у Варшаві так само, як Вольтер не відвідав Санкт-Петербурґа. Польща і Росія були для Руссо і Вольтера радше цілком протилежними візіями Східної Європи, лабораторіями для ідеологічних експериментів, під час яких Просвітництво вивчало політичні перспективи за допомоги теоретичних операцій в гіпотетичному просторі.

«Якщо не знати досконало Нації, для якої працюєш, попереджав Руссо на самому початку своїх "Міркувань про врядування в Польщі", — праця, здійснена для неї, хоч би якою чудовою вона була, завжди зазнає невдачі на практиці, а що й казати, якщо це стосується вже цілком розвиненої нації, чиї смаки, звичаї, упередження і вади надто добре вкорінені (enracinés), аби якісь нові пагони (semences) змогли їх заглушити (étouffés)» ². Отже, 1766 року Руссо відмовився їхати до Росії, зіславшися на те, що його цікавило лише садівництво. Через п’ять років, коли він погодився писати про Польщу (в якій так і не побував), він пояснив цю філософську проблему мовою садівництва. У «Суспільній угоді» Руссо картав Петра за те, що той «завадив своїм підданцям стати коли-небудь тими, ким вони могли б стати, переконуючи їх, що вони є тими, ким вони насправді не були». Він порівняв російського царя з французьким ментором, який тисне на свідомість своїх учнів, не зважаючи на їхні природні здібності й нахили. Руссо також міг порівняти Петра з творцями класичних французьких садів із їх строгим плануванням, які тільки-но у XVIII сторіччі поступилися місцем «природним» садам відповідно до англійського смаку. Один із них був, звісно, в Ермонвілі, де мешкав Руссо. Втім, навіть природні сади також потребували планування й вирощування, щоправда, менш помітних; а за пошаною Руссо до польських «коренів», тобто смаків, [339] звичаїв, упереджень і вад, важко не побачити його руки садівника-філософа. Сам він погоджувався, що справу політичних повчань, за яку взявся у «Міркуваннях», ліпше було б доручити самим полякам або принаймні тому, «хто добре вивчив на місці польську націю та її сусідів». Він сам був лише чужоземцем, здатним хіба що на «загальні погляди» ³. З другого боку, саме завдяки своїй цілковитій необізнаності й незнанню польської нації та її сусідів він міг висувати нестандартні теорії, а також сформулювати протилежну до Вольтерової концепцію Східної Європи, водночас поглиблюючи свої «загальні погляди» на політичну теорію патріотизму.

Руссо задумував «Міркування» яко твір не лише про Польщу, а й для Польщі: «Нації, для якої (pour laquelle) працюєш». Ці слова містили подвійний сенс покровительства й наставляння; Польща замовила твір, а тепер він наставляв її. У першому реченні Руссо вказує і замовника, і основне джерело: «Опис врядування Польщі, що його склав граф Вієльгорський, і міркування туди додані, повчальні для кожного (quiconque), хто забажає скласти план перетворення (refonte) цього врядування» ⁴. Конкретним «кожним» (quiconque) у цьому випадку був сам Руссо, але Польщу він подавав яко предмет для роздумів кожного, загалом запрошуючи всіх — просвічену публіку — висловлювати свої міркування. Роки, що минули між антиросійським повстанням Барської конфедерації 1768 року і шоком першого поділу 1772 року, справді привернули до Польщі увагу загалу. Крім Вольтера і Руссо, котрі відкрито займали у цьому питанні кардинально протилежні позиції, цей період також надихнув такі незвичні твори, як-от роман у листах «Мандри молодого графа Потовського» Марата й довга та пристрасна «Історія неспокою в Польщі» Казанови.

Міхал Вієльгорський прибув до Парижа у 1770 році яко представник Барської конфедерації. Там він намагався перетворити просту симпатію Шуазеля на активнішу підтримку з боку французького уряду, але міністерство Шуазеля не втрималося до кінця року, тож найбільшого дипломатичного успіху Вієльгорський досягнув серед філософів-просвітителів. Вієльгорський, нібито збираючи поради для конституційної реформи в Польщі, консолідував інтелектуальну [340] підтримку справи конфедератів і не тільки заручився нею, а й навіть надихнув на створення відповідних рукописів абата Маблі й самого Руссо. «Спосіб врядування та закони Польщі» Маблі та «Міркування» Руссо було написано між 1770 і 1772 роками, але жоден з них не вийшов тоді друком. Твір самого Вієльгорського, який Руссо визнав за головне джерело своїх «Міркувань», вийшов французькою мовою 1775 року в Лондоні; у ньому автор уже покликається на Руссо для обґрунтування своїх ідей. Тією самою мірою, якою «Міркування» Руссо спираються на «опис» Вієльгорського, рекомендації щодо виправлення польського врядування, які вийшли з-під пера першого, були інтелектуально далекими від свого предмета — від самої Польщі.

Руссо намагався знайти літературне розв’язання проблеми відстані між собою й предметом дослідження, вдавшись до епістолярної форми. Він був чужоземцем, який нічого не знав про Польщу «на місці», тому відмовився від образу експерта, який усе знає, і написав «Міркування» здебільшого у формі відкритого листа до поляків і Польщі. Інтелектуальна прірва, яка відділяла автора від його предмета, перетворювалася на епістолярний простір, що відокремлював Західну Європу від Східної. «Хай вам щастить, мужні поляки», — писав Руссо, несподівано вдаючись до прямого звернення у вступному розділі під назвою «Стан питання». Відтепер друга особа стала наративним засобом, який відображав його філософський зв’язок із темою Польщі у вигляді епістолярного зв’язку з поляками: «Ви любите свободу, отже ви гідні її, ви захищали її від могутнього й підступного загарбника» ⁵. Написані у формі листа, адресованого цілій нації, «Міркування» за формою і за змістом разюче відрізнялися від приватних листів Вольтера до однієї особи, абсолютного монарха, яка й була тим самим «могутнім і підступним загарбником» з листа Руссо.

Розглядаючи політичні інституції Польщі, Руссо виступав радше за дрібні покращення, ніж за великі реформи, аби не заглушити рослин, які вже проросли, новим насінням: «Виправте, де вийде, вади вашої конституції, але не зневажайте того, що робить вас тими, ким ви є». Ось так за допомоги другої особи Руссо переформулював свої критичні зауваження на адресу Петра, котрий намагався зробити [341] росіян тими, «ким вони не були». Шануючи польські установи, Руссо навіть радив зберегти liberum veto — принцип, що вимагав парламентарної одностайності, але при цьому засуджував надмірне «варварське» застосування цього принципу і пропонував карати на горло за зловживання ним. Загалом, попри те, що в «Суспільній угоді» Руссо відвів «законодавцеві» надзвичайно важливу роль, він стримано зреаґував, коли Вієльгорський запропонував йому місію такого законодавця для Польщі. Натомість він порадив, щоб зміни здійснювалися лише «з граничною обережністю». Оскільки закон мусив керувати «серцями громадян», основне питання для Руссо полягало в тому, «як керувати серцями і прищепити їм любов до країни та її законів?» ⁶. Порушивши це питання, «Міркування» перетворилися з критики польського устрою на ориґінальне дослідження з політичної теорії доби Просвітництва.

Спершу Руссо сформулював проблему Польщі низкою звичних просвітницьких формул щодо Східної Європи. Польщі, вважав філософ, бракувало «економічного ладу» та «військової дисципліни». Через це єдиним шансом на виживання для країни в оточенні агресивних сусідів — і тут Руссо пориває з усталеними поглядами — було «встановлення республіки в серцях поляків», тобто «унікального притулку, куди груба сила не могла б ані дістати, ані зруйнувати його». Руссо попереджав, що сусідні сили можуть «вас проковтнути» (vous engloutissent), але не «перетравити» країну, яка живе у серцях своїх громадян. Тільки «патріотичний запал» міг урятувати республіку, і Руссо, пишучи «Міркування», наводив за взірець Барську конфедерацію, яку тоді ще не було остаточно розбито; закріпившись у Ченстохові, конфедерати відбивали напади росіян до самого 1772 року. Проте ані неминуча поразка, ані навіть поділ не змогли похитнути політичної теорії Руссо, якою він обдарував Польщу, адже, за його уявленнями, вона переховувалася в серцях її громадян й була непідвладна силам ззовні. «Якщо ви досягнете того, що поляк ніколи не стане росіянином, я запевняю вас, Росія ніколи не підкорить Польщу» ⁷. Це був дуже важливий епістолярний момент у взаєминах філософа («я») і нації («ви»); Руссо вже визнав поляків «гідними» свободи, а тепер ще й [342] ґарантував їм свободу, інакше витлумачивши її значення. Крім того, це був революційний момент в інтелектуальній історії, адже наведені вище фрази доклалися до ідеологічного становлення новочасного націоналізму. Руссо звертався до поляка, котрий ніколи не стане росіянином; поляка, котрий беріг рідну країну у своєму серці, а два наступні століття європейської історії довели правдивість цих пророчих слів.

У своєму «Карлі XII» Вольтер подає нарис «природничої історії» Східної Європи у вигляді таблиці країн і народів, упорядкованих за приципами Ліннея. Таблиця Вольтера перетворювала Східну Європу на об’єкт опанування як із боку завойовника, так і з боку філософа. Через сорок років Руссо використав ті самі принципи природничої історії, але повністю змінив у таблиці акценти, вважаючи унікальність окремих видів ознакою сили, а не неминучого підкорення. На дослідницькому полі Східної Європи Руссо побачив поляків, що не були схильні ставати росіянами, і це дало йому змогу протиставити їхню нескориму ідентичність Вольтеровому баченню цивілізації та імперії.

Але природнича історія Руссо базувалася не лише на дослідженні й класифікації природи. Самобутність нації можна культивувати, що наділяє метою політичне життя і дає роль політичним мислителям на кшталт Руссо, в яких питають поради. Він порадив запровадити у Польщі інституції для «формування генія, характеру, смаків і манер народу, які робитимуть його собою, а не іншим, та зародять у ньому пристрасну любов до країни, що триматиметься на звичаях, які неможливо викоренити». Фактично від початку він виходив із засновку, що кожна нація, як і біологічний вид, самобутня, і її самобутність проявляється у смаках, звичаях, упередженнях і вадах, «надто добре вкорінених, аби якісь нові пагони змогли їх заглушити». Постійні звернення до образу коренів підкреслювали, що національна ідентичність діалектично формується на перетині природи і культури — між ботанікою і садівництвом. Культивувати самобутню національну ідентичність слід саме тому, що повсякчас діють сили, спраглі її знищити. «Немає більше французів, німців, іспанців або навіть англійців, — оголошував він, либонь, передчасно. — Є лише європейці». Під так зневажливо згаданою Європою він, [343] звісно, розумів Європу Західну, де «всі мають однакові смаки, однакові пристрасті, однакові манери». Але Польща могла уникнути цієї долі: «Спрямуйте пристрасті поляків в інший бік, і ви дасте їхнім душам національні риси, що відрізнятимуть їх від інших народів» ⁸. Звертання «ви» стосувалося спочатку тих самих «мужніх поляків», але тут він передбачав якогось зовнішнього агента впливу на національні риси Польщі. З тією самою певністю, з якою в «Суспільній угоді» вся повнота влади передавалася законодавцеві, а в «Емілі» вихователеві, Руссо вважав, що такий всесильний дієвець має бути і в Польщі.

Але створення національного характеру вимагало знання деталей, і Руссо тут щиро зізнавався у своїй необізнаності:

Стислого викладу манер поляків, яким я завдячую люб’язності пана Вієльгорського, не вистачає для того, аби запізнатися з їхніми громадянськими і домашніми звичаями. Але велика нація, яка ніколи занадто не змішувалася із сусідами, напевно, має багато власних [звичаїв], що, мабуть, з дня на день псуються через загальну схильність (pente) Європи переймати смаки і манери французів ⁹.

Вибагливість, з якою Руссо шукав націю, «яка ніколи занадто не змішувалася із сусідами», не тільки відповідала його уявленню про біологічний вид, а й долала традиційне недбальство, із яким змішувалися народи Східної Європи. Приміром, Вольтер помічав подібності в одязі поляків, росіян, татар і угорців, а Руссо зібрався відкрити неповторний польський національний костюм, збережений та захищений від усіх чужоземних впливів, особливо французьких. «Робіть усе точнісінько навпаки, як робив той цар, яким усі так захоплюються», — наказував Руссо, приписуючи полякам певне вбрання не менш владним тоном, ніж це робив згаданий цар Петро у Росії. «Нехай жоден поляк не наважиться з’являтися при дворі зодягненим по-французькому», — писав Руссо про варшавський двір, де він ніколи не бував ¹⁰. Натомість Дідро, котрий побував у Санкт-Петербурзі невдовзі після того, як Руссо дописав свої «Міркування», повернувся, захоплюючись тим, з якою швидкістю російський народ «офранцужується». Такі суперечності свідчать, що насправді йшлося не про одяг, [344] а про французький стиль, цивілізацію загалом. Виклик, який Руссо кинув Просвітництву, полягав у сумніві, а то й відмові від цивілізації. Концепція Східної Європи Руссо пов’язувала Польщу і Росію яко країни, яким доводилося робити вибір підкоритися чи опиратися «загальній схильності Європи».

Головна порада «Міркувань», навіть важливіша за пропозиції про реформу устрою, стосувалася системи національної освіти.

Саме освіта покликана дати душам національну форму і так спрямовувати їхні думки й смаки, аби вони стали патріотами за власною схильністю, пристрастю, потребою. Коли дитина розплющує очі, вона повинна бачити свою країну і до самої смерті не бачити нічого іншого. Кожен справжній республіканець всмоктує любов до своєї країни з молоком матері ¹¹.

Завдяки цим спостереженням Руссо став інтелектуальним зачинателем модерного націоналізму, і саме Польща надихала його політичну уяву. Філософ, котрий ніколи не бачив Польщі, визначав, що має бачити кожен поляк від народження до смерті. В той час як Вольтер листувався з самодержавною імператрицею, пануючи разом з нею над народами Східної Європи, Руссо звертався безпосередньо до цих народів, нав’язуючи їм ту чи іншу ідентичність. «Француз, англієць, іспанець, італієць, росіянин майже нічим не відрізняються одне від одного», — проголосив Руссо, але поляк «має лишатися поляком» ¹². Додавши росіянина до цього переліку безособових європейців, він лише підкреслив згубність Петрових планів, щоправда, перебільшуючи його успіхи й непрямо попереджаючи поляків, що вони теж опиняться в кінці того списку, якщо не дослухатимуться вказівок Руссо.

Проте у «Суспільній угоді» Руссо передбачив іншу небезпеку, що загрожувала Росії: «Татари, її підданці, чи сусіди стануть її володарями, а також і нашими». Східна Європа Руссо зіткнулася з загальноєвропейською кризою й перебувала десь поміж французькими смаками й манерами, з одного боку, і татарськими спустошливими набігами, з другого. Він не зобразив цей конфлікт у вигляді традиційного протистояння між цивілізацією і варварством або між Європою [345] та Азією, бо не був готовий захищати ані цивілізацію, ані Європу. Натомість він намагався представити Східну Європу яко лабораторію, де народжується національна ідентичність.

Конструювання Східної Європи для Вольтера було передовсім картографічною справою: він відкривав і збирав її частини, стежачи на мапі за завоюваннями Карла, а потім Катерини. Коли Руссо переніс Польщу в серця поляків, він цим самим звільнив її від пут картографії. Насправді Руссо не шанував географії і звільнив Еміля від вивчення карт як безглуздих абстрактних відбитків. Якби Емілеві довелося вивчати карти, він би засвоїв лише «назви міст, країн і річок, про існування яких десь-інде поза аркушем паперу, який йому показують, він не має зеленого уявлення» ¹³. Листування Вольтера з Катериною чудово відбивало синдром, який Руссо терпіти не міг: мапи давали змогу філософові, перебуваючи у Фернеї, «летіти до Дарданеллів та Дунаю, до Чорного моря, до Бендер, до Криму та, особливо, до Санкт-Петербурґа». Польща була приречена стати лише позначкою на мапах Вольтера і Катерини — мапах завоювання і поділу. А Польщі Руссо це не загрожувало, завдяки філософу вона була у безпеці, бо перемістилася ще за двадцять років до свого знищення з карти Європи до сердець своїх громадян. Позаяк напередодні першого поділу Руссо збагнув, що Польщі на карті загрожує небезпека, він перетворив цю країну на відправний пункт політичної теорії національної ідентичності. Катерина могла бути володаркою мап, але для Руссо справжніх росіян більше не існувало. Так само Польща могла зникнути з мап, але попри це зберегти свої «національні риси». Для Руссо Польща була тим пунктом, з якого він почав перевертати Вольтерову карту Східної Європи.

Жан Старобінський розглядав життя і працю Руссо як боротьбу за подолання перешкод на шляху до «прозорості», до безпосереднього розуміння інтелектуальної та емоційної істини. Польща Руссо виднілася через непрозору завісу, яка відділяла філософа та його читачів від Східної Європи; за допомоги епістолярної форми «Міркувань» Руссо намагався знайти шлях до сердець поляків, приписуючи їм їхню польську ідентичність. Руссо і справді вдалося розгледіти суть польської ситуації — проблему національного виживання без політичної [346] незалежності. Однак створені ним образи та ідеологія патріотизму мали великий вплив на революційне покоління у самій Франції. Руссо знав про Польщу надто мало, аби бути певним у тому, що він досяг своєї мети, тож закінчив «Міркування» тим самим інтелектуальним самоупослідженням, яке Дідро продемонстрував у розмовах з Катериною. «Можливо, все це лише купа безглуздих фантазій», — писав Руссо, а потім зневажливо назвав свої міркування «мріяннями» ¹⁴. Як і у випадку з Дідро, текст у формі прямого звертання виявився рефлексивним мріянням, особистою фантазією. Польща, як і Росія, умовно визнана за частину Європи, змушувала добу Просвітництва переглянути свої політичні цінності й уявлення.

«На край світу»

«Чи не збираєтесь ви до Польщі разом з мадам Жоффрен?» — писав Вольтер до Жана-Франсуа Мармонтеля. Це був жарт, адже Мармонтель збирався до Польщі не більше за самого Вольтера. Іронічність цього запитання свідчила про те, що подорож мадам Жоффрен, господині найславетнішого паризького салону доби Просвітництва, була подією суспільного значення й викликала неабияке зацікавлення, даючи змогу філософам здійснювати уявлювані мандрівки разом з нею. Ґрімм, цей фахівець із поширення інтелектуальних пліток, заявив, що візит мадам Жоффрен 1766 року до польського короля Станіслава-Авґуста був «предметом розмов та інтересу публіки впродовж усього літа». Ґрімм вважав, що ця подорож засвідчувала «подиву гідну мужність» і показувала громадськості «приватну особу, що вирушила на край світу, аби розважитися у дружньому товаристві великого короля» ¹⁵. Можливо, її приклад додав йому самому мужності, коли він за кілька років вирушив ще далі на схід, аби побачитися зі ще славнішим монархом у Санкт-Петербурзі. Вольтер з Фернея писав мадам Жоффрен до Варшави, на край світу, шкодуючи, що не може здійснити «таку саму подорож», і назвав її мандрівку «епохальною подією для всіх мислячих людей Франції». Натомість мадам Деффан, господиня конкурентного паризького салону, в листі до Гораціо Волпола збиткувалася з мандрівниці, називала її «мадам Жоффренською», — так, наче [347] та була героїнею східноєвропейської комедії ¹⁶. Незважаючи на те, чим насправді була подорож 1766 року мадам Жоффрен до Польщі — комічним курйозом чи епохальною подією, вона, безсумнівно, стала найславнішою зустріччю Просвітництва зі Східною Європою, — аж до самої поїздки Дідро до Санкт-Петербурґа 1773 року. Мадам Жоффрен також здобула славу найревнішої захисниці Польщі, аж поки Руссо не написав «Міркування», так і не побувавши у цій країні.

Марія-Тереза Роде, або мадам Жоффрен, була дружиною багатого паризького буржуа; у 1750-х роках заснувала успішний салон, куди навідувалися найвідоміші філософи. Вона приймала таких батьків-засновників Просвітництва, як Фонтенель і Монтеск’є, а також редакторів «Енциклопедії» Дідро і д’Аламбера. Мармонтель, завсідник її вечорів по середах, повідомляв, що «вона не мала зеленого уявлення ані про мистецтво, ані про літературу й лише випадково щось читала або дізнавалася», проте «чудово вміла спрямовувати розмову» й заспокоїти запал своїх гостей, «встановлюючи межі їхньої свободи й зупиняючи їх у разі потреби словом чи жестом, наче смикаючи за невидимі нитки» ¹⁷. Станіслав Понятовський, вірний послідовник Карла XII, 1753 року рекомендував їй свого сина, коли 21-річний майбутній король Польщі перебував протягом шести місяців у Парижі. Вона ставилася до юнака по-материнському, а той завжди називав її «маман»; крім неї, майбутній король також справив добре враження на її філософів завдяки своїм бездоганним французьким манерам, котрі Руссо назве згодом згубними для Польщі. Фонтенель навіть запитав, чи молодий поляк знає «польську так само досконало, як і французьку» ¹⁸. 1758 року мадам Жоффрен приймала у Парижі принцесу Ангальт-Цербстську, матір Катерини, котра справила настільки незабутнє враження на Вольтера. Отже, коли 1762 року Катерина захопила трон у Росії й зробила 1764 року свого коханця королем Польщі, мадам Жоффрен стала повірницею та кореспондентом відразу для двох коронованих осіб. Обоє її кореспондентів незабаром почали запрошувати мадам Жоффрен до Східної Європи.

У вересні 1764 року Станіслав-Авґуст писав з Варшави до мадам Жоффрен, своєї «дорогої маман», гордо повідомляючи, що він став королем Польщі: [348]

Я мав приємність бути названим вустами всіх жінок і всіх чоловіків мого народу, присутніх на цих виборах; адже, коли примас проїжджав повз їхні екіпажі, він робив їм ласку, питаючи, кого вони бажають за короля. Чому вас не було там? Ви би назвали вашого сина! ¹⁹

Її там не було, адже вона не належала до його нації, не була полькою, а навпаки, справжнісінькою парижанкою: народилася 1699 року в Парижі і померла 1777 року там само, майже не виїжджала з міста, за винятком подорожі до Варшави 1766 року. Втім, з часу виборів Станіслава-Авґуста 1764 року вони постійно пишуть одне одному про її малоймовірну подорож до Польщі, а король нарікає, що її все немає.

Моя дорога матінко (Ma chère maman), невже я вас більше ніколи не побачу? Невже я більше не тішитимуся свіжістю, мудрістю ваших думок (vos avis)? Звідти, де ви перебуваєте тепер, ви можете посилати мені тільки свої максими (maximes), але для порад (conseil) я поза межею досяжності (hors de portée) ²⁰.

Цими словами Станіслав-Авґуст дав зрозуміти мадам Жоффрен, а може, навіть попередив її про політичну дилему західноєвропейського Просвітництва щодо просвіченого абсолютизму у Східній Європі. Адже саме там філософи бачили простір політичної гри, край можливостей і експериментування, де «все ще належить здійснити». Однак уся їхня мудрість обмежувалася відстанню, «межами досяжності». Хоча йшлося не лише про версти, які їх розділяли, бо, як зрозумів Дідро, приїхавши до Санкт-Петербурґа 1773 року, він опинився як ніколи далеко від сфери впливу філософії. Станіслав-Авґуст за допомоги листування чітко усвідомив, що існує різниця між загальними максимами — прероґативою Парижа та конкретними порадами, які він відкидав заздалегідь, тому що Східна Європа перебувала за «межами досяжності» навіть найславетнішого паризького салону.

У жовтні він писав про це відвертіше: «Оскільки кожному годиться на початку правління підтверджувати давні угоди, я починаю з того, що якнайщиріше, якнайурочистіше, якнайпевніше уповноважую вас і надалі щиро висловлювати [349] мені ваші думки». З такою чарівною вдаваною урочистістю він «уповноважив» епістолярний обмін думками. Потім він звернув увагу на відстань між Парижем і Варшавою: «Я надалі залишаю за собою право не завжди точно дотримуватися ваших порад, адже неможливо, щоби ви на такій відстані завжди докладно знали всі факти» ²¹. Найбільше в їхньому листуванні вражало те, що вони цілком свідомо обговорювали проблему епістолярних порад через цілий континент. Незважаючи на те, що Станіслав-Авґуст був монархом із вельми обмеженою владою, іноді майже маріонеткою, а мадам Жоффрен була радше господинею популярного салону, ніж філософом, ця проблема цікавила їх, коли йшлося про роль просвіченого абсолютизму у Східній Європі.

У першому своєму листі до нового короля мадам Жоффрен звернулася до нього в стилі несерйозного блюзнірства, в якому Вольтер писав Катерині: «Мій найдорожчий сину, мій найдорожчий королю, мій найдорожчий Станіславе-Авґусте! Ось і ви — три особи в одній, ви моя Трійця!» З таким самим пародійним релігійним запалом вона малює картину щасливої долі Польщі: «Я бачу, як Польща відроджується з попелу, і бачу, що вона сяє наче новий Єрусалим!» Подібно до того, як він уявляв, що вона була у Польщі під час його виборів, вона твердила, що бачить Польщу, його Польщу в уяві. І негайно згадала про те, що могла б приїхати:

Моє серце рветься до вас і моє тіло прагне йти услід. Отак! Мій дорогий сину, якщо ви такий великий король, яким я бажаю і сподіваюсь вас бачити, то чому б мені не вирушити до вас і не захоплюватися вами, як новим Соломоном? Не хочу вважати цю подорож за неможливу ²².

Умовний спосіб свідчив про те, що подорож, про яку вони наважилися розмірковувати, мріла на обрії, гойдаючись між можливим і неможливим, кидаючи виклик уяві. Це все видавалося якоїсь миті біблійною алегорією, де Варшава ставала Єрусалимом, а Станіслав-Авґуст — Соломоном. Уявляючи себе царицею Савською, мадам Жоффрен уже передбачала, що таке паломництво матиме неабиякий розголос серед публіки. «Коли цариця Савська вирушила зустрітися з Соломоном, у неї, безперечно, був зброєносець», — писав Вольтер до [350] Мармонтеля за два роки, вочевидь, відводячи йому цю роль. «Ви здійснили б чудову подорож!» ²³.

Як тільки мадам Жоффрен визнала подорож за бажану і можливу, вона одразу обґрунтувала її причини, згадуючи ранішого листа: «Ваша Величність цілком має рацію, що мої поради за межами досяжності, а максими, навіть найкращі, дуже загальні». Отже, вона не збиралася обмежуватися самими лише максимами, тому мала їхати до Варшави. Понад усе вона розпитувала і давала йому поради стосовно майбутнього шлюбу молодого короля, але відстань і потреба зберігати конфіденційність листування не сприяли належному обговоренню. Станіслав-Авґуст відмовився відповідати на її розпитування: «Ви перебуваєте на відстані п’ятиста льє, а я король, і хто може мене запевнити в тому, що цей лист не потрапить до невідповідних рук?» Обмеження епістолярної форми спілкування знову змусили його повернутися до ідеї подорожі: «Ах, чому ви не можете приїхати побачитися зі мною!» Наразі він міг тільки запропонувати, щоби їхнє листування з цього приводу було однобічним: «Я не можу вам зізнаватися, чи я одружуся і кого я пошлюблю, але мені буде дуже приємно одержувати від вас усілякі ідеї, думки, поради, здогади на цю тему». Хоча це вже мало скидалося на листування взагалі, бо король надав мадам Жоффрен цілковиту свободу висловлювати все, що їй заманеться, а себе він звільнив не лише від необхідності дотримуватися її порад, але навіть від чемності відповідати на листи. З його листа мадам Жоффрен нічого не могла дізнатися про його шлюб, там був лише опис карети, яку король замовив у Франції за її посередництва. Він волів жовте оббиття зсередини і світильник для читання ²⁴. У XVIII сторіччі саме французький смак та французька філософія визначали стандарти цивілізації, якими вимірювалася відстань між Західною та Східною Європою, але мадам Жоффрен і Просвітництво загалом претендували на більший вплив, ніж оббиття.

Зрештою, король переймався епістолярною таємницею цілком слушно, особливо зважаючи на те, що його приватне листування з мадам Жоффрен, як і листування Катерини з Вольтером, принаймні почасти було публічним і мало пропагувати просвічений образ польського короля [351] у Західній Європі. «Всі мої друзі були дуже вражені першим листом, який Ваша Величність написали до мене після свого обрання, — писала мадам Жоффрен. — Я прочитала їм першу сторінку, вони всі були нею зачаровані, але лист не покидав моїх рук». Отже, вона обіцяла йому водночас і широкий розголос, і таємницю, а сама ця сцена відбивала складну гру потреб у публічності та приватності, які визначали форму їхнього листування. Але за рік до цього вона, здається, менше турбувалася про долю листа від Катерини, адже лист опинився на сторінках газети, що вкрай збентежило обидві сторони. «Я боялася писати вам удруге, — незадоволено писала імператриця, — аби ви не подумали, що я прагну прославитися завдяки листам» ²⁵.

Коли Станіслава-Авґуста було обрано на польський трон, Катерина, яка сама влаштувала його обрання, написала мадам Жоффрен, вітаючи її з успіхом «вашого сина». Цариця благоговійно пояснила результати виборів втручанням Провидіння («навіть не знаю, як він став королем Польщі») і навіть приписувала надзвичайну роль мадам Жоффрен: «Кажуть, що ваш син чудово поводиться, і я дуже рада цьому, тож доручаю вашій материнській ніжності наставляти його в разі потреби». Але наставляти себе саму Катерина не доручила б жодній парижанці, до того ж вона сама мала намір виправляти поведінку Станіслава-Авґуста, коли та не відповідатиме принципам її польської політики. Наприкінці 1764 року, коли мадам Жоффрен уже марила візитом до Варшави, Катерина уявляла її візит до Санкт-Петербурґа й навіть описала їхню майбутню зустріч у листі до Парижа. Там не мало бути церемоній і падіння ниць у перському стилі:

Коли ви зайдете до моєї кімнати, я вам скажу: «Мадам, сідайте, і просто потеревенимо (jasons)». Ви матимете крісло напроти мого, між нами буде столик» ²⁶.

Це була фантазія про зустріч Філософії і Влади на рівних за одним столом, нехай навіть задля теревень, але коли Дідро прибув 1773 року до Санкт-Петербурґа, між ним і Катериною поставили маленький столик, аби філософ тримав руки далі від імператриці. Крісло, запропоноване мадам Жоффрен, нагадувало крісла всіх мандрівників XVIII століття, що вирушали до Східної Європи, не встаючи з нього. [351]

Коли Станіслав-Авґуст зустрів мадам Жоффрен у Парижі, він був ще дуже молодим чоловіком; пізніше він усе життя шкодував, що не побував у Римі і не зустрівся з Вольтером. Катерина ніколи не була в Парижі, як вона сама з ноткою іронічного самоприниження зізналася мадам Жоффрен; залишаючись у Росії, імператриця вдавала подив, що «за дев’ятсот льє звідси люди цікавляться мною». Петро побував у Парижі, але у випадку Катерини величезна відстань у дев’ятсот льє, яку вона долала за допомоги листів, була потрібна, щоб зберігати ауру її таємничості на Заході. Вона запрошувала своїх кореспондентів відвідати її і навіть повідомила мадам Жоффрен (позаяк Катерина любила применшувати своє знання письмової французької), що «якщо ви вивчите російську, мене це вельми влаштує» ²⁷. Вочевидь, це було сказано з іронією, бо ніщо не вказувало на те, що мадам Жоффрен збиралася вивчати російську — навіть французькою вона писала не вельми добре, в неї було не все гаразд із правописом.

Листи мадам Жоффрен до Катерини не збереглися, але, поза сумнівом, вона якось відгукнулася на пропозицію посидіти вдвох за одним столиком, адже навесні Катерина знову повернулася до цієї теми. «Я дуже добре пам’ятаю, мадам, писала цариця, — місце, яке я запропонувала вам навпроти себе, відокремлене від мене лише столиком». При цьому Катерина не питала жодних порад і не цікавилась її думками, як управляти Росією. «Люди у вас (chez vous) мають хибні уявлення про Росію», — спокійно заявила імператриця, й це її «vous» охоплювало «вас теж, мадам, попри вашу чудову обізнаність і просвіченість» ²⁸. Катерина жорсткіше за Станіслава-Авґуста визначила обмежений вплив листів, але навіть відвідини Санкт-Петербурґа не означали нічого іншого, крім нагоди потеревенити. Так само Дідро описав свої власні розмови з Катериною, звісно, з належною ввічливістю, але й відчуваючи роздратування через невдалий діалог: маленький столик був перешкодою між ними і, зрештою, унеможливив відверте спілкування тет-а-тет.

У березні 1765 року Станіслав-Авґуст почав серйозніше обмірковувати ймовірний візит мадам Жоффрен: «Чи таке можливе, що ви почнете думати про здійснення подорожі до [353] Польщі?» Попри те, що він надалі писав в умовному способі, подорож виглядала щоразу реальнішою, і це викликало в нього суперечливе ставлення:

О, ma chère maman! Невже це можливо? Невже це можливо? Але ви добре знаєте, що мені вже тепер хотілося б турбуватися лише про те, аби були чудові дороги, мости, гарний нічліг, одне слово, все, що потрібно, аби ви не сказали: «Що за паскудне (vilain) королівство в мого сина!» ²⁹

Тож він наперед приписав їй усі скарги мандрівників , XVIII століття на Східну Європу, пообіцявши водночас усунути ці вади. Певність короля в тому, що вона зглянеться на його королівство, відображала їхні відповідні ролі в листуванні, встановлюючи стосунки між двома особами і між двома окремими обшарами Європи. В її відповіді питання подорожі вперше звучало вже як вирішене, а не як фантазія в умовному способі, — подорож планувалася на наступний рік: «Я виїду з Парижа першого квітня і їхатиму поволі, так довго, як земля нестиме мене до підніжжя вашого трону, і там я помру у ваших обіймах від радості, втіхи і любові!» Однак вона перебувала ще не в повному екстазі, аби не нагадати королеві, що він обіцяв турбуватися про зручність під час подорожі.

Мій найдорожчий сину, всі дороги, що вестимуть мене до цієї щасливої миті, здаватимуться мені чудовими, я не судитиму про них доти, доки не поїду від вас, бо тоді вони напевно здадуться мені жахливими. Я сміялася, читаючи, що ви думаєте, ніби я вигукну: «Що за паскудне королівство в мого сина!» Звісно, я вважатиму його негідним вас ³⁰.

Так само, як Руссо, котрий поквапився проголосити поляків «гідними» свободи, мадам Жоффрен готувалася визнати їх негідними просвіченого монарха. Вона сміялася з короля, який очікував від неї несхвального вигуку, але тільки тому, що він мав рацію.

«Паскудність», недостойність кожного шляху, кожного мосту у Східній Європі робила просвічений абсолютизм таким украй необхідним для неї. Західноєвропейське Просвітництво збудувало власну імперію приписового впливу, [354] а мадам Жоффрен, готуючись до подорожі, навіть приміряла на себе корону. «Так, так, я вирушу, як цариця Савська, захоплюватися вашою мудрістю», — проголосила вона. «Якщо мій син король, я можу порівнювати себе з королевою». Так відбулась уявна коронація мадам Жоффрен, яка щосереди увечері головувала над паризькими філософами, смикаючи за невидимі віжки. Чи спадали їй думки про владу й завоювання? Її донька, мадам де ля Ферте-Імбо, твердила, що мадам Жоффрен мала «душу Александра» ³¹.

«Ніби спускаючись із іншої планети»

Мадам Жоффрен написала до короля у травні, аби підтвердити, що подорож не здавалася їй «неможливою», і оголосити, що вона «не налякана й не схильна до жіночих слабкостей», а також поміркувати про причини, через які її подорож до Польщі була невідкладна.

Я не зможу роками підтримувати з вами спілкування, не оновлюючи уявлень про ваш дух, його широту, його природу і його здібності. [...] Наше спілкування стане нудним, якщо все, що я казатиму вам, уже не стосуватиметься того всього, що ви відчуваєте і що вас оточує ³².

Тож подорож ставала необхідною задля життєздатності їхнього листування. Бо саме лист був основною формою «спілкування» між їхніми далекими країнами, і кількамісячне перебування мадам Жоффрен у Польщі мало виправдати багаторічне листування. Без цієї подорожі вона не знатиме посправжньому свого кореспондента і нічого не знатиме про все, «що вас оточує». Оточувала його Польща. Вона писала про його двір та придворних як про «численне і різнорідне оточення (d’entours)». Лист закінчувався потрійним закликом дотримуватися високих стандартів їхнього листування: «Щирість, щирість і ще раз щирість!» ³³. Так само, як Руссо, мадам Жоффрен, пишучи до Польщі, відчувала, що їх розділяла завіса нез’ясованої проглядності.

Король також хвилювався: «Ma chère maman, я віддав би всі скарби світу, аби тільки мати змогу щодня проводити хоча б годину з вами, і все-таки мене лякає страшенна різниця, яку [355] ви побачите між тим, що оточує вас у вашій країні, і тим, що ви знайдете тут». Географічна відстань позначала «страшенну різницю», нездоланну прірву:

Безумовно, ви побачили багато, але вам не доводилось пересуватись на таку відстань, ви ніколи, так би мовити, не залишали Парижа, а тепер одразу потрапите в далечезну Польщу (jusqu’en Pologne)! Ні, я повірю в це лише тоді, коли побачу вас тут, і, зізнаюся, боюся цього майже так само, як і прагну ³⁴.

Листування могло затерти страшенну різницю, навіть із далечезною Польщею, а пересування у просторі долало бар’єр між двома окремими світами-середовищами. Заскочений емоціями між побоюваннями і бажанням зустрічі, король у червні 1765 року, за рік до приїзду мадам Жоффрен, визнав, що це переміщення вимагає належних приготувань:

Ви зупинитеся в моєму палаці, на одному поверсі зі мною. [...] Ви будете обідати і вечеряти chez vous *, коли захочете, або зі мною. [...] У вашому розпорядженні буде карета. [...] Тільки-но я дізнаюся, чи ви їдете через Відень, Дрезден чи Берлін, я надішлю до вас людину, котра знає французьку, німецьку та польську ³⁵.

В’їзд мадам Жоффрен до Польщі розглядався з усіх можливих точок зору як кульмінаційний момент цілого пересування, мить, яку за двадцять років Сеґюр сприйматиме яко прощання з Європою. Приготування до приїзду мадам Жоффрен мали залагодити досвід «страшенної різниці»; в паризьких газетах навіть ходили чутки, що у Варшаві на неї чекав зведений будинок, планування й меблювання якого до найменших деталей повторювали її помешкання на вулиці Сен-Оноре. Ідея такої дзеркальної подібності, яка тільки підкреслювала різницю між Західною й Східною Європою, також бентежила уми після смерті Вольтера 1778 року, коли Катерина розмірковувала над створенням копії фернейського маєтку Вольтера в Царському Селі, де вона збиралася розмістити бібліотеку покійного французького філософа ³⁶.

* У себе (фр.). [356]

У червні 1765 року мадам Жоффрен хотіла дізнатися, який із трьох шляхів, що їх запропонував король, «найменш поганий», і чи добра вода у Варшаві: «Коли у мене є добра вода, я більше нічого не прошу». Готуючись до мандрівки, вона водночас стежила за тим, як роблять королівську карету, і надсилала до Варшави шматки жовтого оксамиту, аби король нарешті визначився з кольором. Також вона запропонувала свою допомогу в придбанні для Польщі діамантів мадам Помпадур, яка незадовго перед тим померла; проте головною темою того літа була таки поїздка самої мадам Жоффрен.

Увесь світ, тобто мої друзі і моє товариство, так захоплюються вашою прихильністю до мене, що вони всі в один голос кажуть мені, що я повинна поїхати до вас. Я завмираю, холодно стискаю губи і відповідаю, як оракул: «Немає нічого неможливого». Думка про те, щоб побачити вас, мій дорогий сину, мені така мила, що не минає і дня, коли б я не робила якихось приготувань, не купувала і не дізнавалася чогось із цього приводу ³⁷.

Приємність цих планів істотно зростала ще й завдяки цікавості широкого загалу до її «неможливої» пригоди. Того літа мадам Жоффрен здійснила прогулянки навколо Парижа, «наче ті пташенята, що вчаться літати», і всі її друзі здогадувалися, на її думку, що вона розправляє крила перед Варшавою ³⁸.

Назвавши ідею поїздки до Польщі «милою», мадам Жоффрен почала вживати цей прикметник до сусіднього об’єкта на мапі: «Я знову одержала милого листа прямо звідти, звідти (là-bas, là-bas). Справді, вона чарівна жінка». Цією чарівною жінкою була ніхто інший, як Катерина, про її чари Станіслав-Авґуст знав дуже добре, і слова là-bas, là-bas почали у їхніх листах означати саме Росію, країну, що лежала за Польщею. Станіслав-Авґуст позначив розташування Росії відносно Польщі у листі до мадам Жоффрен ще ухильніше, повідомляючи «новини з далечини» (les nouvelles de plus loin) ³⁹. Польща далеко, але Росія — ще далі. З делікатності й через інтимні та політичні міркування ані Росія, ані Катерина у листуванні мадам Жоффрен і Станіслава-Авґуста не згадувалися. Ставши королем, Станіслав-Авґуст усе ще [357] продовжував кохати Катерину, можливо, навіть плекав надії на їхній шлюб і об’єднання двох корон, але вона знайшла собі інших коханців і воліла керувати ним з Петербурґа яко маріонеткою. Тепер він писав мадам Жоффрен, що напевно вже ніколи не зможе кохати з такою «душевною відкритістю» і з таким сліпим обожненням:

Але якщо правда те, що дружба зростає за рахунок кохання, maman отримає те, що було призначене для là-bas, là-bas! Ви маєте рацію, вона чарівна жінка! Але від мене до là-bas, là-bas так далеко! ⁴⁰

У такий спосіб король перетворив свою романтичну пристрасть до Катерини на синівську любов до значно старшої парижанки, на яку він тепер нетерпляче чекав у Варшаві. Тому хоча імператриця і залишатиметься його політичною покровителькою, своє серце він віддасть мадам Жоффрен і паризькому Просвітництву. Руссо підхопить цю тему і звертатиметься безпосередньо до польських сердець.

Та якщо король у 1765 році вибирав між двома жінками, мадам Жоффрен вагалася між двома суверенами й надалі листувалася з ними обома. Щоб показати, хто їй ближчий, вона, скоївши епістолярну зраду, того-таки літа відіслала до Варшави листи від Катерини, аби Станіслав-Авґуст їх перечитав. Можливо, серед них був березневий лист про «маленький столик» і «милий лист» за червень, у якому Катерина повідомляла, що «живе, як калмик», постійно у дорозі, що «змусило б паризьких дам непритомніти» ⁴¹. Але сама мадам Жоффрен уже була готова залишити Париж, а Станіслав-Авґуст, повернувши їй «листи з là-bas, là-bas», урочисто чекав на її приїзд. «Те, що ви здійснюєте тільки задля дружби, надзвичайне, — писав він, — адже ви приїдете з Парижа до Польщі лише для того, аби мати змогу виявити мені ще глибшу любов, ніж досі, і, можливо, ця любов принесе ще більшу користь». У Варшаві в нього не було безкорисливих порадників, а мадам Жоффрен, котра вирушила з Парижа до Польщі, «ніби спускаючись із іншої планети», говоритиме «без упередженості». Він відповів на її потрійний заклик до щирості своїм потрійним «їдьте, їдьте, їдьте»: «Oh, venez, venez, venez, ma chère maman!» ⁴². Подорож із Західної Європи до Східної [358] Європи гіперболізовано зображувалася яко міжпланетне переміщення, а її присутність у Польщі несла практичну користь, адже це обіцяло безсторонні поради з планети Просвітництва.

У новому 1766 році Станіслав-Авґуст писав до мадам Жоффрен, хвилюючись за те, як Катерина поставиться до запланованої подорожі: «Я гадаю лише, що дехто là-bas, là-bas може загорітися ревнощами до того, що ви робите для мене, й, можливо, навіть намовлятиме вас, аби ви забажали проїхати ще чотириста льє» ⁴³. Нагромадження умовних конструкцій відбивало делікатність цих потрійних стосунків, але мадам Жоффрен не боялася жодних заздрощів та запрошень. 1766 року, того самого, коли Руссо відхилив запрошення Орлова, вона остаточно відкинула Росію й відкрила Східну Європу в Польщі.

У січні вона оголосила: «Я не боюся поганих доріг». Вона вирішила довіритися провідникові, що знав три мови: «Я заплющу очі і не думатиму ні про що, крім насолоди від зустрічі з Вашою Величністю». Подорож до Варшави відтак була справою сліпої віри, адже вона від самого початку відкинула всі побоювання: «Я вирушаю так, наче їду до Шало, найближчого села під Парижем». Вона виїхала наприкінці травня, а на початку червня вже була у Відні. Марія-Тереза прийняла її у Шенбрунні, де паризьку гостю вразила краса одинадцятирічної доньки імператриці Марії-Антуанетти, про що мадам Жоффрен пообіцяла схвально відгукнутися у Франції, де вже обмірковували шлюб юної принцеси зі спадкоємцем престолу. Саме на шляху з Відня до Варшави мадам Жоффрен перетнула кордони Східної Європи — так само, як леді Мері Уортлі Монтеґю, котра вирушила з Відня до Белґрада п’ятдесят років тому. У Відні вона зустрілася з провідником, якого відправив Станіслав-Авґуст разом з деякими предметами першої необхідності — ліжком, меблями, столовим сріблом. У своєму листі до Відня король наперед тішився з її прибуття до Варшави «во плоті і крові» й уявляв, що її появу там сприйматимуть яко «казкове диво (féerie)» ⁴⁴. Проте засоби пересування навряд чи скидалися на диво, адже, як і під час мандрівки Катерини до Криму через двадцять років, усі чудеса на шляху були скрупульозно [359] підготовані заздалегідь. Коли мадам Жоффрен вирушила 1766 року до Польщі, Станіслав-Авґуст особисто продумував усі практичні деталі її подорожі, йому самому ця поїздка до Східної Європи видавалась чимось фантастичним, своєрідним сходженням із іншої планети.

«Нікчемність поляків»

«Я прибула до Варшави так, наче просто підвелася з крісла», — повідомляла мадам Жоффрен своїй доньці в Парижі, тим самим приймаючи версію про чарівний переліт, неначебто вона заснула у Відні й прокинулася вже у Варшаві. Король теж, вітаючи гостю, сприймав її прибуття як вдалий трюк штукаря: «Voilà, maman!» Вона потім пригадувала його «вибухи радості» при зустрічі, як у неї калаталося серце й тремтіли руки та ноги, коли він обійняв її. «Я не говоритиму про те, що може потішити моє самолюбство», — запевнила мадам Жоффрен свою доньку, але одразу ж почала описувати свій «блискучий почет» у Варшаві: «старі та молоді панове, весь королівський двір до моїх послуг». Позбавлена будь-якої політичної проникливості, вона захоплено повідомила, що короля «обожнювали всі, хто його оточував». Позаяк у Західній Європі її подорож стала сенсацією, вона не втрималася від того, аби не виміряти зацікавлення до своєї персони: «Якщо люди говорили про мою подорож у Парижі, запевняю вас, у Відні про неї говорили ще більше». Мадам Жоффрен трохи покартала свою доньку за те, що та давала читати її листи до Парижа всім — «думаю, ви трохи винні у тому галасі (tintamarre), який мені так не подобається». Але насправді цей галас не тільки не обурював мадам Жоффрен, а, навпаки, вона сама підігрівала цікавість парижан: «Оскільки скромність не дозволяє мені самій розповісти про свої успіхи у всіх сферах, повернувшись до Парижа, я зроблю так, як робили у лицарських романах: візьму зброєносця, і нехай він про все розкаже» ⁴⁵. Польща, звісно, лежала біля її ніг, «до моїх послуг», але лише Париж міг стати місцем її справжнього тріумфу.

Образ «зброєносця (écuyer)», котрий розповідатиме про її пригоди, цілком відповідав тій ролі, яку пророкував [360] Мармонтелеві Вольтер: «Коли цариця Савська вирушила зустрітися з Соломоном, у неї, безперечно, був зброєносець». Зрештою, природно, що філософи, особливо завсідники її салону, прославляли її подорож; коли мадам Жоффрен перебувала у Варшаві, вона листувалася і з Мармонтелем, і з Вольтером. Мармонтель почав свого листа згадкою про абата де Сен-П’єра та його «Проект вічного миру» 1713 року — хартію своєрідної ліґи націй XVIII сторіччя для збереження миру в Європі. Як міркував Мармонтель, абат, либонь, сподівався, що «колись Істина подорожуватиме дворами Європи». Тут під Істиною Мармонтель цілком прозоро натякав на мадам Жоффрен, у будинку якої він власне і проживав, і цілком виправдано намагався надати міжнародної ваги її подорожі:

Наш добрий абат вірив, що не лише знайдуться володарі, такі добрі, що дозволять їй зворушити і переконати себе, а що такі володарі з’являться навіть у краях, де протягом багатьох століть народжувалися лише біди людства, які були джерелом тих спустошень, які руйнували всесвіт ⁴⁶.

Візит мадам Жоффрен до короля Станіслава-Авґуста був «щасливим передвісником» майбутнього Європи, коли «вічний мир» запанує навіть у цих «краях», щоправда, вже врятованих від темних сутінків татарського жаху, тобто на землях Східної Європи. Саме такі уявлення оточували подорож шістдесятисемирічної мадам Жоффрен, знаної з буржуазної респектабельності й розсудливості жінки, яка раптом опинилася в тих землях, що їх традиційно пов’язували з бідами та спустошеннями. Як посланниця Просвітництва вона мала зворушити і переконати монарха. Вольтер, який також писав до неї у Варшаву, порадив їй «стати свідком» того, чого міг досягти просвічений суверен. Цей останній лист до мадам Жоффрен мав дуже мало спільного з приватною кореспонденцією, і в написі на конверті королю пропонувалося відкрити його, якщо вона вже виїхала з Варшави ⁴⁷.

Хоч як це дивно, але про зміст найвідкритішого листа до мадам Жоффрен ніхто нічого не дізнався. Надіслав його абат де Бретейль, почерк якого був геть нерозбірливий. Мадам Жоффрен писала до Парижа про ці кривулі (griffonage): [361]

Аби віддати належне цьому чудовому посланню, я поклала його на стіл і закричала: поспішайте всі, князі і княгині, воєводи і воєводині, каштеляни і каштелянниці, старости і старостки, і ти, простий народе, поспішай: ось тут ієрогліфи, що їх треба розтлумачити, даю десять дукатів переможцеві. Прибули всі стани, але дукати лишилися в мене ⁴⁸.

Перед нами цілий польський двір, поділений за статтю і ранґами, до послуг мадам Жоффрен. Жарт полягав у тому, що ніхто не міг прочитати листа з Парижа, але цей жарт справив відповідне враження лише тоді, коли мадам Жоффрен описала парижанам, як цього листа сприйняли у Варшаві. Копії листа розійшлися Парижем, і, як стверджує Ґрімм, його прочитало все паризьке товариство ⁴⁹. Загалом, ідеться про два сприйняття: сприйняття «ієрогліфів» придворними у Варшаві і сприйняття її власного розбірливого листа у паризьких салонах. Природа цього подвійного жарту полягала в тому, що жарт про невміння француза писати розбірливо став жартом про невміння поляків читати, їхню розгубленість перед таїною ієрогліфів. Листа розшифрувала сама мадам Жоффрен, покладаючися на своє «прозорливе» серце. Лист з ієрогліфами, його сприйняття і розповідь про це сприйняття разом узяті ставали своєрідним «уроком письма», на кшталт того, про який згадує Клод Леві-Стросс, описуючи плем’я намбіквара у Бразилії XX сторіччя. Згодом Жак Дерріда витлумачив цей епізод як ключ до розуміння дисципліни граматології, що виникла за часів Руссо ⁵⁰. Влада і престиж писаного слова, ієрогліфічного знака, допомогли мадам Жоффрен розіграти пародійну містифікацію, яка, своєю чергою, переконала Париж, що в неї є власний польський двір — «до моїх послуг».

Проте невідомо, як розвивалася в Польщі її дружба з королем — те, що найбільше її пов’язувало з Польщею, — адже поки мадам Жоффрен три місяці жила у Варшаві, їхнє листування перервалося. Незважаючи на те, що її зустріли «вибухами радості» і що вона рекомендувала Вольтерові короля яко зразкового просвіченого монарха, вочевидь, у Варшаві трапилося щось таке, що вельми її стурбувало. Вона поїхала додому у вересні, і, пересилаючи їй до Відня Вольтерового листа, король у своєму власному листі вперше за весь час їхнього [362] листування звернувся до неї на «ти». Але вона так розгнівалася, що у відповіді безцеремонно відкинула цю інтимність: «Для мене це "ти" схоже на сатанинську ману» ⁵¹. Лише через два роки, 1768-го, вона вибухнула гнівом і висловила все своє обурення щодо того, що трапилося під час її візиту, але той лист було або загублено, або знищено, і залишилася тільки ця згадка про нього.

Лист, який Ваша Величність називає «жахливим листом», був украй потрібним, щоб я могла полегшити своє серце. Відколи я повернулася з Польщі, я робила все можливе, аби стриматися, але серце моє було таке переповнене, що я не могла мовчати: тепер воно чисте і більше гіркота його не вразить ⁵².

Згадки про пропалий «жахливий лист» 1768 року вистачає, аби припустити, що безпосереднє спілкування мадам Жоффрен зі Станіславом-Авґустом у Польщі було так само невдале, як і зустріч Дідро з Катериною в Росії. 1772 року мадам Жоффрен нарешті зізналася в листі до мадам Неккер, господині ще одного салону, що вона ненавидить свою подорож до Польщі шестирічної давнини. Сталося майже так, як і побоювався король перед її від’їздом: якщо він не встигне підготувати «чудові дороги, мости, гарний нічліг», вона вважатиме Польщу «паскудним королівством». І справді, мадам Жоффрен яскраво пригадувала «дороги, що їх не випадає назвати дорогами, ночівлі у стайнях, звідки треба було вигнати спочатку тварин, неїстівний хліб, огидну воду» ⁵³. Тут мало що залишилося від «казкового дива». І це вже нічим не відрізнялося від звичних нарікань подорожніх Східною Європою. Можливо, не випадково мадам Жоффрен вирішила оприлюднити свої неґативні враження саме 1772 року — коли Польща зазнала повного приниження внаслідок першого поділу.

Спогади Станіслава-Авґуста натякають на суперечки між ним і його гостею щодо смаків у мистецтві й декорі. У Варшаві хтось переказав мадам Жоффрен, що король зневажливо висловлювався про її смак; це її дуже зачепило й обурило. Після цього вона влаштовувала королю «найбурхливіші сцени», які йому видавалися «навіть комічними», внаслідок чого спілкування з нею стало для нього радше обтяжливим, [363] ніж приємним. А крім того, він хвилювався, що вона оповість, коли повернеться до Парижа: «Вона така запальна, так не вміє стримувати свій язик, що коли її роздратувати, то може дуже нашкодити королю в очах чужоземного загалу». Він залишив за собою останнє слово у своїх спогадах, яких їй не довелося прочитати, запевнивши нащадків у тому, що «претензій» у неї набагато більше, ніж доброго смаку ⁵⁴.

Так виглядала ретроспективна версія самого короля про те, що не склалося в них у Варшаві. Але існує також версія політичного ворога Станіслава-Авґуста, Каєтана Солтика, єпископа Краківського, який стверджував, що до незгод між королем і мадам Жоффрен спричинилося ширше коло речей, аніж звичайне розходження у смаках і зачеплене самолюбство. У кінці серпня, за кілька тижнів до того, як вона залишила Варшаву, єпископ зауважив у листі, що «королю, либонь, мадам Жоффрен уже остогидла, бо вона завжди говорить йому правду». Хоча єпископ і не був просвітителем, його уявлення про мадам Жоффрен майже збігалося з уявленням Мармонтеля. Для Солтика вона — втілення неприємних істин, для Мармонтеля — сама Істина. Мадам Жоффрен прибула до Варшави, налаштувавшись на «щирість, щирість і ще раз щирість», але реальна зустріч західноєвропейського Просвітництва зі Східною Європою, поза будь-яким літературним контекстом та епістолярним відстороненням, могла виявитися жахливо травматичною. На думку Жана Фабра, який аналізував стосунки Станіслава-Авґуста і Просвітництва, в даному випадку «чари не витримали реальної зустрічі» ⁵⁵.

У липні мадам Жоффрен повідомляла д’Аламберові з Варшави, що її щирість наштовхнулася на обмеження: «Це жахливо бути королем Польщі! Я навіть не наважуюся йому сказати, наскільки він мені здається нещасним». Вочевидь, його нещаслива доля була якось пов’язана із самою природою його королівства, та й сама мадам Жоффрен нарікала, що в Польщі не могла вільно висловлювати свою думку. Ще задовго до поїздки вона передбачала, що не визнає Польщу «гідною» її сина, а побувавши там, дійшла висновку, що ця країна ще менш гідна її самої. Скажімо, вона писала д’Аламберові: «Все, що я бачила відтоді, як залишила свої пенати, змушує мене подякувати Богові за те, що я народилася француженкою і приватною особою!» ⁵⁶. [364] Саме так конструювали Східну Європу у XVIII столітті, підкреслюючи гадану вищість західноєвропейської цивілізації. Виглядало це так, ніби мадам Жоффрен вирушила до Польщі тільки для того, аби відчути, як добре бути француженкою. Її радість, що вона приватна особа, а не монарх, могла б видатись несуттєвою, якби не той факт, що, побувавши у Польщі, вона приміряла корону цариці Савської. Того-таки літа д’Аламбер одержав ще одного листа зі Східної Європи, цим разом від справжнього монарха. Це був лист від Катерини, яка дізналася про перебування мадам Жоффрен у Варшаві й розцінила цю подорож яко нехтування Санкт-Петербурґом і своєю власною особою. У серпні вона холодно відписала д’Аламберові: «Я дізналася про подорож мадам Жоффрен лише після її від’їзду. Я ніколи її не запрошувала і ніколи не запрошуватиму сюди». «Суворість клімату» буде нестерпною. Мадам Жоффрен після повернення до Парижа отримала останнього довгого листа від Катерини, де та хвалилася своїми стосунками з Вольтером і Дідро, а також тим, що «здобула для Санкт-Петербурґа Фальконе» ⁵⁷. Катерина так і не пробачила парижанці, що та воліла відчувати всі переваги свого французького походження в Польщі, а не в Росії.

Хоча мадам Жоффрен ще влітку 1766 року співчувала «жахливому становищу» польського короля, справжні проблеми у нього почалися тільки на початку осені, після її від’їзду. На сеймі 1766 року Катерина заблокувала його програму інституційних реформ і викликала затяжну політичну кризу з російським втручанням у справи Польщі. Це призвело до утворення Барської конфедерації 1768 року, спрямованої проти короля і Росії. Станіслава-Авґуста усунули від влади, викрали і ледь не забили. Йому вдалося зберегти корону лише завдяки втручанню російських військ і коштом принизливого поділу королівства 1772 року. Руссо, який підтримував Конфедерацію і зневажав короля за його зв’язки з Росією, в своїх «Міркуваннях» підсумував, що «він сьогодні всього-навсього невдаха». Як і мадам Жоффрен, Руссо співчував польському королю й навіть насмілився приміряти польську корону — «якби я був на його місці» ⁵⁸.

Незважаючи на те, що мадам Жоффрен була незадоволена подорожжю до Польщі, вона, повернувшись до Парижа, нічим не проявила цього. Її розповідь про прибуття [365] до Варшави — «так, наче просто підвелася з крісла» — повторювала розповіді Ґрімма про те, якою вона прибула до Парижа: «трохи втомлена, неначе поверталася з прогулянки». На його думку, її подорож була «просто неймовірна», особливо зважаючи на її вік ⁵⁹. Перший лист, який мадам Жоффрен у Парижі одержала від Станіслава-Авґуста, напередодні доленосного сейму, відновив між ними епістолярну дистанцію, роблячи їхнє спілкування зрозумілим для парижан і прийнятним для неї:

Ma chère maman! Ox, ma chère maman! Ви уже так далеко звідси! Тим гірше для мене і тим краще для вас! Ви б не змогли витримати моїх клопотів, якби побачили їх зблизька ⁶⁰.

Можливо, у цих словах ще звучав натяк на їхні незгоди у Варшаві, але вже наступної весни конвенції та ілюзії епістолярного спілкування взяли гору над усіма неприємними спогадами. «Ma chère maman, ви за п’ятсот льє від мене, — писав король, — але дружба, ця потреба душі, наближає мене до вас і спонукає мене писати вам так, наче я розмовляю з вами» ⁶¹. Листування відновило чари, які була зруйнувала реальна зустріч.

На початку 1767 року мадам Жоффрен знову заопікувалася станом цивілізації в Польщі. Вона цікавилася, чи можливо, зважаючи на певні політичні обставини, аби відома французька акторка мадемуазель Клерон виступила на варшавській сцені. Вона влаштувала так, що Станіславові-Авґусту почала надходити Ґріммова газета «Correspondance Littéraire» з оглядом поточних культурних новин Просвітництва. Вона надіслала до Варшави примірник «Велізарія» Мармонтеля. До того ж вона відправила королю погруддя Вольтера, але відмовилася надіслати свій власний портрет, уперто пишучи про себе у третій особі:

Ось що мадам Жоффрен з вулиці Сен-Оноре відповідає з приводу свого портрета. Вона визнає, що у Варшаві, забувшись одного разу від любові до свого короля, вона пообіцяла йому надіслати ориґінал свого портрета роботи Натьє, але, повернувшись додому і почуваючи себе трохи більш sang-froid *, вона подумала, що надсилати свій портрет до Польщі було б з її боку зухвальством ⁶².

* Стримано (фр.). [366]

Вона боялася стати «посміховиськом», зчиняючи галас навколо власного портрета, хоча те саме можна було закинути й усій торішній подорожі до Польщі. Вона подала свою адресу на вулиці Сен-Оноре, аби підкреслити, що вона більше не збирається до Польщі, навіть у вигляді власного портрета.

Наприкінці 1767 року вона визнала свою мандрівку до Польщі за «одинокий надзвичайний випадок» у своєму загалом розміреному й добре впорядкованому житті, із щотижневими понеділками для митців і середами для філософів. Зрештою, вона запевнила Станіслава-Авґуста, що подорож таки була успішною:

Вона минула для мене дуже добре. Я побачила свого короля, я побачила його оточення, і, нарешті, те, що бачила, я роздивилася дуже добре, і я задоволена, що мені вистачило мужності здійснити цю подорож, і щаслива, що вона завершилася без пригод. Прибувши додому, я знову повернулася до свого звичного трибу життя ⁶³.

Схвалення мадам Жоффрен на адресу Польщі було висловлено дуже загадковою фразою: «те, що бачила, я роздивилася дуже добре»; цього було достатньо, аби показати гордість за те, що вона побачила Польщу на власні очі. На початку 1768 року вона, прагнучи виявити молодість духу, зауважила, що всупереч «здоровому глузду, мудрості й розмірковуванням» її серце, «можливо, змусить її повернутися до Польщі». Відтепер для неї, як і для Руссо, Польща стала землею, куди серце має безпосередній доступ. Розмовляючи з одним польським гостем про Станіслава-Авґуста, вона уявляла себе біля нього: «Мені здається, що я досі у Варшаві» ⁶⁴.

1769 року, коли політичне становище Станіслава-Авґуста ставало дедалі скрутнішим, мадам Жоффрен не мала сили думати про Польщу: «Я затуляю вуха й заплющую очі» ⁶⁵. Але вже в наступному листі вона фантазує, що було б, якби вона залишилася у Польщі навічно: «Певна річ, якби я досі була у Варшаві, це все одно сталося б». Політичні вороги короля намагалися б очорнити її дружнє ставлення до нього, аби перешкодити будь-яким впливам з її боку. Зрештою, припущення, ніби вона могла залишитися в Польщі, можливо, було не таке фантастичне, як думка, що її присутність [367] могла б змінити політичну долю країни, — мадам Жоффрен міркувала про це, хай навіть і не була в цьому цілком переконана. До того ж мадам Жоффрен вважала, що завдяки своєму візитові до Польщі вона добре орієнтується в украй складних політичних проблемах цієї країни.

Тільки дружні почуття привели мене до Вашого двору, де я чудово побачила те, чого не могла побачити здалеку; але я побачила це так добре, що тепер звідси бачу все, що там відбувається ⁶⁶.

Хоча вона поїхала саме напередодні сеймової кризи 1766 року, після її подорожі Польща стала для неї дуже прозорою навіть із паризької відстані, навіть коли вона затуляла вуха й заплющувала очі. Руссо, ясна річ, прагнув досягти такої глибини бачення навіть без відповідної подорожі. Хіба світло Просвітництва не могло сягати навіть найтемніших закутків?

Мадам Жоффрен зберегла у пам’яті майже фотографічний образ Польщі літа 1766 року, вважаючи, що він досконалий, і оновлювати новими подіями його не слід. 1770 року вона відмовлялася розпитувати поляків, котрі приїжджали до Парижа, «боячись почути про нові нещастя». Вона навіть повідомила королеві: «Я не можу чути саме слово "Польща" не здригаючись» ⁶⁷. Її переляк від самої назви поєднувався з дивною байдужістю до будь-яких географічних деталей у її листуванні зі Станіславом-Авґустом, яка кардинально відрізнялася від листування Вольтера з Катериною, які смакували різні географічні назви, «про які досі ніхто не чув» — назви на мапі Східної Європи. Станіслав-Авґуст час від часу виносив деякі назви на сторінки своїх листів, але мадам Жоффрен ніколи не виявляла до них жодної цікавості, що так пасувало тому, хто подорожував із заплющеними очима і наче силою чар матеріалізувався вже у самій Варшаві. 1768 року король писав про Барську конфедерацію, яка виникла «на Поділлі, у сусідстві з татарами і турками» — такі відомості дуже зацікавили б Вольтера. Король повідомляв, що французький агент у Криму підбивав турків оголосити війну Росії ⁶⁸. Він писав їй про селянське повстання в Україні, про те, що почалася різанина, але подібні новини дуже рідко виринали й були чужими духові їхнього спілкування. [368]

Я не можу вам сказати, висловити вам, наскільки моє серце просякнуте вами, вашою приязню і наскільки іноді, як-от зараз, коли я вам пишу, мені хотілося б поговорити з вами. Мені іноді здається, що я бачу вас, і, забувши про титули й пристрасті, ми сідаємо невимушено потеревенити, називаючи все своїми іменами і сміючись із усіх важливих нещасть, на які нам доводиться зважати ⁶⁹.

Образ мадам Жоффрен для короля був майже галюцинацією, а їй самій Польща з’являлася яко видіння, причому подільські конфедерати, українські селяни, кримські агенти маячіли наче примари за спиною короля, але, пишучи листа, він забував про них, а вона їх не помічала, позаяк побувала у Варшаві і цього їй було досить. 1772 року Станіслав-Авґуст у своєму листі розміщує для неї останню твердиню конфедератів у Ченстохові — «маленькій фортеці біля кордону із Сілезією, відомій завдяки чудотворній іконі Богоматері» ⁷⁰.

Напередодні свого сімдесятиріччя мадам Жоффрен повідомила Станіслава-Авґуста про те, що вона готується до смерті, «так само весело, як збиралася у подорож до Польщі». Тут Польща стає метафорою її останньої подорожі. І коли 1770 року король попросив її переслати трохи паризьких веселощів за п’ятсот льє до Польщі, вона відповіла, що прислати їй нічого. «Я бачила у Варшаві зародок усіх ваших невдач», — понуро твердила вона ⁷¹. 1773 року, після першого поділу, вона наполягала на тому, що вона все це передбачала, засуджуючи Польщу ще більше:

Я зізнаюся Вашій Величності, що несправедливість, нерозсудливість і нікчемність поляків завдали мені болю, але зовсім не здивували. Я бачила протягом тих двох місяців, що провела у Варшаві, зародки всього, що тепер вийшло назовні. Мені здається, що я дала змогу Вашій Величності кинути оком на них, але мені не хотілося показувати їх надто явно, бо я майже не бачила ліків і не хотіла позбавляти надії, яка так підтримувала Вас ⁷².

Погляд цей був пророчий, принаймні у ретроспективі. Польщі вже нічим не могла допомогти паризька філософія: «У мене немає жодних думок, мені нічого порадити, нічим утішити Вашу Величність». Їй не було що сказати про [369] Польщу, і вона лише повторила: «коли хтось говорить про Польщу, я затуляю вуха і заплющую очі». Станіславові-Авґусту вона радила зректися престолу, додавши: «Я би поїхала до Рима». Востаннє вона приміряла його корону і лише для того, аби показати, як її зневажати і як від неї відмовитися. Вона порадила йому стати кардиналом і жити у спокої. «Я прошу пробачення за цю нісенітницю (radotage), — писала вона, — але Ваша держава виводить мене з рівноваги» ⁷³. Дідро, що був тоді в Санкт-Петербурзі, подаючи Катерині свої пропозиції у письмовій формі, так само недоладно просив у неї пробачення за нісенітниці.

Подорож Дідро до Санкт-Петербурґа згадувалася в листах мадам Жоффрен і Станіслава-Авґуста через те, що філософ не зупинився у Варшаві. Дідро цим образив Станіслава-Авґуста, так само як мадам Жоффрен образила Катерину, не захотівши завітати після Польщі до Росії. 1774 року мадам Жоффрен втішала короля тим, що з Дідро все одно нецікаво, він занадто великий «мрійник», рекомендуючи натомість Ґрімма, який дорогою із Санкт-Петербурґа був не від того, щоби познайомитися ще з однією коронованою особою ⁷⁴. У тому самому листі вона писала про нового короля Франції Людовика XVI і висловлювала думку, що парижани, на відміну від поляків, уміють «любити свого короля». Але тут мадам Жоффрен виявилася поганою пророчицею, бо з усіх тодішніх королів лише Людовик XVI завершив своє правління нещасливіше за Станіслава-Авґуста. Коли парижани вітали нового короля, мадам Жоффрен чекала на повернення Ґрімма: «Мені буде дуже приємно поговорити про Вашу Величність». Але коли вона нарешті зустрілася з Ґріммом і порозмовляла з ним про Польщу, приємність затьмарилася гіркотою:

На жаль, він каже, що у Варшаві він побачив засмученим лише Вашу Величність. Я обурилася, коли почула, що люди там веселяться, танцюють і співають; загалом, що Варшава ніяк не реаґує на громадські лиха. Такому нечутливому народові призначено бути поневоленим ⁷⁵.

Вона вже засудила поляків за їхню «нікчемність», а тепер, під впливом злісних розповідей Ґрімма, остаточно погодилася з Вольтеровими поглядами на поділ Польщі. Адже поляки не [370] лише нікчемні, їм також «призначено бути поневоленими». Відданість Руссо польській справі завершилася появою блискучої концепції Східної Європи, в основі якої лежала національна ідентичність, яку не можна поділити чи підкорити. Мадам Жоффрен у своєму листуванні зі Станіславом-Авґустом схилялася до традиційнішої концепції просвіченого абсолютизму, поєднання Філософії і Влади, що правитимуть у відсталих землях, де «дороги не випадає назвати дорогами» і навіть вода була «огидна». Зрештою, вона сама в образі алегоричної Істини мандрувала Східною Європою і те, що бачила, роздивилася дуже добре.

«Найостанніший європейський народ»

Сенсаційна подорож мадам Жоффрен до Варшави 1766 року, а також затяжна політична криза в Польщі, яка завершилася поділом 1772 року, викликали небачену досі увагу чужоземців до цієї країни та її місця у Східній Європі. 1765 року стаття Жокура для «Енциклопедії» стала джерелом базового знання і критичних розважань про Польщу, а вже після 1766 року відбувся справжній вибух інтелектуального зацікавлення Польщею і творів про неї. «Міркування» Руссо були лише одним, хоча й найвагомішим для загальної інтелектуальної історії, твором із цього приводу. Напружений інтерес до Польщі у цей час можна порівняти хіба що з інтересом до Угорщини протягом першого десятиріччя XVIII століття. Подібності з Угорщиною стали ще разючішими після вибуху повстання барських конфедератів проти Росії 1768 року. Війна конфедератів проти Катерини поляризувала європейську громадську думку, особливо у Франції, так само, як свого часу і повстання Ракоці проти Габсбурґів 1703 року. Маніфест Ракоці було негайно перекладено і видано у Франції. Так само 1770 року в Парижі було опубліковано маніфест барських конфедератів, аби виправдати Польщу в очах європейської громадськості. Нарешті, цікавість до Угорщини, породжена повстанням Ракоці, завершилася нанесенням її на мапи Європи — звідки Габсбурґи вже не могли її стерти, так само сенсаційна увага до Польщі перед першим поділом справила величезний вплив на нестабільну картографію. [371] Руссо у «Міркуваннях» уже передбачав, що Польща перестане існувати яко держава, але передрікав, що вона назавжди залишиться закарбованою на мапах іншого штибу. Він вітав Барську конфедерацію рішучою настановою: «Треба закарбувати цю велику епоху священними літерами у кожному польському серці» ⁷⁶. Але заклик Руссо стосувався не лише польських сердець, а передусім його читачів у Західній Європі, їхньої свідомості, пам’яті та ментальних мап.

Запал, з яким Руссо підтримував Барську конфедерацію, частково був реакцією на Вольтерову зневагу до неї, котра, своєю чергою, була неминучим наслідком відданості останнього Катерині. Ідеологічні розходження просвітителів завершилися відкриттям Польщі та Росії як альтернативних втілень Східної Європи. Але зацікавлення Вольтера Польщею було так само старе, хоча й не таке палке, як і його інтерес до Росії, адже ще у «Карлі XII» він представив просвіченій публіці образи Станіслава Лещинського і Станіслава Понятовського, батька Станіслава-Авґуста. Згодом Лещинський приймав Вольтера і опікувався ним у Лотаринґії і навіть ще раз з’явився яко персонаж «Кандіда» посеред шести детронізованих королів: «Провидіння подарувало мені ще одне царство, де мені вдалося зробити більше добра, ніж усі королі сарматів зробили на берегах Вісли». 1761 року Вольтер вказав орієнтири для вимірювання відсталості Польщі у листі до французького дипломатичного представника у Варшаві П’єра Енніна: «Як і раніше, я даю полякам п’ятсот років, аби вони навчилися робити ліонські тканини і севрську порцеляну». Еннін сподівався прихилити Вольтера «на польський бік (du côté de la Pologne)», цим самим засвідчивши, що ставлення до Польщі вже стало гострополемічним питанням для філософів. Ідея визначати рівень розвитку у століттях походить з твору маркіза д’Аржансона «Міркування про давній і теперішній устрій Франції», в якому середньовічна Франція порівнювалась із сучасною Польщею. Ця книга вийшла 1764 року, але Вольтер ознайомився з рукописом ще в 1739-му. Саме до д’Аржансона звертався Вольтер, коли проголосив Польщу з її «нещасним урядом» «чудовим предметом для просторікування» ⁷⁷. Після 1766 року Польща і справді стала предметом для просторікування просвічених авторів. [372]

«Carta seconda geografica del teatro della guerra presente», карта «театру теперішніх бойових дій між Росією, Османською імперією та Польщею, яка охоплює Польське королівство, поділене на воєводства, згідно з останніми спостереженнями і коментарями французьких географів, видана у Парижі 1770 року». Була вміщена у «Storia della Ultima Guerra tra la Russia e la Porta Ottomana», опублікованій у Венеції 1776 року. Ця карта «театру теперішніх бойових дій», призначена для венеціанської або паризької публіки, розміщувала землі Східної Європи в одній міжнародній площині. Польщу 1770 року, котра перебувала вже на грані поділу, виділено жирною лінією як об’єкт міжнародної уваги. Вона межує з Моравією, Молдавією й Московією, — і поділена на воєводства відповідно до «спостережень і коментарів французьких географів». (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [373]

Катерина це чудово зрозуміла, коли під приводом захисту релігійної толерантності у Польщі втрутилася до її внутрішніх справ, надіславши Вольтерові різноманітні матеріали на цю тему, підготовані у Санкт-Петербурзі. Впродовж 1760-х років Вольтер боровся з «ганьбою» католицької нетерпимості у Франції, зокрема у справах Каласа, Сірвена і Ля Барра. Доля некатоликів у Польщі була дуже близька Вольтерові і дуже вигідна для Катерини, тож 1767 року Вольтер написав «Історико-критичне дослідження про незгоду церков Польщі», яке з’явилося під іменем Жозефа Бурдільйона, вигаданого професора-ерудита. Ця розправа, спрямована проти польського католицизму, була логічним продовженням періодичних видань і памфлетів XVIII сторіччя в протестантській Англії (а також Пруссії), які засуджували польське насильство, зокрема заворушення й екзекуції у Торуні 1724 року. Проблема Польщі у Вольтеровому дослідженні розрослася, охоплюючи й сусідні землі та окреслюючи територію імперських зазіхань Катерини: «Вона не лише встановлює релігійну терпимість вдома, а й хоче відродити її поміж своїх сусідів». Виправляючи закінчення відповідно до реалій поділу 1772 року, Вольтер дійшов висновку: «Таким було розплутування польського хаосу» ⁷⁸. Це зауваження перегукувалося з Вольтеровою концепцією Східної Європи в цілому, коли він писав про те, як Катерина «розплутувала весь той хаос» від Ґданська до Дунаю.

Вольтерові не досить було розповідати про Польщу, не скориставшись нагодою поміркувати про вдачу поляків. 1767 року, коли Бурдільйон уже висловився на цю тему, Вольтер написав до Станіслава-Авґуста, закликаючи його вести політику просвіченого абсолютизму:

Ваша Величносте, цей Бурдільйон думає собі, що Польща стала б набагато багатшою, населенішою, щасливішою, якби її кріпаків було звільнено, якби вони володіли своєю душею і тілом, якби залишки ґотико-слов’яно-римсько-сарматського врядування були колись знищені володарем, що замість титулу першого сина церкви візьме титул першого сина розуму ⁷⁹.

Незграбність «ґотико-слов’яно-римсько-сарматського врядування» робила реформи ще потрібнішими для [374] Польщі, а епістолярна форма, лист до Східної Європи, була вектором просвітницького впливу. 1768 року Вольтер виступив із закликом до польської нації у «Зверненні до католицьких конфедератів Кам’янця в Польщі» від імені прусського офіцера Кайзерлінґа. «Мужні поляки, — звернувся він до них, як і Руссо кілька років по тому, — чи хочете ви сьогодні лишатися рабами і прислужниками римської Церкви?» Вони наважилися скаржитися, що Катерина ввела російські війська до Польщі, наважилися питати, за яким правом: «Я відповім вам, що це те право, за яким сусід несе воду до будинку сусіда під час пожежі». Російська армія прийшла «встановити релігійну терпимість у Польщі». Вольтер нагадав полякам, що Катерина придбала бібліотеку Руссо, й зневажливо підсумовував: «Друзі мої, спочатку навчіться читати, а потім хтось придбає бібліотеки для вас» ⁸⁰. Але, як і прихильніше звернення Руссо до мужніх поляків, ці Вольтерові слова призначалися насамперед для західноєвропейських читачів, котрі в такий спосіб могли стати свідками філософської проповіді для Польщі. Ілюзорність його позірної аудиторії стала ще очевиднішою у Вольтеровій «Проповіді отця Милосердського, виголошеній у церкві святого Терпимського, у литовському селі», написаній 1771 року. Призначення проповіді для парижан, а не для литовських селян, ставало очевидним із того, що з’явилася вона у відповідь на маніфест Барської конфедерації, опублікований торік у Парижі. «Я маю честь надіслати Вашій Імператорській Величності переклад литовської проповіді, писав Вольтер Катерині. — Це скромна відповідь на кричущі і сміховинні наклепи, що їх польські конфедерати надрукували в Парижі». Вольтер настільки перейнявся польською політикою Катерини, що 1769 року Станіслав-Авґуст надумав відкривати дипломатичний фронт у Фернеї й надіслав агента, аби заручитися посередництвом Вольтера і почати мирні переговори з Катериною заради встановлення миру в Польщі ⁸¹. Але Вольтер не пішов на співпрацю — або через те, що занадто захоплювався війнами та завоюваннями імператриці, або через те, що не мав достатнього впливу на польську політику імператриці й міг її лише виправдовувати та прославляти.

На те, що Вольтерову проповідь 1771 року звернено до західноєвропейської публіки, вказувало також використання [375] пародійних слов’янських імен, таких як «Милосердський» чи «святий Терпимський», що перетворили польську кризу на східноєвропейську комедію. У той час коли Вольтер обернув польську ситуацію на літературну розвагу, молодий Марат пише роман у листах «Пригоди молодого графа Потовського», використовуючи тогочасну Польщу і війну конфедератів яко тло до романтичної історії. Поширеність інтелектуального зацікавлення Польщею впродовж 1770-1772 років вражає: у той час Руссо і Маблі, натхнені Вієльгорським, писали свої трактати, Вольтер у Фернеї звертався до поляків із сатиричними памфлетами, а майбутній революціонер Марат, котрий працював у Ньюкаслі ветеринаром, писав свій роман. Якщо у «Польських листах» Марат дивиться на Західну Європу очима поляка, то в «Пригодах» він описує, як поляки переживали політичну кризу, що стає перешкодою щасливого союзу двох закоханих. Марат використав польські і псевдопольські прізвища: Потовський, Пулавський, Огіський, Собеський; усі ці герої висловлювали найрізноманітніші погляди на польську ситуацію — від палкої підтримки до не менш палкого осуду Барської конфедерації, що відбивало розбіжності поглядів як у Західній Європі, так і в самій Польщі.

Головний герой, нажаханий страхіттями громадянської війни й чужоземного втручання, врешті засудив конфедератів, назвавши їх «варварським військом». Але саме з розмови із заїжджим французом він по-справжньому зрозумів становище своєї країни. Марат скромно називає поляка «moi» (я), а француза «lui» (він):

Moi: Але ви, здається, добре знаєтесь на цьому; мені було б приємно почути, що ви думаєте про справи нещасної Польщі.

Lui: Ви пропали, можливо, безповоротно; але які б нещастя вас не спіткали, ви їх справді заслужили.

Moi: Поясніть, будь ласка, бо я не розумію вас.

Lui: У стані анархії, в якому ви живете, як одні з вас можуть не стати жертвами інших або здобиччю ваших сусідів? Ваш уряд найгірший з усіх, які тільки бувають ⁸².

Ця вигадана розмова поляка і француза, котрий виніс суворий вирок, наведена у вигаданому листі одного поляка [376] до іншого, й була частиною роману в листах, що його написав француз, який жив в Англії. Таке нашарування літературного матеріалу підкреслювало першість Західної Європи. Роман Марата про Польщу опубліковано лише 1847 року, але, наприклад, Жан-Батіст Луве дю Кувре написав й опублікував «Любовні походеньки кавалера де Фоблаза» у 1780-х роках, обравши за сюжет події часів Барської конфедерації. Історія кохання Ловзінського до Лодойської настільки сподобалася французам, що її переробили на драматичну комедію «Лодойська і татари». Цю комедію і написану за її мотивами оперу Луїджі Керубіні було поставлено 1791 року в революційному Парижі ⁸³.

Вольтер використав історію Станіслава-Авґуста і барських конфедератів у своїй трагедії «Закони Міноса», написаній приблизно під час першого поділу; дія трагедії відбувалася не в сучасній Польщі, а на давньому Криті. Просвічений володар нарікав: «Фанатизм і повстання вічно тривожать мою нещасну країну» ⁸⁴. Ця п’єса так і не потрапила на сцену. Ще меншу публічність отримала сатирична поема про Польщу «Війна конфедератів», яку Фрідріх Великий написав 1771 року, аби розважити Вольтера. Руссо, Марат і Фрідріх майже одночасно писали про польську кризу, але якщо Руссо симпатизував полякам, а Марат був радше байдужий, то Фрідріх зловтішався. Він навіть вигадав з цієї нагоди музу дурості:

Втішно озира вона терени Польщі,

Незмінної з часів світу сотворіння,

Грубої, дурної, без просвіти проміння:

Староста, жид, хлоп, воєводи п’янющі

Байдужі, що живуть в такому стидовищі * ⁸⁵.

[Avec plaisir elle vit la Pologne

La même encor qu’à la création

Brute, stupide et sans instruction,

Staroste, juif, serf, palatin ivrogne,

Tous végétaux qui vivaient sans vergogne].

* Переклад Тараса Цимбала.

Римуючи Польщу зі словами «п’янющі» та «стидовище» (Pologne-ivrogne-vergogne), Фрідріх ще й принагідно висміяв у своїй комедії Східну Європу, [377] населену «сонмищем бовдурів із прізвищем на -ський». Однак таке поєднання комізму і зневаги, що вийшло з-під отруйного пера Фрідріха, виявляло приховані зв’язки між поезією і владою, типові для всієї літератури про польську кризу із західноєвропейського погляду. Фрідріх саме обмізковував план поділу Польщі, і Вольтер не міг не оцінити аналогію між цією поемою і самим поділом 1772 року: «Ваші вчинки цілком відповідають вашій поемі про конфедератів. Приємно знищити народ та скласти про нього пісню». Вольтер вважав, що обидва ці таланти взаємопов’язані, лестив Фрідріхові, що «ніхто ніколи не складав віршів і не захоплював королівства з такою легкістю». Вольтер фактично славив поділ яко витвір генія, неначебто це була поема: «Вважають, що саме ви, Ваша Величносте, надумали поділити Польщу, і я в це вірю, бо в цьому є щось геніальне». Сам Фрідріх розпочав доленосний 1772 рік з листа Вольтерові, в якому назвав поляків «найостаннішим європейським народом» ⁸⁶. Саме ця прихована ієрархія європейських народів, що лишалися європейськими попри загарбання та приниження, в остаточному підсумку визначала для Фрідріха поетичне й політичне значення Східної Європи.

«Економічні поради»

Таке ієрархічне впорядкування народів засвідчувало можливість розвитку; і прибічники найважливішої у XVIII столітті економічної течії — фізіократи — виявляли особливий інтерес до Польщі саме у роки її політичної кризи. Так само як за нашого часу, після 1989 року, коли зруйнована кризою польська економіка стала своєрідною лабораторією для перевірки ефективності ринкового капіталізму, і численні чужоземні економісти літали до Варшави з лекціями і порадами, так і два сторіччя тому фізіократи зі своїми протокапіталістичними поглядами використовували тогочасну польську економічну кризу для випробування власних економічних ідей. Франсуа Кене, засновник цієї доктрини й автор «Економічної таблиці» 1758 року, виступав за пріоритет сільського господарства над торгівлею, запровадження вільної торгівлі зерном відповідно до принципу laissez-faire та єдиного земельного податку. Дивлячись на [378] Східну Європу крізь призму таких ідей, фізіократи плекали надії на економічний вплив як у Польщі, так і в Росії. Саме завдяки своїй дисертації «Природний і посутній устрій політичних суспільств», написаній у дусі фізіократичних ідей, Мерсьє 1767 року дістав запрошення до Росії. Того самого року Мірабо-старший, батько відомого революціонера, взявся до організації руху фізіократів, започаткувавши у себе вдома обіди щовівторка, і вже наприкінці року хвалився у листі до Руссо, що його салон відрядив Мерсьє до Росії «з кількома помічниками, щоби вирощувати там економічне законодавство» ⁸⁷. На них чекали розчарування, але, вочевидь, зверхність Мерсьє була не лише наслідком його характеру, а й наслідком упередженого ставлення до Східної Європи всієї економічної школи, представником якої він був.

Проект фізіократів щодо Польщі також почався у паризькому салоні Мірабо, коли 1767 року там з’явився Іґнацій Массальський, єпископ Віленський. Це був світський клірик та завзятий картяр, котрий цікавився економікою. Він утік до Франції, щоб пересидіти там небезпечну політичну ситуацію на батьківщині, маючи чудові зв’язки із закордоном, зокрема 1771 року мадам Жоффрен улаштувала його небожеві й небозі навчання у Франції, а 1779 року Мірабо допоміг видати ту-таки небогу заміж за самого принца де Ліня ⁸⁸. У 1767 році Массальський виявив готовність підтримати діяльність фізіократів у Польщі, а відповідним кандидатом на поїздку туди став абат Ніколя Бодо, якому пообіцяли парафію у Литві. 1767 року він також написав трактат у фізіократичному дусі під назвою «Перше знайомство із економічною філософією», що засвідчив його критичний інтерес до питань деспотизму і неволі в Росії та Польщі. Для Бодо економіка була нерозривно пов’язана з проблемами цивілізації Східної Європи: «Що може бути абсурднішим за ідею цивілізування імперії, коли її трудівники залишаться невільниками, прикріпленими до землі?» Тогочасна громадська думка розглядала його подорож до Польщі яко фізіократичний «додаток» до місії Мерсьє в Росії. Часопис «Ephémérides», що його редаґував Бодо, повідомляючи 1768 року про його виїзд, проголосив, що він «бачить у Польщі ниву, гідну його любові до людськості». У Польщі його очікували із занепокоєнням, побоюючись, що, «призвичаєний [379] до приємностей і зручностей Парижа, він, можливо, сприйме життя в Польщі, а тим паче у Литві, як трохи дивне» ⁸⁹.

Цілком природно, що Бодо у Польщі найбільше цікавило зерно, а його економічна програма загалом полягала у налагодженні експорту польського зерна до Франції. В повідомленні для «Ephémérides» він, по суті, оцінив розвиток сільського господарства Польщі, підрахувавши, що зерна, змарнованого на виготовлення поганого пива та горілки, вистачило б, аби «три роки годувати Французьке королівство». Звісно, інтерес фізіократів до сільського господарства Польщі не був позбавлений колоніального розрахунку, і якщо Польща цілком відповідала теоретичному ідеалові переважно аграрної економіки, то це, крім усього іншого, було вигідне для Франції. Бодо прибув до Литви у розпал війни, страхіття якої Марат, перебуваючи у Ньюкаслі, міг лише уявляти; в кожному разі, їх вистачило, аби завадити втіленню аграрної утопії. Провівши зиму в Литві, Бодо подався до Санкт-Петербурґа, звідки щойно відправили додому Мерсьє. Бодо, завдяки сприянню Фальконе, подарував поему Катерині, сподіваючись заручитися її підтримкою для мирного розв’язання польської кризи, але вона тільки відмахнулася від «бідолашного абатика». За її наказом 1769 року його вислали з Росії за засудження Фрідріхових намірів щодо Польщі ⁹⁰. До кінця літа він повернувся до Франції, не протримавшись у Східній Європі навіть року.

Але цього було досить, аби Бодо почали вважати авторитетом у польських справах. Він почав писати «Листи про справжнє становище Польщі та про причини її бід», котрі періодично друкувалися протягом 1770-1771 років у часописі «Ephémérides». З’ясувалося, що в Польщі бракує не лише «мистецтв» і «торгівлі», а й навіть «сільського господарства, вартого такої назви», бо там забагато землі гуляє». Також Бодо опублікував «Економічні поради для просвічених громадян Польської республіки щодо збору державних прибутків». Цей твір, написаний у формі епістолярного звернення, переконував поляків, що вони готові сприйняти фізіократичні теорії. Він твердив: «Прямий податок на чистий прибуток від землі пасує вам більше, ніж іншим народам», обґрунтовуючи у такий спосіб претензії фізіократів на польські землі ⁹¹. [380]

Як не дивно, не лише Бодо, повернувшись із Польщі, писав яко знавець польських справ, але також Мерсьє, прибувши з Росії, теж знайшов що сказати про Польщу. Одночасно з Бодо він працював над трактатом «Спільна вигода поляків, або Міркування про те, як утихомирити назавжди заворушення у Польщі, вдосконаливши її врядування і примиривши її істинні інтереси з істинними інтересами інших народів». Він також безпосередньо звернувся до поляків, як і Руссо, в дусі політичного схвалення, яке, можливо, зумовлювалося його недавнім вигнанням з Росії. «Шляхетні поляки, підвалини вашого уряду гідні похвали, — проголосив Мерсьє. — Аби їх удосконалити, вам треба зробити лише декілька кроків». Його економічні поради по-дружньому відсилали до «Економічних порад» Бодо і підштовхували встановлення «права власності» та «вільної торгівлі». Навіть сам Руссо, котрий цікавився переважно політикою та культурою, не втримався у «Міркуваннях» від роздумів про економіку; він наголошував на першочерговій важливості сільського господарства, обмежуючи, як і фізіократи, польську економіку аграрним сектором. У дусі утопічних фантазій він переконував поляків у шкідливості фінансів і навіть грошей, звертаючись до них з неприхованою зверхністю: «Добре обробляйте свої поля і не піклуйтеся про решту» ⁹².

І справді, близько 1770 року чимало інтелектуальних зусиль Франції спрямовувалося на вирішення польських проблем, і ця загальна увага переступала відмінності в політичних чи академічних поглядах. Маблі виступав за радикальніші політичні реформи у Польщі, ніж Руссо, пропонуючи скасувати право вето, конфедерації і виборність короля. На відміну від Руссо і Маблі, Бодо й Мерсьє більше цікавилися економічними питаннями. І все ж погляди цих французів об’єднувало те, що вони присвячували Польщі всю свою інтелектуальну енергію, маючи непоборне бажання писати про польські справи та звертатися до поляків. З тих рукописів, котрі було поширено й опубліковано протягом 1770-1780-х років, видно, що насправді їх призначено для просвіченої західноєвропейської публіки, а їх ідеологічною програмою було французьке Просвітництво. Польща стала всього-на-всього інтелектуальним приводом, для Бодо — [381] міражем гідної «кар’єри», ще привабливішої, ніж Росія, адже вона видавалася доступнішою. Щоби зробити кар’єру в Росії або зробити Росію своєю кар’єрою, треба було листуватися з Катериною чи зустрітися з нею особисто, а до поляків мужніх і шляхетних — можна було звертатися безпосередньо й давати їм загальні поради на будь-яку тему.

Однак проекти фізіократів стосовно Польщі не припинилися одразу ж після поділу. Новий російський посол у Варшаві після 1772 року Отто Маґнус Штакельберґ став найупливовішою людиною в Польщі, що применшувало королівську гідність Станіслава-Авґуста, який сам порівнював посла з римськими проконсулами. Крім того, Штакельберґ був переконаним фізіократом. Ба більше, саме він 1767 року невдало рекомендував Мерсьє Катерині. В 1773 році він повідомив Санкт-Петербурґ про свої наміри щодо Польщі, зокрема про вільну торгівлю, ґарантування власності та «встановлення єдиного земельного податку за системою економістів» ⁹³. Отож усевладний посол Катерини ставився до ідей фізіократів з ентузіазмом, Станіслав-Авґуст — із симпатією, а головою новозаснованої Комісії народної освіти, яку можна вважати за перше Міністерство освіти в Європі, став сам Массальський, віленський єпископ-фізіократ. Хоча освітня реформа була найпершим завданням «Міркувань» Руссо, Массальський не був у близьких стосунках із ним, тому запросив натомість повернутися до Польщі Бодо, аби той узяв участь у роботі комісії. Але Бодо, порадившись із мадам Жоффрен, вирішив, що Польщі йому вже вистачить, і відхилив запрошення. Це місце запопав інший фізіократ — П’єр-Самюель Дюпон де Немур, який разом з Бодо видавав «Ephémérides». До того ж польський князь Адам Чарторийський запропонував саме Дюпонові стати вихователем своєї дитини ⁹⁴.

Дюпон мав деякі обов’язки при Баденському дворі, але маркграф Карл-Фрідріх, котрий прихильно ставився до фізіократів, написав Мірабо, що Дюпон, безперечно, має вирушити до Польщі, аби не втратити нагоди «зробити безмежне добро цілій великій нації». Сам Дюпон також ставився до ідей фізіократів з надмірною самовпевненістю, про що свідчить його прощальне звернення до салону Мірабо навесні 1774 року. Він проголосив перед своїми колеґами, що для [382] відродження Польщі «було обрано ваших учнів», а отже, «дехто збирається керуватися вашими порадами, дехто прагне бути причетним до цієї академії». Цим безособовим «дехто», котрий потребує поради та прагне бути причетним, була сама Польща, і саме звертаючись до цього безособового «когось», Просвітництво утверджувало власну важливість. «Дехто спонукає мене взяти на себе, — просторікував Дюпон, — честь створення нації за допомоги народної освіти». Таку ж формулу — «створення нації» — французькі інтелектуали прикладали до Петрової Росії, починаючи від панегірика Фонтенеля, а тепер на них чекала така сама творча праця в Польщі. «Мої друзі, мої любі друзі, пролийте кілька сльозин, коли я поїду», — звертався Дюпон до сентиментальних фізіократів, пообіцявши підтримати «честь бути вашим учнем», навіть якщо це означало віддати власне життя за Польщу. Хтось відвезе додому його прах, або «тіло, виснажене дванадцятьма роками праці». Перед самим від’їздом до Польщі його уявлення про те, що на нього чекає, набули ще більшої драматичності:

Я вирушаю до Польщі, аби поринути в порожнечу, майже як Сатана в описі Мільтона, знемагаючи від зусиль так само неймовірних, як і безпорадних. Я вирушаю до краю інтриґ, заздрощів, змов, деспотів, рабів, людей гордих, непостійних, слабких та шалених ⁹⁵.

Тут Польща виступає як саме пекло, населене розмаїтими демонами, тобто поляками, які і були перешкодами титанічним зусиллям Дюпона «створити націю».

«Знаменитий і довгожданий пан Дюпон нарешті прибув, разом із дружиною та дітьми», — дещо цинічно повідомив у вересні з Варшави колишній єзуїт. Формально Дюпон отримав посаду секретаря Комісії із закордонного листування і розпочав з того, що відхилив плани свого шефа Массальського стосовно парафіяльних шкіл. Його самовпевненість випливала із його західноєвропейського походження і віри в свою інтелектуальну вищість. Усе це відбилося на його проекті створення Польської академії. Він вважав, що ця академія має сприяти перекладам польською мовою найзначніших творів за порадами інших подібних академій Європи. Академія наук у Парижі пропонуватиме класичні роботи з математики, [383] Лондонське королівське товариство оцінюватиме праці з хімії, електрики та фізики, Бернське Економічне товариство дбатиме про аграрні науки. І, нарешті, паризькі фізіократи Мірабо займатимуться питаннями моралі, соціальної економії, політики, публічного права та «рештою». В такий спосіб Англія, Швейцарія й Франція стали сузір’ям вищої західноєвропейської цивілізації, котре освітлювало Польщу, причому Париж фізіократів був його найяскравішою зіркою. Потім Дюпон склав навчальну програму для польських студентів, кульмінацією якої було вивчення творів Кене і Мірабо. Цинічний колишній єзуїт приписував цю програму «запаленням у голові Дюпона» й зауважував, що «жоден тутешній професор не взявся її виконувати» ⁹⁶.

У Польщі, як і деінде, такі плани було легше вигадати, ніж утілити в життя, тож у жовтні Дюпон уже глибоко розчарувався, написавши до Бадена, що «нас обманули». Він навіть припускав, що Бодо перебільшив можливості Польщі, «пославши мене на службу, якої не хотів для себе». Польські школи він метафорично порівнював із «повітряними замками». Звісно ж, Дюпон звинувачував поляків і жалівся на їхню нецивілізованість і дикість:

Мешканці Польщі дотепер невільники і дикуни, і як же тяжко вивести їх з першого стану, що неминуче провадить до другого! Я зробив з цього приводу кілька постанов, їм аплодують сьогодні, але забудуть завтра, до них звертатимуться, й, можливо, втілять у життя років за сто ⁹⁷.

Відсталість вимірювалася століттями, хоча сто років було меншою перешкодою, порівняно з п’ятьмастами роками Вольтера, що знадобляться полякам, аби навчитися виготовляти севрську порцеляну.

1774 рік був не лише роком великих надій фізіократів у Польщі, а й роком великих можливостей для них у самій Франції. Коли на престол зійшов молодий Людовик XVI, прем’єр-міністром став славнозвісний Анн-Робер Тюрґо, переконаний фізіократ. Його указ про свободу торгівлі зерном було опубліковано зі вступом самого Дюпона. Ще перед виїздом до Польщі Дюпонові запропонували посаду інтенданта на французькому острові Маврікій в Індійському океані, на [384] схід від Мадаґаскару. Але він обрав Польщу. Вже у Варшаві його наздогнав указ Людовика XVI про призначення до уряду Тюрґо, й він не без приємності погодився. Його «виснажене тіло» поверталося додому, і не після очікуваної дванадцятирічної боротьби, а всього лише після трьох місяців перебування у Польщі. Дорогою він написав з Німеччини листа до старого вісімдесятирічного Кене, котрий доживав останній рік, з характеристикою свого польського досвіду як «тортур», а очікуваного повернення — як «радості». Особливо «виснажливо» було вчити чотирирічного сина Чарторийського, хоч колись саме цей маленький князь стане одним із найвпливовіших польських політиків XIX сторіччя. Крім усього цього, Дюпон висловив Кене свою радість, що повертається до «першої країни Європи», тобто до Франції: «Адже, мій дорогий Учителю, я цілком переконався на власні очі, що французи навіть у нещастях, що сповнюють нас жовчю, були і є першою нацією нашого континенту» ⁹⁸. Дюпонові враження від Польщі переконали його у вищості Франції, так само як і мадам Жоффрен, повернувшись із Варшави, була щаслива з того, що вона француженка. Тож Фрідріхова зневага до поляків як до «найостаннішого європейського народу» і переконаність Дюпона у першості Франції відображали західноєвропейську філософську концепцію Польщі, яка встановлювала ієрархію народів, міру відсталості і взірець для розвитку.

1776 року Адам Сміт видав у Лондоні «Багатство народів». Він захоплювався фізіократами і разом з ними виступав за свободу торгівлі, проте його економічна теорія капіталізму зробила доктрину фізіократів, з її недалекоглядним наголосом на сільському господарстві, вчорашнім днем. З побіжного зауваження про Польщу у «Багатстві націй» видно, як Сміт уявляв собі економічну ієрархію європейських народів:

Польща, де досі існує феодальна система, сьогодні так само злиденна, як і до відкриття Америки. Проте ціна на зерно зросла в грошовому еквіваленті, а реальна вартість коштовних металів у Польщі впала, як і в інших країнах Європи ⁹⁹.

Попри те, що для Сміта Польща була відсталою і злиденною, її ціни на зерно та вартість коштовних металів доводили, [385] що вона все-таки залишалася частиною Європи. Коли Сміт намагався визначити економічний рівень Мексики і Перу перед відкриттям Америки, він стверджував, що «в мистецтвах, сільському господарстві й торгівлі їх мешканці були набагато більшими невігласами, ніж сьогоднішні татари України» ¹⁰⁰. У такий спосіб «татари України» стали крайньою межею відсталості в Європі. Сміт вважав, що він достатньо компетентний, аби розмірковувати про невігластво «татар України», але чому тоді не козаків України або татар Криму? Саме ця недбала плутанина у відображенні етнічних категорій, це змішування сусідніх земель і народів засвідчують, як непереборно поширювалися у XVIII столітті нові уявлення про Східну Європу.

«Анархія в Польщі»

Адам Сміт ушанував Польщу лише побіжною згадкою, тоді як Руссо, Маблі, Бодо, Мерсьє і Марат майже одночасно присвятили Польщі цілі рукописи. Але для всіх них Польща залишалася тільки одним із численних зацікавлень упродовж їхньої творчості. Проте серед французів, які писали про Польщу, був один, котрий присвятив їй усі свої сили й енергію. Йдеться про Клода-Карломана де Рюльєра, автора «Історії анархії в Польщі». Рюльєр розпочав свої дослідження 1768 року, працюючи в Міністерстві зовнішніх справ під орудою Шуазеля, який загалом симпатизував справі Барської конфедерації. Після 1770 року Рюльєр, як і багато інших, підтримував тісні контакти з Вієльгорським у Парижі, угледівши в ньому невичерпне джерело відомостей про новітню польську історію. Рюльєр завершив першу чернетку свого рукопису десь у 1770-1771 роках, саме тоді, коли писали свої праці Руссо і Маблі, з якими він часто обмінювався думками на польську тематику. На відміну від авторів, котрі використовували цю тему для ілюстрації своїх загальніших політичних та економічних поглядів, Рюльєр відшукав у Польщі власне покликання історика. Однак не його одного польська криза спонукала до історичних рефлексій, адже Казанова, який ще не відкрив свого справжнього покликання в еротичних мемуарах, написав італійською мовою розлогу «Історію заворушень у Польщі», [386] яку анонімно видали у Ґориції 1774 року. Ще об’ємніша праця Рюльєра залишилася незакінченою її було надруковано лише на початку XIX століття. Навіть тоді цей твір видався багато кому вкрай контроверсійним, але упродовж значної частини сторіччя він вважався найкращою західноєвропейською історією Польщі, і нарешті 1862 року з’явилося його академічне видання.

Рюльєр почав свою кар’єру дослідника Східної Європи рівно за рік до цієї дати, але не в Польщі, а в Росії, де з 1762 року служив при французькому посольстві у Санкт-Петербурзі, ставши свідком перевороту Катерини. За п’ять років, уже в Парижі, він почав читати в салонах свій рукопис під назвою «Оповіді про переворот у Росії», що починався так:

Я був на місці подій і став свідком перевороту, що скинув онука Петра Великого з усеросійського трону й посадив натомість чужинку. Я бачив цю принцесу того самого дня, коли вона тікала з палацу, примусивши свого чоловіка віддати їй до рук і своє життя, і свою імперію ¹⁰¹.

Відвертість свідчень Рюльєра стривожила Катерину, яка намагалася за сприяння Дідро та Ґрімма викупити рукопис і заборонити його видання. Ці панове вдалися до посередництва мадам Жоффрен, котра образила Рюльєра, запропонувавши йому великого хабара. Їй самій не дуже подобався його відвертий опис колишньої близькості між Катериною та Станіславом-Авґустом. Вона могла про це судити, адже сама запрошувала Рюльєра читати рукопис у себе в салоні, щоправда, після того, як він виступив у салоні її суперниці мадам дю Деффан. Навіть Дідро і Ґрімм бували на цих читаннях, хоча й засуджували цей твір як «клубок побрехеньок». Талейран у своїх спогадах згадував, що твір Рюльєра став чи не найулюбленішим у салоні (разом із «Весіллям Фіґаро» Бомарше), який «гості мусили слухати» за кожним обідом. 1776 року, перебуваючи на дипломатичній службі, Рюльєр улаштовував читання у Берліні та Відні. Проте він обіцяв, що не публікуватиме «Оповідей» за життя Катерини, котра, дарма що старша за нього, пережила Рюльєра. Вона померла 1796 року, і книга одразу ж, 1797 року, вийшла французькою мовою, а також в англійському, німецькому і голландському перекладах ¹⁰². [387]

Сам Рюльєр вважав, що Катерина не мала ображатися на його книжку, і, намагаючись здобути її прихильність, навіть написав невдалу улесливу оду, вихваляючи імператрицю у стандартних висловах за те, що вона перетворила пустелі на губернії й підкорила давніх скіфів своїм законам. За словами Рюльєра, він описав прихід Катерини до влади, щоб «ввести в оповідь про цю жахливу подію всі обставини, часом кумедні, пов’язані зі звичаями російського народу». Зображуючи «розпусність російських звичаїв», він мусив переповідати такі «сміховинні анекдоти», які робили навіть страхітливе «кумедним», надаючи його творові привабливості салонної комедії манер. «Російська нація ледача, весела, розпусна, — писав Рюльєр, — і хоча м’якість попереднього царювання додала трохи витонченості розуму й трохи вишуканості манерам, не багато часу минуло відтоді, як цей варварський двір святкував весілля блазня з козою». Він міг упевнено писати про Росію тому, що його епоха вже визначила набір формул для опису цього предмета, створивши ілюзію, що пізнати Росію дуже легко: «Досить провести вісім днів у Росії і вже можна доволі певно судити про росіян: усе в них так і впадає у вічі» ¹⁰³.

Рюльєр провів у Росії не дні, а місяці, а у Варшаві 1762 року він затримався лише кілька годин, які до того ж проспав. Дорогою до Росії «у Варшаві я впав на ліжко, не роздягаючись, і проспав кілька годин». Решта мандрівки крізь Польщу запам’яталася браком харчів, позаяк поляки суворо дотримувалися великого посту: «жахливо подорожувати у цей час» ¹⁰⁴. 1768 року Шуазель замовив йому трактат про Польщу, що мав ознайомити з цією країною майбутнього Людовика XVI; крім досить обмеженого досвіду сну й недоїдання, про компетентність Рюльєра в цьому питанні свідчили лише його рукопис про Росію і репутація ворога Катерини. Для них обох — державного діяча Шуазеля й історика Рюльєра — Росія і Польща були двома тісно пов’язаними альтернативами. Цей тісний зв’язок підкреслюється у першому ж реченні трактату: «Поляки і росіяни є частинами того численного народу, що під спільною назвою словенів, або слов’ян, розійшовся дванадцять сторіч тому сходом Європи (l’orient de l’Europe). Його мовою розмовляють від гір Македонії й узбережжя [388] Адріатичної затоки до островів Льодовитого моря» ¹⁰⁵. Так, від самого початку, історія Польщі стала історією «сходу Європи», європейського Сходу, а у вступі було викладено короткий зміст праці — від спільного слов’янського походження росіян і поляків до їхнього політичного шляху — деспотизму і республіканського устрою відповідно, й, нарешті, до історії новітніх зазіхань Росії на незалежність Польщі.

Історик Східної Європи, на думку Рюльєра, мусить долати перешкоди, що випливають з самої природи Польщі та Росії:

Як не згубити нитку подій серед бурхливих хвиль анархії? Як змалювати силу-силенну дійових осіб так, щоб вони не переплутались одне з одним? [...] Як потрапити до тих таємних покоїв, де в глибинах любострасності тиран вершить долі численних народів? [...] Довгі подорожі задля того, щоб особисто познайомитися майже з усіма дворами, володарями і міністрами, яких я маю змалювати, особисті зв’язки з головами ворожих партій, отримання найдостовірніших спогадів та безкінечні відомості, які надходять з усіх країн до французького міністерства, дають мені змогу з певністю говорити про більшість подій, інтриґ та осіб ¹⁰⁶.

Рюльєр розглядав свою працю яко своєрідний інтелектуальний подвиг, шукаючи нитку подій та стежачи за нею, продираючись крізь нетрі анархії, піднімаючи завіси й дошукуючись таємниць, які приховували Східну Європу від Європи Західної. 1770 року, в розпал своїх досліджень, Рюльєр не лише мав тісні стосунки із Вієльгорським, а й заручився покровительством Шуазеля задля доступу до архівів Міністерства зовнішніх справ. Проте того-таки року Шуазеля усунули від влади, і Рюльєр також утратив свою офіційну посаду, щоправда, на той час він уже зібрав багато матеріалів і 1771 року завершив першу версію рукопису. В 1774 році престол посів Людовик XVI, і Верженн, новий міністр зовнішніх справ, порадив королеві повернути Рюльєра на його посаду, аби той завершив історію Польщі. Він мусив закінчити її історичним поясненням «такої неочікуваної розв’язки — розчленування республіки» ¹⁰⁷. 1776 року Рюльєра, який і надалі працював у міністерстві, відправили з дипломатичною місією [389] до Відня і Берліна, двох міст, що впродовж століття залишалися відправними пунктами для тих, хто їхав до Польщі.

Попри всі власні заяви про здійснені «тривалі подорожі», у 1776 році Рюльєр так і не побував у Польщі. Переконливі підстави для такого рішення було перераховано в листі з Польщі від Маблі, який нещодавно прибув туди зустрітися з Вієльгорським. Можливо, Маблі вважав, що двох французьких філософів у Польщі більш ніж вистачить, але, хоч там як, він відраджував Рюльєра їхати до Польщі, писав йому до Відня, щоб попередити «людину, яка написала історію останнього перевороту в Росії, що росіяни тут повні господарі». Та якщо Рюльєр таки зважиться їхати, він мусить взяти собі чуже ім’я і бути готовим до того, що його можуть заарештувати й вислати до Санкт-Петербурґа. Однак, на думку Маблі, росіяни були не єдиною причиною, через яку слід відмовитися від поїздки до Польщі. Проблема почасти полягала у самій цій землі, що через взаємопов’язаність східноєвропейських країн була проблемою всього реґіону: «Що за країна Польща! Так само я міг би і в Татарію поїхати!» Маблі традиційно обурювався умовами подорожі Польщею, майже так само, як і мадам Жоффрен. «Щоб вам не довелося спати на землі, візьміть із собою власне ліжко, — попереджав він Рюльєра. — Щоб не померти від голоду і спраги, візьміть із собою харчі й навіть воду, бо поляку властиві свинство (cochonnerie) й ледарство, що душать навіть зародки підприємливості» ¹⁰⁸.

Такі листи писали один до одного двоє найбільших прихильників Польщі у Франції. Рюльєр, безперечно, повірив Маблі, бо йому вже доводилося мандрувати надголодь Польщею, коли 1762 року він квапливо перетинав усю країну на Страсний тиждень, під час тієї «жахливої подорожі». Маблі не зупинився ні перед чим, аби тільки відрадити Рюльєра від подорожі до Польщі, розпочавши з проблем відновлення сил і завершивши проблемами досліджень.

Я не певен, що приїзд сюди допоможе вам кинути багато світла на ваші дослідження: тут панують найхимерніші забобони і найбільш варварське невігластво. Ви зустрінете людей, які не знають нічого ані про свою ситуацію, ані про становище в Європі ¹⁰⁹. [390]

Ніщо не зраджувало упередженого ставлення французів до Польщі, як ця переконаність, що до Польщі навіть немає сенсу їхати її досліджувати, бо поляки у своєму «варварському невігластві» не розуміли ані себе, ані своєї ситуації. Рюльєрові довелося шукати французьких джерел, які кинуть світло на його дослідження. Він переконався, що найкраще Польщу можна вивчити і пояснити на відстані, хоча Маблі запропонував йому власні спостереження і навіть пообіцяв написати свій звіт — «якщо матиму час на це» ¹¹⁰. Отож Рюльєр так і не поїхав до Польщі, і, можливо, згодом скористався «Політичною ситуацією Польщі 1776 року» Маблі.

Рюльєр допрацював свій рукопис і в 1782 році вже читав його в паризьких салонах, навіть у салоні мадам Неккер. Його переконали, що цю працю про Польщу, як і про Росію, не можна друкувати, бо вона зачіпає багато ще живих приватних осіб і володарів. Якщо 1770 року головним консультантом Рюльєра був Вієльгорський, то наприкінці десятиліття він найтісніше співпрацював з Леонардом Тома, блискучим стилістом і оратором, котрий був завсідником салону мадам Неккер. Безсумнівно, літературний талант Тома допоміг надати рукописові салонної привабливості: «У зображенні Варшави під час сейму відчувається щось мальовниче, що вражає і тішить уяву». Відмовившись 1776 року від поїздки до Польщі, Рюльєр міг працювати у Парижі над мальовничими ефектами, які приваблювали «уяву», що так часто домінувала у створенні просвітницького образу Східної Європи. Тома видався занудним якийсь розлогий пасаж про козаків, але інший епізод він оцінив високо: «Яке страхітливе і глибоке враження справляють картини різанин в Україні!» ¹¹¹.

Потреба надати козакам, а також татарам у цьому творі відповідну роль була суголосна намірові Рюльєра написати історію «сходу Європи». Адже новітня історія Польщі для француза неминуче ставала історією Росії й інших земель, а той, хто, подібно до Вольтера, сприймав Східну Європу крізь призму Росії, також відкривав інші країни, непрямо з нею пов’язані. Рюльєр зацікавився татарами, ознайомившись із «Суспільною угодою», де пророкувалося, що вони запанують над Росією. В 1763 році він писав Руссо: «Правда, татари жахливий народ, але чи треба їх аж так боятися, як ви твердите?» [391] У десятій книзі «Анархії в Польщі» Рюльєр звертається до цього питання у контексті російсько-турецької війни, тісно пов’язаної з долею Барської конфедерації. Працюючи в архівах французького уряду, він міг ознайомитися з повідомленнями французьких агентів у Константинополі й Криму, як-от барона де Тотта або Шарля де Пейсоннеля ¹¹². Навіть історія Польщі Казанови, в якій події описувалися рік за роком, наче в хроніці, містила окремі розділи про «Походження козаків», а також «татар, турків, поляків і московитів» ¹¹³.

У Варшаві Станіслав-Авґуст справив найприємніше враження на Казанову, якого, мабуть, найбільше цікавив король, що зійшов на престол через ліжко Катерини; у мемуарах Казанови король «гарний собою й мужній з вигляду». Але для Рюльєра і Руссо король зовсім не був героєм і навіть його мужність ставилася під сумнів ¹¹⁴. Героями Рюльєра були конфедерати, особливо Казимир Пуласький, з яким він познайомився у Франції після 1772 року. Фактично саме Рюльєр допоміг Пулаському через Бенджаміна Франкліна вступити до американської армії під час Війни за незалежність, і 1779 року поляк загинув під Саваною ¹¹⁵. У 1783 році Рюльєр показав свій рукопис молодому Талейранові, який вважав Польщу «чудовим» вибором предмета дослідження, погодившись, що з її республіканським устроєм вона, разом з Америкою, яка щойно здобула незалежність, була «єдиною країною, гідною історика». Отож Талейран розумів, що Польща була для філософів Просвітництва на кшталт Рюльєра, Руссо чи фізіократів лише ідеологічною моделлю, але відчував, що «Анархія в Польщі» була не вельми філософською. «Я так і не побачив ніде народу, який замешкує це королівство, — обурено писав він Рюльєрові. — Від сторінки до сторінки чекаєш, коли ж історика заступить філософ». Звісно, рукопис, що здобув успіх у салонах, ніс на собі відбиток ancien régime, але вже напередодні своєї смерті 1791 року він працював над історією Французької революції, що розгорталася на вулицях за його вікном ¹¹⁶.

По смерті Рюльєра розпочалася затяжна боротьба між його родиною і французьким урядом за долю ненадрукованого рукопису про Польщу. З обох боків виступили поважні особи, які в минулому були причетні до відкриття [392] просвітителями Східної Європи. Уряд репрезентував П’єр Еннін, котрий писав Вольтерові з Варшави 1761 року. Родичі Рюльєра радилися з Мармонтелем, який, своєю чергою, писав 1766 року до мадам Жоффрен до Варшави. Бурхливі події революції поклали край цій тяганині; зокрема, Рюльєрів брат загинув під час різанини у вересні 1792 року, а року 1805-го, вже за імперії Наполеона, рукопис придбав один паризький видавець. Його відредаґували таким чином, аби позбутися антиросійської спрямованості, і відтак твір втратив початкову політичну перспективу. Слово «варварський» там, де воно стосувалося росіян, взагалі зникло ¹¹⁷. Отже, відмінності між пропольським і проросійським табором долалися за допомоги звичайнісінького редаґування, а розрізнення цивілізації та варварства легко надавалося до довільного оминання й кориґування. Проте 1806 року уряд раптово сконфіскував відредаґований рукопис напередодні публікації, аби зняти редакторські правки і повернутися до початкової версії. Міністром зовнішніх справ став Талейран, котрий читав ориґінал ще 1783 року й критикував автора за надто поміркований республіканський дух. Тепер Наполеон задумав відновити польську державу, щоб натиснути на Росію, яка тоді виступала у складі Третьої коаліції проти Франції, тому польські симпатії Рюльєра збіглися з міжнародною ситуацією. 1807 року імператор створив Велике князівство Варшавське, а всі чотири томи Рюльєрової «Історії анархії в Польщі» було нарешті повністю видано в Парижі.

Французьке інтелектуальне зацікавлення Польщею у кризовий період після 1766 року тепер потрапило на службу французькій імперській присутності у Східній Європі за часів Наполеона. Втім, на Рюльєрову посмертну долю чекав ще один різкий поворот, адже щойно 1807 року з’явилася його чотиритомна праця, Наполеон уклав Тільзітський мир з Росією, який протримався до 1812 року — до вторгнення Великої Армії в Росію. Тепер цар Олександр, онук Катерини, протестував проти публікації твору Рюльєра у Франції. Тому 1808 року національні архіви вирішили дослідити автентичність ориґінальної версії рукопису. Директором архівів і відповідальним за розслідування був той самий Отрів, котрий захоплювався «мальовничою» Болгарією 1785 [393] року дорогою до Молдавії. 1810 року національна академія засудила Рюльєра за історичну необ’єктивність, причому його найбагатослівнішим критиком був старий фізіократ Дюпон, який 1774 року вирушив до Варшави, претендуючи на «честь створення нації за допомоги народної освіти». Дюпон ненароком охарактеризував загальне інтелектуальне ставлення свого покоління до Польщі, вкупі зі своїм власним, коли порівняв твір Рюльєра з «одним із тих романів, які так несправедливо називають історичними» ¹¹⁸.

«Республіка Сходу»

За рік до Французької революції маркіза де Сада, небезпечного сексуального злочинця з незвичайним літературним талантом, було ув’язнено у Бастилії; там він працював над романом у листах «Аліна і Валькур». Один із його філософських протагоністів спочатку довів, що «інцест є людською і божественною річчю», а потім, між іншим, запропонував наново поділити Європу «на чотири республіки: Заходу (d’Occident), Півночі, Сходу (d’Orient) і Півдня». Тут концептуальна переорієнтація континентальної осі з північно-південної на східно-західну, що тривала впродовж усього XVIII століття, досягла рівноваги в непостійній уяві маркіза, котрий перетворив Східну Європу на республіку Сходу:

Росія утворить республіку Сходу. Я хочу, аби вона віддала туркам, яких я відправлю геть з Європи, всі володіння Петербурґа в Азії... Яко відшкодування я приєднаю до неї Польщу, Татарію і всі турецькі володіння в Європі ¹¹⁹.

Аби провести чіткі розмежувальні лінії між Східною Європою та Азією, між європейською республікою Сходу і самим Сходом, мапу знову довелося перекроїти, й навіть Росія підпадала під поділи. Об’єднання Східної Європи задумувалося як компенсація Росії за втрати. Такі геополітичні фантазії недалеко пішли від задумів Вольтера, які він захоплено викладав у своїх листах до Катерини, і поки де Сад працював над романом у Бастилії, ці фантазії вкотре ставали цілком реалістичними. З 1788 року Йосиф II і Катерина II знову вели [394] війну проти Османської імперії. Габсбурзька армія знову почала облогу Белґрада, а росіяни увійшли до Молдавії. Дипломати міркували над складними схемами компенсацій, згідно з якими частини Польщі й Османської імперії раз у раз відрізалися й передавалися туди й сюди в ім’я пожадливого ідеалу рівноваги сил. Ця міжнародна криза досягла своєї кульмінації під час поділів Польщі 1793 і 1795 років.

Спершу турецька війна Катерини виглядала як нагода для Польщі повернути собі незалежність, і таку спробу здійснив Чотирирічний сейм, що розпочався 1788 року. Коли у 1789 році спалахнула революція у Франції, одночасно тривала революція в Польщі, і обидві того самого 1791 року проголосили конституції. В польській революції Станіслав-Авґуст власною персоною відіграв провідну роль, до того ж його підтримували двоє італійців, які стали ланкою, що сполучала польську революцію з європейським Просвітництвом. Сципіоне П’яттолі прибув із Флоренції до Польщі яко ґувернер, а згодом узяв участь у написанні польської конституції. Філіппо Маццеї, котрий працював на Патріка Генрі й Томаса Джефферсона в Європі під час американської Війни за незалежність, тепер був представником Станіслава-Авґуста й Польщі в революційному Парижі і підтримував дружні стосунки з Лафаєтом. 1790 року, коли Станіслав-Авґуст пожертвував своїми коштовностями заради національної справи, Мармонтель із Франції вихваляв його патріотизм і надіслав нове видання «Велізарія», першу публікацію якого двадцять років тому було присвячено Катерині. Польський король відповів, що похвала з Парижа нагадала йому слова Александра Македонського: «О афіняни, чого тільки не зробиш, аби почути вашу похвалу!» Він наголосив, що не хотів нескромно порівнювати себе з Александром, а тільки уподібнити Париж давнім Афінам ¹²⁰. Ця формула підтверджувала ієрархію народів в Європі, навіть незважаючи на те, що і Франція, і Польща опинилися в революційному вирі.

Французькі революціонери, своєю чергою, вітали польську конституцію 3 травня 1791 року з поміркованим ентузіазмом і дещо зверхньою байдужістю. У Західній Європі найбільше вихваляв польську конституцію Едмунд Берк, найрішучіший ідеологічний ворог Французької революції. Він [395] прославляв безкровність польської революції, аби сильніше підкреслити, як його налякала революція французька. При цьому він також дивився на Польщу очима Західної Європи, дивуючись, що поляки — «народ без мистецтв, промисловості, торгівлі й свободи» — раптово здійснили «щасливе чудо» мирної революції. А тим часом французькі революціонери поставили польських революціонерів на належне місце, особливо наголошуючи на відсталості Польщі. Каміль Демулен 1791 року припустив, що, «зважаючи на точку, з якої польський народ рушив, можна побачити, що вони зробили до свободи так само відносно великий крок, як і ми», а ще один паризький революціонер дуже радів з того, що французький приклад «наслідують на краю Європи». У зверненні до французів ця відносність польської революції сприймалася за належне: «Польща щойно здійснила революцію, без сумніву, дуже почесну для цієї країни. Але, панове, чи хотіли б ви мати таку конституцію?» Французькі революціонери могли також звертатися безпосередньо до поляків, в улюбленій риторичній просвітницькій манері, закликаючи їх поглибити свої революційні досягнення, наприклад, звільнивши селян ¹²¹. Жан-Клод-Іпполит Мейє де ла Туш, який отримував гроші з Росії, стверджував, що «Франція не має нічого спільного з Польщею» ¹²². Робесп’єр Непідкупний, котрий ні від кого грошей не брав, відкинув будь-які ієрархічні порівняння між революціями, безглуздо твердячи, що «французький народ, схоже, випередив решту людства на дві тисячі років».

У 1791-му в рік прийняття польської конституції, громадська думка Англії зосереджувалася навколо російсько-турецької війни і російських намірів щодо Східної Європи. Вільям Пітт підготував ультиматум Катерині, вимагаючи миру і збереження статус-кво у Східній Європі, погрожуючи вислати англійський флот до Чорного і Балтійського морів. Одна лондонська газета хвилювалася, що «Росія поступово проковтне одна за одною всі сусідні держави», але російське посольство в Лондоні у відповідь замовило декілька памфлетів, зокрема «Серйозне дослідження мотивів і наслідків теперішнього ополчення проти Росії», який написав французькою і переклав англійською Джон Парадайз ¹²³. Пітт відкликав свій ультиматум, і Катерина завершила турецьку війну на власний розсуд. [396] Потім, у 1792 році, вона рушила на Польщу, аби знищити конституцію і здійснити другий поділ 1793 року. Вольтера вже не було в живих, тож він не міг похвалити її так, як похвалив за перший поділ. Натомість сімдесятирічний Ґрімм ще жив і написав до неї в дусі непристойних жартів, які вона так любила. Він назвав Польщу «маленькою шльондрою» (petite egrillarde), що потребувала когось, «хто б укорочував її спіднички, допомагав з корсетом, навіть обстригав їй нігті». Ось так жартували про поділ 1793 року. Того-таки року Едмунд Берк, котрий підтримував польську конституцію 1791 року, змирився з останнім поділом, сказавши, що «порівняно з нами Польщу справді можна вважати країною на Місяці». Того-таки 1793 року Кондорсе реалістичніше описав географічні переміщення, створивши вірш про «Поляка, засланого до Сибіру» ¹²⁴.

У 1795 році Польщу було остаточно поділено й вона перестала існувати яко держава. Хоча учасники поділу домовилися, що навіть назва Польщі «має віднині й назавжди канути в небуття», поетичне перо Томаса Кемпбелла вхопилося за цю тему, порушуючи заборону:

Там, де варварські орди у скіфських горах блукають,

Істина, Милосердя, Свобода все ще притулок мають...

Та ось найкривавіша сцена на скрижалях Буття,

Без провини й жалоб Сарматія йде в небуття * ¹²⁵.

[Where barbarous hordes of Scythian mountains roam,

Truth, Mercy, Freedom, yet shall find home...

Oh, bloodiest picture in the book of Time,

Sarmatia fell, unwept, without a crime].

Просвітництво відкрило Польщу яко частину Східної Європи, а романтизм готувався оберігати цей тендітний конструкт, з такими властивими йому загадковими натяками на давню Сарматію, варварську Скіфію і навіть Місяць. Руссо закликав поляків зберегти Польщу у своїх серцях, але його «Міркування» й твори його колеґ-просвітителів також допомогли вписати ім’я Польщі до загальної інтелектуальної програми Просвітництва.

* Переклад Тараса Цимбала. [397]

Французька революція поклала край стосункам Катерини з Просвітництвом. Імператриця не приховувала своєї ворожості до революції, сприймаючи її яко міжнародну ідеологічну загрозу, — 1791 року навіть видання творів Вольтера в Петербурзі зазнало заборони. Вольней, один з філософів-просвітителів, котрий писав про Османський Схід, повернув Катерині колись одержану від неї почесну медаль, але Ґрімм, від імені імператриці, зневажливо відписав Вольнеєві, запевнивши його, що Катерина вже «забула ваше ім’я і вашу книжку» ¹²⁶. Тепер уже не юрби просвічених філософів, а еміґранти-роялісти подалися до Санкт-Петербурґа, і через двадцять років після візиту Дідро російська столиця приймала брата Людовика XVI, графа Артуа, що за часів Реставрації став Карлом X. Був навіть план заснувати для всіх еміґрантів окрему колонію на Азовському морі — саме на тому місці, де двадцять років тому Вольтер і Катерина мріяли створити колонію швейцарських годинникарів.

У 1795 році до Санкт-Петербурґа прибула Елізабет Віже-Лебрен — найулюбленіша портретистка Марії-Антуанетти. У своїх спогадах вона, використовуючи традиційні тогочасні формули, писала про «глибини Росії, куди наша сучасна цивілізація ще не дісталася». Насправді вона мало що знала про ці глибини Росії, і навіть коротка поїздка за межі Петербурґа у супроводі слуги-росіянина нагадала їй «Робінзона Крузо та його слугу П’ятницю» ¹²⁷. У Санкт-Петербурзі вона намалювала Марію-Антуанетту по пам’яті, але як тільки почала працювати над портретом Катерини, імператриця 1796 року померла. Француженка ще могла намалювати портрет Станіслава-Авґуста, котрий утратив свою державу й прибув до Санкт-Петербурґа 1797 року, за рік до своєї смерті. Мадам Віже-Лебрен пригадувала, як багато років тому в Парижі вона вперше почула про нього «від кількох людей, що зустрічали його у мадам Жоффрен», а тепер вона сама здобула його прихильність: «Ніщо так не зворушувало мене, як змога чути знову й знову, яким щасливим він був би, якби я приїхала до Варшави, коли він іще був королем». Вона намалювала два його портрети, «два великі портрети по пояс, на одному він — у вбранні Генріха IV, на другому — в оксамитовому плащі». Самому Станіславові-Авґусту, мабуть, і справді було [398] приємно познайомитися з пані Віже-Лебрен, але найбільшою подією у Санкт-Петербурзі для нього стали відвідини Ермітажу, де розмістили бібліотеку Вольтера ¹²⁸. Катерина придбала її по смерті філософа 1778 року й переправила книги до Санкт-Петербурґа, де вони зберігаються до сьогодні.

У 1801 році, на початку нового століття, Вільям Коббетт в Англії надрукував у своїй газеті «The Porcupine» низку відкритих листів до міністра зовнішніх справ, яким тоді був лорд Гоксбері, майбутній лорд Ліверпуль. У своїх листах Коббетт засуджував перемовини про мир між Англією й Наполеоном, що на той час відбувалися в Ам’єні. Закриття європейського континенту для Англії та панування там Наполеона загострили Коббеттове бачення обрисів Європи. Він з надією вдивлявся на схід, шукаючи країн, непідвладних Наполеонові. Але й там не знаходив міжнародної підтримки для Англії:

Які політичні стосунки у нас можуть бути з країнами, розташованими за Німаном і Борисфеном? Ми підтримуємо зв’язки з цими країнами через Ригу, так само як зв’язки з Китаєм підтримуємо через Кантон. Чи не правда тоді, що найкращу половину Європи підкорила Франція, а друга половина тепер лежить біля її ніг ¹²⁹.

У цьому надзвичайному фраґменті Коббетт підсумував конструювання Східної Європи у XVIII столітті й указав на його наслідки у XIX і XX століттях. Уявлення про неймовірно далекий край за Німаном і Дніпром перегукувалося з поглядом Берка, який дивився на Польщу ніби крізь телескоп, вважаючи її «країною на Місяці». Самоочевидну відповідь на запитання — «які політичні стосунки у нас можуть бути?» незабаром дав Наполеон, вторгшись 1812 року до Росії.

Коли Коббетт провів аналогію між Китаєм і країнами, що лежать за Німаном і Дніпром, він використав часто повторюваний просвітителями опис Східної Європи як «Сходу Європи». Рига для нього була точкою перетину кордону, так само як і для Дідро на шляху до Санкт-Петербурґа. У XX столітті Рига, столиця Латвії, стала головним пунктом, звідки американські дипломати, вкупі з молодим Джорджем Кеннаном, повідомляли про події в післяреволюційній Радянській Росії: [399]

Старий Петербурґ був тепер, звісно, мертвий, або майже мертвий, у будь-якому разі недоступний для людей із Заходу. Але Рига досі жива. Це один із тих випадків, коли копія пережила ориґінал. Тому жити в Ризі з багатьох поглядів означало жити у царській Росії. [...] Під нами, у мокрій від дощу гавані, чути гудки паровозів і стукіт зношених ширококолійних товарних вагонів, що завершували свій місячний шлях до доків бозна-звідки, з просторих глибин Росії ¹³⁰.

Кеннан та американські дипломати свідомо зберігали уявлення про тяглість між царською Росією та Радянським Союзом; але водночас можна відзначити й дивну тяглість поглядів у спогадах Елізабет Віже-Лебрен, де глибин Росії «наша сучасна цивілізація ще не дісталася», і в мемуарах самого Кеннана, який позначив ту саму територію як «бозна-звідки».

Коббетт говорив про принципову різницю між «найкращою половиною Європи» й «іншою половиною», що також означувалася як «землі за Німаном і Борисфеном». У висновку до цього листа він проводив лінію вздовж континенту, яка ще більше увиразнювала той поділ: «Європа, мій пане, закрита для нас; від Риги до Трієста ми можемо дістатися до неї лише через Францію» ¹³¹. Лінія від Риги до Трієста позначала історичний поділ Європи до і після 1801 року. 1772 року Вольтер прославляв «творення нового всесвіту» від Архангельська до Борисфена, а 1773 року вітав Катерину з тим, що вона «розплутала весь той хаос» — від Ґданська до гирла Дунаю. Простір, який уявляв Вольтер від Балтики до Чорного моря, приблизно збігався з тим, що його накреслив Коббетт, — від Балтики до Адріатики. Проте до XVIII сторіччя жоден з них не сприймався як внутрішньо пов’язане географічне угруповання земель і народів. Лише тоді Рюльєр або Сеґюр змогли писати про «європейський схід» або «Схід Європи», а де Сад вигадувати проект європейської «Республіки Сходу». Ось так винаходили Східну Європу. У XX столітті Джордж Кеннан легко робив узагальнення про «незрозумілий інтелект», із яким він зіткнувся у «країнах на схід від Вісли та Дунаю». Саме там був простір Вольтерового «хаосу» — від Ґданська до Дунаю ¹³². 1946 року Черчилль описав залізну завісу «від Щеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці», проголосивши нову [400] епоху міжнародних відносин. Але лінія, яку провів Черчилль, була зовсім не нова, адже подібну лінію, що починалася на Балтиці, пропонував у 1773 році Вольтер, а також Коббетт у 1801-му, закінчуючи її в Трієсті. Залізна завіса XX сторіччя опустилася саме там, де епоха Просвітництва провела кордон між Західною й Східною Європами, щоправда, повісивши завісу культурну, зроблену не із заліза, а з набагато тоншої матерії.

Примітки

Розділ шостий

Звертаючись до східної Європи

Частина 2. Польща Руссо

1. William Richardson, Anecdotes of the Russian Empire: In a Series of Letters Written, a Few Years Ago, from St. Petersburg (London, 1784; rpt. London: Frank Cass, 1968), pp. 401-403; John T. Alexander, Catherine the Great: Life and Legend (Oxford: Oxford Univ. Press, 1989), p. 98.

2. Jean-Jacques Rousseau, Considerations sur le gouvernement de Pologne, у кн.: Discours sur l’économie politique, Projetde constitution pour la Corse, Considerations sur le gouvernement de Pologne, ed. Barbara de Negroni (Paris: Flammarion, 1990), p. 163.

3. Rousseau, p. 163.

4. Ibid.

5. Ibid., pp. 164-165.

6. Ibid., pp. 165-166, 211.

7. Ibid., pp. 170-171.

8. Ibid., p. 171.

9. Ibid., p. 173.

10. Ibid.

11. Ibid., p. 177.

12. Ibid., p. 178; див. також: Jerzy Michalski, Rousseau і sarmacki republikanizm (Warsawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1977).

13. Jean Starobinski, Jean-Jacques Rousseau: Transparency and Obstruction, trans. Arthur Goldhammer (Chicago: Univ. of Chicago Press, 1988), p. 145.

14. Rousseau, p. 261.

15. Marietta Martin, Une Française à Varsovie en 1766: Madame Geoffrin chez le roi de Pologne Stanislas-Auguste (Paris: Bibliothèque Polonaise, 1936), pp. 27, 42; Pierre, marquis de Ségur, Le Royaume de la rue Saint-Honoré: Madame Geoffrin et sa fille (Paris: Calmann-Levy, 1897), p. 288.

16. Marie Thérèse Rodet, Madame Geoffrin, and Stanislas-Auguste Poniatowski, Correspondance inédite du roi Stanislas-Auguste Poniatowski et de Madame Geoffrin (1764-1777), ed. Charles de Mouy (Paris: E. Pion, 1875), p. 239; Martin, p. 78.

17. G. P. Gooch, "Four French Salons," у кн.: Catherine the Great and Other Studies (1954; rpt. Hamden, Conn.: Archon Books, 1966), p. 117.

18. Martin, p. 12.

19. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, pp. 102-103.

20. Ibid., p. 103.

21. Ibid., p. 108.

22. Ibid., pp. 114-115.

23. Martin, p. 27.

24. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, pp. 115, 137, 140-142.

25. Ségur (Pierre), Le Royaume, p. 432; Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, Correspondance, p. 131.

26. Ségur (Pierre), Le Royaume, pp. 434-436.

27. Ibid., pp. 437-438.

28. Ibid., pp. 442-443.

29. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, p. 143.

30. Ibid., pp. 147-148.

31. Ibid., p. 150; Ségur (Pierre), Le Royaume, p. 235.

32. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, pp. 151-152.

33. Ibid., p. 153.

34. Ibid., pp. 154-156.

35. Ibid., p. 158.

36. Jean Fabre, Stanislas-Auguste Poniatowski et l’Europe des Lumieres: Etude de Cosmopolitisme (Paris: Editions Ophrys, 1952), pp. 630-631, note 68; Albert Lortholary, Le Mirage russe en France au XVIIIe siècle (Paris: Boivin, 1951), pp. 162-163.

37. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, pp. 162-163, 167.

38. Ibid., p. 168.

39. Ibid., pp. 112, 167.

40. Ibid., p. 174.

41. Ségur (Pierre), Le Royaume, p. 447.

42. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, pp. 177-178.

43. Ibid., pp. 180, 193.

44. Ibid., pp. 205-207, 223-224; Martin, p. 33.

45. Ségur (Pierre), Le Royaume, pp. 264-267, 281.

46. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, p. 233.

47. Ibid., pp. 239-241.

48. Ségur (Pierre), Le Royaume, p. 272.

49. Ibid., p. 273.

50. Jacques Derrida, Of Grammatology, trans. Gaytri Chakravorty Spivak (Baltimore: Johns Hopkins, 1976), pp. 118-140.

51. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, pp. 242-244.

52. Ibid., p. 349.

53. Martin, p. 35.

54. Stanislas-Auguste Poniatowski, Mémoires du roi Stanislas-Auguste Poniatowski, vol. I (St. Petersburg: l’Academie Imperiale des Sciences, 1914), pp. 567-568.

55. Martin, pp. 53-54; Fabre, p. 305.

56. Ségur (Pierre), Le Royaume, pp. 273-274.

57. Ibid., pp. 230, 461.

58. Rousseau, p. 259.

59. Martin, p. 76.

60. Mme Geoffrin and Stanislas-Auguste, p. 250.

61. Ibid., p. 276.

62. Ibid., pp. 265-274, 294.

63. Ibid., pp. 315-316.

64. Ibid., pp. 321, 329.

65. Ibid., p. 355.

66. Ibid., p. 364.

67. Ibid., pp. 365-366.

68. Ibid., pp. 326-327, 336.

69. Ibid., pp. 343-344.

70. Ibid., pp. 359, 382, 387, 432.

71. Ibid., pp. 349, 379-380.

72. Ibid., p. 443.

73. Ibid., pp. 451, 456.

74. Ibid., pp. 464-466.

75. Ibid., pp. 470-471, 475-477.

76. Rousseau, p. 172.

77. Voltaire, Candide, trans. John Butt (London: Penguin, 1947), chapter 26; Wanda Dzwigala, "Voltaire’s Sources on the Polish Dissident Question," Studies on Voltaire and the Eighteenth Century, Vol. 241 (Oxford: Voltaire Foundation, 1986), pp. 191-192; Emanuel Rostworowski, "Républicanisme ’Sarmate’ et les Lumières, " у кн.: Studies on Voltaire and the Eighteenth Century, ed. Theodore Besterman, Vol. XXVI (Geneva: Institut et Musée Voltaire, 1963), p. 1417; Fabre, p. 316; див. також: Stanisław Kot, Rzeczpospolita Polska w literaturze politycznej Zachodu (Kraków: Nakladem Krakowskiej Spólki Wydawniczej, 1919); Ryszard W. Woloszynski, "La Pologne vue par I’Europe au XVIIIe siècle, " Acta Poloniae historica (1965): 22-42; та Woloszyński, Polska w opiniach francuzów: Rulhière i jego wspólczesni (Warsawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1964).

78. Voltaire, "Essai historique et critique sur les dissensions des églises de Pologne" (1767), Oeuvres de Voltaire: Mélanges Historiques, vol. II (Paris: P. Pourrat Frères, 1839), pp. 57-60; Fabre, p. 634, note 144.

79. Emanuel Rostworowski, "Voltaire et la Pologne, " Studies on Voltaire and the Eighteenth Century, ed. Theodore Besterman, vol. LXII (Geneva: Institut et Musee Voltaire, 1968), p. 114; Fabre, p. 323.

80. Voltaire, "Discours aux confédérés catholiques de Kaminieck en Pologne, par le major Kaiserling, au service du roi de Prusse" (1768), Oeuvres de Voltaire: Politiques et Législation, vol. II (Paris: P. Pourrat Frères, 1839), pp. 154, 165-166.

81. Voltaire and Catherine, Correspondence, у кн.: Documents of Catherine the Great: The Correspondence with Voltaire and the Instruction of 1767, ed. W. F. Reddaway (1931; New York: Russell & Russell, 1971), p. 109; Dzwigala, p. 198.

82. Jean-Paul Marat, Les Aventures du jeune comte Potowski, éd. Claire Nicolas- Lelièvre (Paris: Renaudot, 1989), pp. 118, 130.

83. Marek Tomaszewski, "L’Univers héroique polonais dans Les Amours du chevalier de Faublas et son impact sur l’imaginaire social à la fin due XVIIIe siècle," Revue de Littérature Comparée, no. 2 (Apr.-June 1990): 430-431.

84. Voltaire, Les Lois de Minos, y кн.: Oeuvres complètes de Voltaire, vol. 5, Théatre (Paris: Perronneau, 1817), p. 296.

85. Fabre, p. 249.

86. Marat, Les Aventures, p. 256; Dzwigala, p. 201; M. Romain-Cornut, Voltaire: complice et conseiller du partage de la Pologne, 2nd éd. (Paris: Jacques Lecoffre, 1846), pp. 17-21.

87. Ambroise Jobert, Magnats polonais et physiocrates français (1767-1774) (Paris: Librairie Droz, 1941), p. 20.

88. Jobert, pp. 51, 86; Larry Wolff, The Vatican and Poland in the Age of the Partitions: Diplomatic and Cultural Encounters at the Warsaw Nunciature (New York and Boulder: Columbia Univ. Press, East European Monographs, 1988), chapter VII.

89. Jobert, pp. 24-27.

90. Ibid., pp. 27-32.

91. Ibid., pp. 36-38; див. також: Kasimir Opalek, "Les Physiocrates et leur role dans le renouveau culturel au siècle des Lumières en Pologne," y кн.: Utopie et Institutions au XVIIIe siècle: Le Pragmatisme des Lumières, éd. Pierre Francastel (Paris and the Hague: Mouton, 1963), pp. 169-184.

92. Jobert, pp. 45-48; Rousseau, p. 220.

93. Jobert, p. 57; Wolff, chapter V.

94. Jobert, pp. 60-62.

95. Ibid., pp. 64-66.

96. Ibid., pp. 67-71.

97. Ibid., pp. 72-73, 77.

98. Ibid., pp. 79-82.

99. Adam Smith, The Wealth of Nations (London: Penguin, 1982), pp. 345-346.

100. Ibid., p. 308.

101. Claude Carloman de Rulhière, A History or Anecdotes of the Revolution in Russia in the Year 1762 (London, 1797; rpt. New York: Arno Press, and New York Times, 1970), p. 1.

102. Alice Chevalier, Claude-Carloman de Rulhière, premier historien de la Pologne: sa vie et son oeuvre historique (Paris: Les Editions Domat-Montchrestien, 1939), pp. 105-114; Ségur (Pierre), Le Royaume, pp. 220-224.

103. Rulhière, Anecdotes of the Revolution in Russia, pp. viii-xi, 52; Chevalier, pp. 74, 115-116.

104. Chevalier, pp. 43-44.

105. Claude Carloman de Rulhière, Revolutions de Pologne, vol. I, éd. Christien Ostrowski (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1862), p. 1.

106. Rulhière, Revolutions de Pologne, I, pp. 6-7.

107. Chevalier, pp. 121-22.

108. Ibid., pp. 152-154.

109. Ibid.

110. Ibid., p. 155.

111. Ibid., pp. 160-62, 166, 175.

112. Ibid., pp. 233, 330-333.

113. Giacomo Casanova, Istoria delie Turbolenze della Polonia, ed. Giacinto Spagnoletti (Naples: Guida Editori, 1974), pp. 100, 447.

114. Casanova, p. 54; Chevalier, p. 250; Fabre, p. 7.

115. Chevalier, pp. 244, 295.

116. Ibid., pp. 168-169, 182-183.

117. Ibid., pp. 372-380.

118. Fabre, p. 571, note 42.

119. Marquis de Sade, Aline et Valcour, y кн.: Oeuvres, éd. Michel Delon, vol. I (Paris: Gallimard, 1990), pp. 852-853.

120. Fabre, p. 510; див. також: Emanuel Rostworowski, Ostatni Król Rzeczypospolitej: geneza і upadek konstytucji 3 maja (Warsawa: Wiedza Powszechna, 1966).

121. Marcel Handelsman, "La Constitution polonaise du 3 mai 1791 et l’opinion française, " y кн.: La Revolution Française, vol. LVIII (Paris, 1910), pp. 416, 425, 429, 433.

122. Fabre, pp. 27, 575, note 28.

123. M. S. Anderson, Britain’s Discovery of Russia 165-169 (New York: St. Martin’s Press, 1958), pp. 165-169.

124. Lortholary, p. 263; Anderson, p. 193; Robert Arnold, Geschichte der Deutschen Polenlitteratur: von den Anfängen bis 1800 (Halle: Max Niemeyer, 1900), p. 168.

125. Thomas Campbell, "Poland, " у кн.: English Romantic Writers, ed. David Perkins (New York: Harcourt, Brace & World, 1967), p. 603.

126. Lortholary, pp. 263-264.

127. Elisabeth Vigée-Lebrun, The Memoirs of Elisabeth Vigée-Le Brun, trans. Siân Evans (Bloomington: Indiana Univ. Press, 1989), pp. 161, 189; Dmitri von Mohrenschildt, Russia in the Intellectual Life of Eighteenth-Century France (New York: Columbia Univ. Press, 1936), pp. 25-26.

128. Vigée-Lebrun, pp. 208, 366; Fabre, p. 552.

129. William Cobbett, Letters to the Right Honourable Lord Hawkesbury, 2nd ed. (London: Cobbett and Morgan, 1802), p. 82.

130. George Kennan, Memoirs 1925-1950 (New York: Pantheon Books, 1967), pp. 29-30.

131. Cobbett, p. 83.

132. Kennan, p. 26.

< < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >