Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва.

Зміст         < < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >





Розділ п’ятий

Звертаючись до Східної Європи.
Частина 1: Росія Вольтера



«Швидким галопом до Адріанополя»


«Вашій Величності доводиться керувати військами, — писав Вольтер Катерині у 1770 році, — у Волощині, Польщі, Бесарабії, Грузії, і при цьому Ви ще знаходите час писати мені». Щоправда, війна не перешкоджала їхньому листуванню, навіть навпаки, саме під час першої тривалої війни Катерини проти Туреччини та Польщі, у 1768-1774 роках, вони листувалися з такою частотою, якої не бувало у мирний час. В основі зовнішньої політики Катерини лежали амбітні плани завоювання Польщі й Туреччини і панування над ними; поступово північно-східний та південно-східний квадранти Європи зливались у єдиний простір Східної Європи, що відбивалось як на військових картах генералів і державних мужів, так і в свідомості просвіченої громадськості. У тогочасних листах Вольтер пропонував Катерині свої філософські міркування про її воєнні походи; Волощині, Польщі, Бесарабії та Грузії там було відведено роль будівельних блоків для нової європейської географії. «Уява п. д’Аламбера та моя, — писав Вольтер Катерині у тому ж 1770 році, натякаючи на колективну свідомість Просвітництва, — летить до Дарданеллів та Дунаю, до Чорного моря, до Бендер, до Криму та, особливо, до Санкт-Петербурґа» 1. Це ментальне картографування Східної Європи було продуктом уяви, і створювалося воно саме завдяки епістолярному жанрові, адже Вольтер міг залишатися вдома у Фернеї в Швейцарії, тоді як його власні слова на крилах пролітали над Європою [284] до Санкт-Петербурґа. Якщо воєнні кампанії об’єднували територію Східної Європи від Санкт-Петербурґа до Дарданеллів, то поштові шляхи підкреслювали одночасно і географічну віддаленість, й інтелектуальну досяжність цих країв, прибравши вигляду адреси на конверті, надісланому на схід. Коли у 1758 році з’явилася мапа «Поштові дороги Європи», Росії на ній ще не було, а шлях з Відня зникав десь на східних околицях Варшави 2. У 1770 році Вольтер міг легко листуватись із Катериною, але цей поштовий зв’язок не лише поєднував двох кореспондентів, а й підкреслював ту величезну відстань, яка їх розділяла.

Вольтерові було аж ніяк не вперше вирушати в уявну подорож до Східної Європи, він уже побував тут разом з Карлом XII, який, до речі, під час гостювання у татар отаборився саме в Бендерах. Пишучи свої листи до Катерини, Вольтер відчував легке дежа вю, коли заново відкривав сліди та місця, які вперше дослідив 40 років тому, пишучи про Карла XII. Але якщо у «Карлі XII» Вольтер-історик мусив ховатися за спину свого героя, аби описи країн та народів виглядали автентично, то епістолярна форма давала Вольтеровій уяві цілковиту свободу. І Вольтер, і Катерина частково оприлюднювали своє приватне листування, а після смерті Вольтера у 1778 році Бомарше підготував окремі листи до друку. Відтак вони зробили свій унесок до загального витворення Просвітництвом Східної Європи.

Пізніші критики, яким не дуже подобалось, що Вольтер вирішив написати історію такого завойовника, як Карл XII, не зрозуміли всієї важливості уявного відкриття Вольтером країн і народів Східної Європи. Ще більше обурення викликало те, що Вольтер палко вихваляв воєнні успіхи Катерини, проте його критики не змогли догледіти вагомості епістолярного хвилювання, з яким він повертався у ті самі місця, але вже з іншим завойовником. «Досить того, — вигукував він, хоча йому цього було не досить, — що невдовзі Ви станете абсолютною володаркою Молдавії, Волощини, майже всієї Бесарабії, азовського і кавказького узбереж Чорного моря». Катерина прочитала ці листи й відповіла у 1771 році, відреаґувавши на його географічну обізнаність та перелік назв: [285]


Хіба ж не правда, що тут багато матеріалів, аби поправити та доповнити географічні мапи? Під час цієї війни можна було почути назви місць, про які досі ніхто не чув і які географи вважали пустками 3.


Цими словами вона підкреслює тісний зв’язок між геополітичним завоюванням і географічним дослідженням Східної Європи у XVIII сторіччі. Вольтерова відповідь виходила з припущення про цей самий зв’язок. Оскільки війська Катерини тільки-но увійшли до Криму, він чекав, коли буде складено мапу цієї землі. «Задовільних досі не було», — зауважив він і тут-таки засудив турків за їхнє географічне невігластво: «Ви володієте чудовою землею, але не знаєте її. Моя імператриця змусить вас її вивчити» 4.

Однак географічна важливість цієї війни полягала не лише в увазі, яку вона привернула до окремих місць та назв, але передовсім у їх взаємозв’язках та сполученнях. Війна Росії з Туреччиною та Польщею 1768-1774 років перетворила майже всю Східну Європу на величезне поле воєнних дій, розмістивши її на одній військовій мапі. Наприкінці свого царювання у 1787-1795 роках Катерина знову воюватиме з Туреччиною і Польщею, і ці війни завершаться остаточним поділом Польщі, який стане вінцем попередніх геополітичних та географічних проектів. Як блискучий мислитель доби Просвітництва Вольтер у своїх листах сформулював ідею Східної Європи, охопивши весь театр воєнних дій Катерини. «Моє побажання до долі і Вашого генія скромне, — писав він у 1773 році, — лише розплутати (debrouillement) той хаос, в який поринули землі від Данциґа до гирла Дунаю», та досягти перемоги «світла» (lumière) над «темрявою» (ténèbres) 5. Вольтер зробив опанування Східної Європи завданням Просвітництва: привести до ладу ті країни, де панував безлад, — і лише тому, що він так постановив. З такою самою інтелектуальною зверхністю Східну Європу проголошували землею хаосу й пітьми. Але справді новим і, мабуть, неможливим до початку цієї війни було те, що в уяві Вольтера сполучилися східноєвропейські річки, пов’язавши Ґданськ у гирлі Вісли на Балтійському морі з гирлом Дунаю на Чорному морі. [286]

У листуванні Вольтер постійно висловлює типові для Просвітництва погляди на владу та імперію, вихваляючи Катерину як «абсолютну володарку» маловідомих земель, і ця його формула східноєвропейського абсолютизму поєднувала елементи політичної теорії з особистими фантазіями. Натомість Руссо у роздумах про Польщу, всупереч поглядам Вольтера та Катерини, провіщав визволення Східної Європи на основі принципу національної окремішності. Однак і цю версію так само було накинуто західноєвропейським Просвітництвом, і що цікаво, Руссо виклав свої міркування у формі відкритого листа до поляків. Звертаючись у листах до Східної Європи, Вольтер і Руссо могли самі взяти участь у політичних відкриттях незнаних земель. «Мені здається, що це я сам переправився через Дунай», — написав Вольтер у 1773 році. «У своїх мареннях я сідлаю коня і скачу швидким галопом до Адріанополя» 6.






«Я старший за Вашу імперію»


Вперше Катерина написала до Вольтера у 1763 році, аби подякувати йому за другий том «Петра Великого». Вихід цього твору й завершення Семирічної війни того-таки року ознаменувало кінець першого етапу відкриття Східної Європи Просвітництвом та початок нової фази ще динамічнішого культурного й дипломатичного інтересу до цього реґіону, причому в центрі уваги опинилася сама дивовижна постать Катерини. Будучи німецькою принцесою, вона прибула чотирнадцятирічною до Росії 1744 року, щоб узяти шлюб зі спадкоємцем престолу, онуком Петра Великого. У 1762 році (за новим стилем) він успадкував трон після Єлизавети під ім’ям Петра III, але незабаром після успішного придворного перевороту Катерина його усунула; згодом цар без корони був убитий. Отож, коли наступного року Катерина писала до Вольтера, їй було 34 роки, вона була царицею лише один рік і намагалася зміцнити свої політичні позиції як удома, так і за кордоном. Вона знала, що імператриця Єлизавета прихильно ставилася до Вольтера, адже на її замовлення він написав історію її батька, Петра I, при цьому одержуючи потрібні матеріали від її фаворита Івана Шувалова. Катерина [287] подякувала Вольтерові за його працю недбалою фразою, котра могла стосуватися як автора, так і самого героя: «Справді, не можна надивуватися генієм цієї великої людини» 7.

У своєму листі 1763 року Катерина спробувала налагодити особисті контакти з Вольтером. Вона чула, що Вольтер улесливо висловлювався про неї; він і справді славився тим, що розсипав похвали на адресу коронованих осіб, а постать Катерини незабаром буде вивищено над усіма іншими. Наразі вона скромно застерегла його від надмірних похвал — аж доки сама не стане гідною їх (адже царювала вона лише один рік), до того ж передчасні привітання можуть зіпсувати «репутацію» їм обом. Це слово якнайточніше характеризує їхні майбутні стосунки, які понад усе були союзом двох гігантських репутацій, на вищому щаблі культури, політики та міжнародних відносин. У 1763 році Вольтер користувався навіть більшим авторитетом, ніж Катерина, бо хоча їй і пощастило зорганізувати один блискучий переворот, філософ уже ціле покоління панував над просвітницькою Європою. Цариця писала, що 1746 рік був поворотним пунктом в її інтелектуальному розвитку, бо саме тоді «ваші твори випадково потрапили мені до рук» і «відтоді я не переставала їх читати». Вона би хотіла прочитати й інші, такі ж добрі книжки, «але де їх узяти?» 8.

Озирнувшись у минуле, Катерина у 1763 році назвала точну дату свого знайомства з творами Вольтера, котра майже збігалася з її прибуттям до Росії і набуттям російської ідентичності. Вона приїхала 1744 року й того-таки року урочисто прийняла російське православ’я: вона відмовилась навіть від свого імені — Софія — і стала Катериною, відтепер і назавжди. Наступного року вона остаточно утверджується як росіянка, взявши шлюб, що, мабуть, так і лишився неконсумованим. Невдовзі, у 1746 році, вона відкрила для себе Вольтера, тож її російськість трохи зменшується, коли вона стає шанувальницею французького Просвітництва — принаймні так вона описувала себе та свої інтереси з висоти 1763 року. 1746 рік був також важливим і для Вольтера у його ставленні до Росії, бо саме тоді його обрали членом Академії наук у Санкт-Петербурзі. Але Академія була загалом невдоволена тим, що писати про Петра доручили саме Вольтерові, й такі академічні стовпи, як німець Ґерард Міллер і росіянин Михайло Ломоносов, [288] розкритикували рукопис Вольтера 9. Згадуючи у своєму листі події 1746 року, Катерина натякає Вольтерові, що він також, можна сказати, був чужоземцем, який прибув до Росії слідом за нею. Вона, велика княгиня, зіткнулася зі значними особистими та політичними неприємностями при дворі, а він, як чужоземний член Академії, мав інтелектуальні непорозуміння з цією установою. Заколот 1762 року приніс Катерині політичну владу, яка суперечила династичній леґітимності, а її листування з Вольтером від 1763 року, попри недоброзичливість академіків, допомогло йому здобути філософську перемогу в Росії і стати дорадником і повірником цариці.

У своєму першому листі 1763 року Катерина зневажливо відгукнулася про Руссо, аби підкреслити свою прихильність до Вольтера. 1762 рік, рік політичного перевороту Катерини, був також роком інтелектуального перевороту Руссо, який видав «Суспільну угоду» та «Еміля», які ознаменували прихід нового покоління просвітителів. Навіть старий Вольтер не міг не відчути у цих творах виклик. У «Суспільній угоді» серед багатьох нових ідей Руссо також сперечався з поглядами Вольтера на Росію.


Геній Петра — геній наслідування, він ніколи не був тим справжнім генієм, що здатен творити, виробляючи усе з нічого. Деякі з його справ були гарними, більшість недоречними. Він бачив, що має варварський народ, але не бачив, що той ще не дозрів до громадянського устрою. Він прагнув його цивілізувати, його ж слід було лише призвичаїти до цивілізації. Він із самого початку хотів створити німців, англійців, тоді як починати слід було із створення росіян. Він завадив своїм підданцям стати коли-небудь тими, ким вони могли б стати, переконуючи їх, що вони є тими, ким вони насправді не були. Це нагадує французького вихователя, який готує свого учня до того, щоб він виблиснув у якусь мить свого дитинства — і більше ніколи. Російська імперія захоче поневолити Європу, але сама зазнає поневолення. Татари, її підданці, чи сусіди стануть її володарями, а також і нашими ** 10.



* Див.: Руссо Жан-Жак. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права / Пер. з фр. О. Хома. — К: «Port-Royal», 2001. — С. 54-55. [289]



Бачення Руссо Росії, де він ніколи не бував, до певної міри збігалося із образом Східної Європи у «Карлі XII» Вольтера: нецивілізовані, недисципліновані народи, які разюче відрізнялися від французів, англійців та німців.

У першому томі історії про Петра І, написаному 1759 року, Вольтер в дусі безсоромного самовихваляння називає свого героя «можливо, одним із усіх володарів, чиї діяння найбільше заслуговують на безсмертя». Вольтер майже у біблійному стилі зображував звершення царя: «Петро народився, і постала Росія» 11. Руссо, очевидно, кидав йому виклик, коли вмістив у «Суспільну угоду» зневажливі зауваження про Петра, відмовляючи йому у «справжньому генії» якраз перед виходом другого Вольтерового тому. Коли Катерина шанобливо визнала геній Петра («не можна надивуватися»), вона тим самим ставала на бік Вольтера проти Руссо, обіцяючи, що викриє брехливе «пророцтво» останнього. Тим пророцтвом мала стати перемога татар, а філософський двобій, напевно, збільшив запал, з яким Вольтер підтримував у листах катерининські війни, котрі від 1768 року провадились проти поляків, турків і татар. Зрозуміло, що в ході цих воєн Руссо став ревним захисником поляків. У 1783 році Катерина захопила Крим, а у 1772-му, 1793-му та 1795 роках узяла участь у поділах Польщі. Але якщо на мапі Катерина вийшла переможницею, то два протилежні філософські світогляди — Вольтера й Руссо — зберегли свої впливові ідеологічні позиції й разом задали сучасну політичну концепцію Східної Європи.

Щодо Вольтера, то його листування з Катериною почастішало від 1765 року, коли він присвятив їй свою «Філософію історії», котра вийшла під псевдонімом «абат Базен» і начебто була «відредаґована» небожем цього скандально антицерковного церковника. Вольтер повідомив Катерині, що книгу абата Базена у Франції ще не спалили, а крім того, «гадають, що вона написана у Ваших володіннях, бо істина приходить з півночі» 12. Ніхто впертіше за Вольтера не тримався поняття «півночі», однак саме він позбавив його будь-якого сенсу, відкривши Східну Європу. До того ж йому дуже тонко вдалося подолати відстань між Східною Європою та Європою Західною, вигадавши такого собі Базена, який начебто писав у [290] володіннях Катерини, при тому, що сам Вольтер залишався у своєму маєтку у Фернеї. Цікаво, що 1758 року Вольтер спершу думав осісти у Лотаринґії, у володіннях номінального короля Польщі Станіслава Лещинського 13. Вольтерові не вдалося втілити вигадки у реальність, символічно еміґрувавши у Східну Європу, і він був змушений шукати притулку у Фернеї, на кордоні між Францією та Швейцарією, рятуючись від ворогів Просвітництва з обох боків кордону.

«Небіж Базена повідомив мені, — писав Вольтер Катерині, — що він дуже відданий мадам принцесі Цербстській, матері Вашої Величності, він каже, що вона теж була дуже вродливою і одухотвореною». Насправді сам Вольтер зустрічався з матір’ю Катерини, а «відданість» «небожа» була простим ввічливим перебільшенням його справжнього ставлення. Визнання краси й одухотвореності поряд із великою відданістю до принцеси натякало на можливий роман між Вольтеровим alter ego і матір’ю Катерини, отож сама Катерина ставала дитям французького Просвітництва. Здається, Катерина підхопила цю гру, відповівши: «Відданість небожа Базена моїй покійній матінці викличе до нього ще більшу пошану в мене (chez moi)». Чи означало це, що Базен-небіж перебував з нею у Росії? У наступному Вольтеровому листі виявляється, що Катерина була з ним у Фернеї, хай навіть всього-на-всього на медальйоні, який «зображав» її: «Найкоштовніпшми для мене є медальйони з Вашим зображенням. Риси Вашої Величності нагадують мені Вашу матінку-принцесу» 14. Листування дозволяло їм погратися з часом і простором, поки їхні листи самі рухались по мапі Європи. Вольтер і Катерина використовували власне листування, аби вивчити можливості спілкування між Західною Європою та Європою Східною, і для цього вони спершу вигадали історію стосунків між собою — Катериною, котра зазнайомилась у Санкт-Петербурзі з його книжками, і Вольтером, котрий зустрів у Парижі її матір.

Роль Катерининої матері у листуванні була дуже важливою, бо підкреслювала, що сама Катерина була чужинкою в Росії. У 1770 році Вольтер, зустрівшись із якимось російським князем, зізнався у листі до Катерини, що він «зачарований надзвичайною вишуканістю її підданців». [291] Він приписував цю заслугу самій цариці та її матері: «Ви принесли із собою (apporté) до Вашої імперії всі чесноти її світлості принцеси, Вашої матінки, які ви ще більше прикрасили». Отож Вольтер стверджував, що все, що Катерина дала Росії, вона принесла з-за кордону. «Мене завжди вельми тішить, відповідала Катерина, — що ви зберегли пам’ять про мою матір» 15. У їхніх листах ця пам’ять була нагадуванням про неросійське походження й ідентичність цариці.

Набуту Катериною російську ідентичність Вольтер поставив під сумнів уже у своїх перших листах 1765 року: «Наважуся я, Ваша Величносте, сказати, що трохи серджуся, що Ви називаєте себе Катериною». Адже Катерина — це ім’я святої, а він же з поетичних міркувань волів називати її Юноною, Мінервою або Венерою. Здавалося, Вольтер теж поділяв глибоке переконання Просвітництва, що будь-який чоловік чи жінка, від Казанови до Катерини, прибувши до Росії, могли імпровізувати зі своєю ідентичністю яко владним привілеєм. При цьому Катерина могла стати богинею, а сам Вольтер, огортаючись в ауру міфологічної одвічності, порівнював себе з російським правителем.


Мадам, я старший за місто, в якому Ви пануєте і яке Ви прикрашаєте. Навіть наважуся додати, що я старший за Вашу імперію, якщо відносити її початки до творця Петра Великого, працю якого Ви досконалите 16.


Якщо Росія була царством творчості, де Катерина досконалила працю Петра і примножувала чесноти своєї матері, то Вольтер також випробовував і вдосконалював свою власну інтелектуальну програму, застосовуючи її принципи до незавершеного образу Східної Європи. Вольтер оспівував Катерину як богиню Просвітництва в Росії і оголосив її своєю музою, котра надихатиме його на гармонійне завершення філософської праці свого життя. Отож якщо «Історія Карла XII» у 1731 році знаменувала собою блискавичне й захопливе відкриття Вольтером Східної Європи, то наступним кроком була «Історія Російської імперії за Петра Великого», два томи якої побачили світ у 1759-му та 1763 роках, а фантастичним фіналом стало листування з Катериною, яке Вольтер підтримував від 1763 року і до самої своєї смерті у 1778 році. [292]






«Розплутуючи хаос»


Історик Альбер Лортоларі описав «російський міраж у Франції» впродовж XVIII століття — той ілюзорний образ, який створили зачаровані філософи і який розпочався із «міфу про Петра», а закінчився «легендою про Катерину» 17. Перший міф бере початок із візиту самого Петра до Франції у 1717 році й панегірика на смерть Петра, написаного у 1725 році Бернаром де Фонтенелем спеціально для Французької Академії наук. Цей міф особливо розвинувся у творчості Вольтера, чий авторитет і вплив перетворили Петра на головного політичного героя Просвітництва, незважаючи навіть на те, що Руссо в «Суспільній угоді» вдалося зберегти і неґативне тлумачення його діяльності. У 1759 році, коли вийшов перший Вольтерів том про Петра, міф почав побутувати в цілком новому жанрі: Антуан Тома під впливом Вольтера розпочав роботу над епічною поемою «Петреїда», на взірець Верґілієвої «Енеїди». Заохочений самим Вольтером, Тома присвятив решту свого життя цій поемі, навіть влаштовував читання рукописів, але до своєї смерті 1785 року він так і не встиг дописати й надрукувати її. У початкових піснях підкреслювались ті уроки цивілізації, які Петро засвоїв протягом своїх подорожей до Англії, Франції та Голландії. Вірші, у яких Тома викладав уже усталені банальності міфу про Петра, часом були просто жахливі:


Я бачу: деспотизм в твоїх руках повсюду

Зненацька почина служити щастю люду...

[Je vois le despotisme en tes heureuses mains,

Etonné de servir au bonheur des humains...]


І доля сліпо вже по-звичному не йде,

Десятки-бо століть стискаються в одне *

[Et, du trop lent destin changeant l’ordre commun,

Que dix siècles pressés viennent s’unir en un] 18.


* Переклад Тараса Цимбала.


У міфі про Петра тісно переплелися просвічений деспотизм і пришвидшений поступ, котрі задавали ідею Східної Європи як краю відсталості. [293]

Вольтер стверджував, нібито бачив Петра, коли той прибув до Парижа у 1717 році, але говорити про це він почав лише після 1759 року, вже перед самою публікацією першого тому «Петра Великого». «Побачивши його 40 років тому, коли він заходив у паризькі майстерні, — згадував Вольтер, — ані він, ані я не підозрювали, що колись я стану його істориком» 19. Можливо, молодий Вольтер справді бачив Петра у 1717 році, але спогади про цей епізод, як і про матір Катерини, були частиною гри, що мала налагодити особисті зв’язки в літературному спілкуванні, котре породжувало відмінний матеріал для міфу і легенди. Інші очевидці перебування Петра у Парижі спростовували його причетність до «варварства» Росії. Зокрема, маршал Вілеруа вважав, що «цей начебто варварський володар зовсім не такий». Однак Сен-Сімон стримав своє захоплення Петром, бо зауважив у ньому «чіткий відбиток давнього варварства його країни», тож дещо зловтішно вітав «цього монарха, який хотів підняти себе і свою країну від варварства» 20. Отож розвиток варварської країни залежав від цивілізаційних реформ варварського володаря. Однак рецепт просвіченого абсолютизму як найдієвішого ліку для Східної Європи кінець кінцем оминув цю дилему й тріумфально утвердився, коли правителькою Російської імперії стала Катерина, особа неросійського походження.

У 1717 році Петро відвідав Французьку Академію наук і став її почесним членом. Під час цього візиту він подарував їй дуже високо оцінені мали Росії. На смерть Петра у 1725 році секретар Академії Фонтенель створив панегірик (а через два роки по тому він написав панегірик на смерть сера Ісаака Ньютона). Посмертний панегірик був жанром, який найкраще вдавався Фонтенелю, авторові славнозвісних «Діалогів мерців»; а риторичне відкриття Росії не менше пасувало авторові «Множинності світів». Твір Фонтенеля відбиває основні риси міфу про Петра у XVIII сторіччі, описуючи процес розвитку, в якому сама Росія правила за чисте полотно для царя, перебуваючи на нульовому рівні цивілізації: «Все у Московії належало зробити (tout était à faire), бо нічого було вдосконалювати». Петро мусив «створити новий народ». Ця теза припускала варіювання рівнів цивілізації, отож Росія могла вчитися у «мудріших і витонченіших націй» і [294] незабаром досягнути «їхнього рівня», пришвидшено крокуючи навздогін «повільному розвитку, через який вони мусили раніше пройти» 21. Ці формули у 1750-х роках явно стали програмними, і Вольтер, працюючи над «Петром Великим», лише трохи змінив означення Фонтенеля, аби чіткіше висловити ідею відносного розвитку допетровської Росії: «майже все ще належало зробити» 22.

Коли Петро уперше з’явився у творах Вольтера як герой і як історична проблема, він був суперником Карла XII у боротьбі за панування над Східною Європою і його погибеллю. Протягом 1730-х років, коли виходили нові успішні видання цієї історії, Вольтера почало бентежити, що він сам зачарований завойовницьким духом Карла. В редакції 1739 року він додав нові матеріали до образу Петра як альтернативного героя: «Одна людина самотужки змінила найбільшу імперію в світі». Але при цьому, на думку Вольтера, який намагався ставитися до Петра критично, цареві бракувало «гуманності»: «Жорстокість у розвагах, дикість у манерах, варварство у помсті поєднувалися з багатьма чеснотами. Він цивілізував (poliçait) свій народ, хоч сам був дикуном». Петро особисто карав злочинців, і Вольтер не забув згадати, що «в Африці є володарі, котрі власноруч проливають кров своїх підданців, але ці володарі вважаються варварами». Філософ навіть натякав на те, що Петро засудив на смерть власного сина, і це заплямувало «все те добро, яке він зробив своїм підданцям» 23. Перемістивши увагу з Карла на Петра, він трохи видозмінив концепцію панування у Східній Європі: тепер воно уявлялося як процес цивілізування, а не як просте завоювання. Образ Петра ілюстрував проблему місцевого протагоніста — росіянина, котрий скидався на африканця, що вважався варваром, — на противагу чужоземному пройдисвіту зі Швеції або чужоземній принцесі з Німеччини.

У 1748 році Монтеск’є подав кілька зауважень про Петра у праці «Про дух законів», а Вольтер навіть видав «Оповіді про царя Петра Великого» як начерк до майбутньої вичерпнішої праці. Монтеск’є зробив Петра головним героєм розділу про «природні способи міняти манери та звичаї народу». Зміну звичаїв за допомоги законодавства він вважав за щось неприродне, а примусове гоління борід та укорочення одягу [295] за наказом Петра називав «проявами тиранії», зайвими в російських умовах:


Вправність та легкість, з якими цей народ обтесав себе, свідчать про те, що його володар мав гіршу думку про своїх підданців, ніж вони заслуговували, і що вони не були тварюками, хоча йому подобалося їх так називати. Жорстокі заходи, яких він уживав, були зайвими; він незгірш досяг би своїх цілей м’якшими засобами 24.


Монтеск’є віддавав перевагу теорії про «вплив клімату» на звичаї та манери, провівши головне розмежування між Європою та Азією, а також між Північчю та Півднем самої Європи. Увага до клімату як до політичного чинника приховувала виникнення Східної Європи протягом XVIII сторіччя, однак Монтеск’є, котрий невідступно тримався поняття «Північ», без вагань розміщував Росію в Європі. У допетровській Росії звичаї, що їх принесли татари-завойовники, «не відповідали клімату», а отже, варварство було там аномалією. Тому Петро не йшов проти природи, коли «давав європейські манери європейському народу» 25. Припускаючи можливість існування країн Європи без європейських манер, Монтеск’є накреслив контури важливого нового підходу до філософського поділу континенту.

Монтеск’є писав про Росію здалеку, виводячи висновки із суворих кліматичних умов, яких він так і не відчув. У 1728 році він побував у Відні і отримав запрошення відвідати Санкт-Петербурґ; вагаючися, чи їхати, чи ні, він замовив примірник Фонтенелевого панегірика про Петра. Врешті-решт він дістався лише до Угорщини, а звідти подався назад до Венеції. «Я хотів побачити Угорщину, — писав він, — бо колись усі держави Європи перебували у тому стані, в якому Угорщина перебуває досі, і я хотів ознайомитися зі звичаями наших предків» 26. Угорщина, яку він бачив, і Росія, яку він уявляв, на думку Монтеск’є, належали до Європи, але між їхніми звичаями і західноєвропейськими лежала прірва, котру можна було подолати лише за допомоги теорії відсталості й розвитку.

Вольтерові «Оповіді» вийшли 1748 року після відмови росіян надати йому необхідні матеріали для повнішої [296] історії Петрового царювання. У 1745 році він звернувся до Єлизавети з пропозицією написати про її батька, аби «звести монумент на його славу мовою, якою тепер розмовляють майже по всіх дворах Європи» 27. Однак Російська Академія все ще сумнівалася, чи можна сповірити на чужоземця життєпис Петра Великого. Вольтер, якого таким робом відкинули росіяни, був ще більше схильний затято сперечатися з Монтеск’є, стверджуючи, що росіяни всім зобов’язані Петрові. «До нього його народ, — писав він на початку «Оповідей», — засвоїв лише основи ремесел, яких учить необхідність». У висновках гадана примітивність цього народу підкреслювалась пародійними математичними розрахунками, мовляв, малоймовірно, щоб хтось, подібний до Петра, «геній, настільки відмінний від духу свого народу», з’явився поміж варварами, аби цивілізувати їх. Вольтер прирівнював Петра до Прометея; натомість Монтеск’є не бачив у досягненнях Петра нічого титанічного, бо той лише дав європейські манери європейській нації. Однак для Вольтера процес цивілізування Росії означав відверте перенесення ремесел і мистецтв з протилежного кінця континенту: «Наразі у Санкт-Петербурзі є французькі актори та італійські опери. Велич і навіть смак у всьому перевершили варварство». Навіть французька мова при дворі Єлизавети (як «майже по всіх дворах Європи») переважала, «мірою того (à mesure), як ця країна ставала цивілізованою». Тут шкала розвитку стає вимірюваною, і з’являється модель розвитку, яку Вольтер вважав універсальною: «В Африці є такі великі реґіони, де людям потрібен свій цар Петро» 28. Саме у Східній Європі просвічений абсолютизм виявився життєздатним як політична теорія і формула розвитку та цивілізування.

Нарешті у 1757 році, коли Франція та Росія стали союзниками у Семирічній війні, Санкт-Петербурґ згадав про давнішнє зацікавлення Вольтера повною історією Петра. «Ви пропонуєте мені, — відповідав він, — те, що я прагнув от уже 30 років; я не міг би ліпше завершити свою діяльність, ніж присвятивши мої останні дні та зусилля цій праці». Для Вольтера ця праця була логічним продовженням зацікавлення, що з’явилося десятки років тому, і коли через два роки вийшов перший том, він не поставив на ньому свого прізвища, а просто зазначив, що книжку написав «автор [297] "Історії Карла XII"» 29. Попри риторичне пишномовство про «останні дні та зусилля», Вольтерові лишалося жити ще 20 років. Перебільшення власної немічності (у 1757 році йому було 63 роки) пояснювалося наміром Вольтера відхилити запрошення Єлизавети приїхати до Санкт-Петербурґа для архівних досліджень.

Ця відмова означала, що під час роботи Вольтер здебільшого покладався на листування з фаворитом Єлизавети Іваном Шуваловим, який забезпечив йому прихильність цариці й угамовував гнів досі невдоволеної Російської Академії. Майже одразу Шувалов надіслав Вольтерові деякі джерела, тож Петро, цей прославлений мандрівник, вирушив до Європи ще раз — позувати для свого філософського портрета 30. Від самого початку біографію Петра задумано як твір європейського масштабу, її написано французькою для всіх дворів Європи. Вольтер у листі до Шувалова нагадував йому про це, відкидаючи вузький погляд: «Ми говоримо про всю Європу, отже, ні ви, ні я не повинні обмежувати свій погляд петербурзькими дзвіницями» 31. Вольтер, звісно, ніколи не бачив цих дзвіниць, не кажучи вже про те, що з них видно, але в листах він нібито поділяє точку зору свого російського кореспондента («ні ви, ні я») — аби разом вони швидше подолали її обмеженість.

Вольтер був цілком свідомий того, що саме завдяки його авторству книжка про Петра стане загальноєвропейською подією: «Я постану перед усією Європою, піднісши їй цю історію». Саме тому він опирався тискові росіян, які домагалися від його твору ще більшого потоку лестощів. «Чимало освічених людей Європи вже засуджують мене за те, що я збираюся написати панегірик і грати роль підлесника», — писав він Шувалову 1758 року, за рік до виходу твору в світ 32. У 1763 році, коли обидва томи вже було опубліковано, д’Аламбер у приватному листі написав, що цей твір «викликає нудоту своєю ницістю та заяложеними вихваляннями», а принц де Лінь пізніше запевняв, що сам Вольтер нібито зізнавався, мовляв, його підкупили розкішні хутра, які він отримав у подарунок. Двадцяте століття винесло не менш суворий присуд цій книжці. Пітер Ґей називає її «зібранням грубих лестощів, замаскованих під історію» 33. [298]

Безперечно, під час написання твору, протягом 1757 — 1763 років, Вольтер перебував під тиском Росії, але найбільше він залежав не від лисячого хутра, а все-таки від потреби одержувати документальні джерела про Петра. Вольтер, сам чужоземець, писав історію про Петра, користуючись працями інших чужоземців, зокрема географічним дослідженням Штраленберґа (виданим німецькою у Стокгольмі 1730 року та французькою в Амстердамі 1757-го, коли Вольтер почав працювати над своєю книжкою), а також спогадами Джона Перрі про перебування на московській службі морським інженером (виданими англійською в Лондоні у 1716 році й французькою у Парижі 1717 року, в рік візиту Петра до Франції). Однак Вольтер чекав на російські джерела, і таки дочекався. Спершу, в 1757 році, надіслали карти, потім переклади російських спогадів, із безліччю воєнних деталей. Його вчена робота полягала «в розплутуванні хаосу петербурзьких архівів», що нагадувало його власне бачення імперської місії Катерини, яка мала «розплутати весь той хаос» у Східній Європі, від Ґданська до гирла Дунаю 34.

Вибіркові архівні матеріали, звісно, зумовили форму та зміст праці, але з Росії також надходило листування, в якому пропонувалися конкретні настанови і прискіплива критика, тому Вольтер почав побоюватися, що він справді опиниться «у ролі підлесника». В 1758 році він одержав від Ломоносова три тексти про Петра: «Слово хвалебне Петру Великому», «Порівняння із Александром Великим і Лікургом», а також «Заперечення супроти деяких авторів», котрі не оцінили належно заслуг Петра; серед останніх згадувався і сам Вольтер за його «Карла XII». Такі попередні настанови з боку Ломоносова свідчили, що обурення Петербурзької Академії не зменшується. Це також підтвердила реакція Ґерарда Міллера на Вольтерів завершений рукопис, що містила сотні виправлень, звертаючи особливу увагу на транслітерацію російських імен французькою. Вольтер ухилився від унесення цих правок, видавши свій рукопис 1759 року в Женеві начебто для того, щоб випередити появу піратських версій у Гамбурзі та Гаазі. Отже, непереборна цікавість Західної Європи до Вольтера і Петра, здавалося, звела нанівець зусилля Російської Академії диктувати, яким буде образ царя. У передмові [299] до другого тому в 1763 році Вольтер кепкує з правок, які він одержав до першого тому. Описуючи, наприклад, примітивні народи Російської імперії, він згадав, що вони поклоняються овечій шкурі, а тепер його виправили: не овечій, а ведмежій. «Ведмежа шкура все-таки більше варта поклоніння, ніж овеча, — саркастично прокоментував Вольтер, — і треба носити ослячу шкуру, щоб так багато розводитись про такі дурниці» 35. Отож він перетворив академіків на ослів, але насправді ці «дурниці» були не просто невинними антропологічними неточностями. Адже овчина, яка протягом XVIII сторіччя раз у раз зринає у численних описах Східної Європи, була загальновизнаним символом відсталості, тож, можливо, не випадково саме її Вольтер зробив об’єктом тотемного поклоніння.

Найсерйознішою проблемою, яка постала під час листування, була доля царевича Олексія, сина Петра. «Сумний кінець царевича трохи мене бентежить, — писав Вольтер до Шувалова у 1759 році, міркуючи над другим томом, до якого Міллер уже підготував численні виправлення. Безперечно, Вольтер був готовий виправдати Петра, який засудив на смерть власного сина. Це виправдання зумовлювалося загальними поглядами Вольтера на Петра і Росію, тобто переконаністю в тому, що «одна людина самотужки змінила найбільшу імперію в світі». Олексій хотів повернути Росію до старих порядків, «занурити її знову в темряву (la replonger dans les ténèbres), і тому Петрові не залишалось нічого іншого, як «принести у жертву свого рідного сина заради безпеки імперії» 36. Такою була позиція Ломоносова, але загалом Вольтер мав дуже неприємний досвід спілкування із Санкт-Петербурґом з приводу загадкової смерті царевича у в’язниці. Вольтера просили повірити, що той помер своєю смертю, ймовірно, приголомшений смертним вироком, але в жодному разі не внаслідок убивства за наказом Петра. Вольтер натомість написав із легкою іронією, що «дуже рідко» молода людина вмирає, тільки-но їй зачитають смертний вирок, але додав: «Лікарі вважають, що це можливо» 37. Смерть царевича Олексія і подібні питання «бентежили» Вольтера, бо нагадували йому власне твердження про Петра: «Він цивілізував свій народ, хоч сам був дикуном». Аби якось обійти ці свої слова, Вольтер пише у листі до Шувалова [300] 1757 року, що його не цікавить приватне життя Петра; працю буде присвячено не стільки життю Петра, скільки «Історії Російської імперії за Петра Великого» 38.

Вже від 1745 року Вольтер називав свій твір «пам’ятником» Петру, а потім і прямо «статуєю», «чарівний ефект» якої залежав від згладжування дрібних деталей та особистих вад. Як і в класичних творінь Фідія, ці дрібниці «затьмарювалися та стиралися тими великими чеснотами, якими Петро був зобов’язаний лише собі, й тими героїчними вчинками, що їх породили його чесноти» 39. Цей твір мав стати скульптурою скульптури, оскільки Петро був творцем і його шедевром була Росія, так само як сам Петро — шедевром Вольтера. Цей шедевр завершено з виходом у1763 році і другого тому, а вже 1766 року Фальконе прибув до Санкт-Петербурґа, щоб розпочати роботу над справжньою статуєю. Бронзовий вершник на кам’яній брилі за проектом Фальконе, як і пам’ятник, що його звів Вольтер, символізував творчу працю героїчного царя, для якого за сирий матеріал правила сама Росія.

У творі Вольтера кам’яним п’єдесталом був довгий вступ до першого тому під назвою «Опис Росії», її примітивних племен, що поклонялись овечим шкурам тощо. Книжка побачила світ якраз учасно, аби стати головним джерелом для статті Жокура про Росію в 14-му томі «Енциклопедії». Вольтер описав землі, де «межі Європи та Азії досі розмиті», де «скіфи, гуни, массагети, слов’яни, кіммерійці, ґети та сармати дотепер є підданцями царів» 40. Перший том закінчувався перемогою Петра над Карлом XII під Полтавою, і хоча колись Вольтер уже побував у Карловому таборі, тепер він став досвідченішим і знав, що на карту було поставлено саму цивілізацію. Якби Петро програв, тоді Росія знову б «поринула у хаос», а якби переміг, тоді зміг би «цивілізувати (policer) велику частину світу» 41.

У праці про «Вольтерову Росію» Каролін Вілберґер дійшла висновку, що «Вольтерів оптимізм стосовно Росії не знав меж, оскільки був проявом його загального оптимізму з приводу цивілізації як такої» 42. Це очевидно з опису Полтави як тріумфу цивілізації, але у 1759 році, коли вийшов у світ перший том, з’явився «Кандід», де оптимізм було безжально висміяно, а провидіння названо безглуздою оманою. [301] На цей критичний поворот в інтелектуальному розвитку Вольтера безумовно вплинула жорстокість Семирічної війни; він дотепно висміяв філософський оптимізм доктора Панґлоса, але сам виявився таким самим Панґлосом, коли з безоглядним оптимізмом вихваляв успіхи цивілізації у петровській Росії. В «Кандіді» Європа постає полем битви примітивних народів-грабіжників Східної Європи — болгар та аварів, а в «Петрі Великому» та сама Європа несе надію цивілізації скіфам, гунам, слов’янам і сарматам. Через рік, 1760-го, працюючи над поемою «Росіянин у Парижі», Вольтер видавався менш упевненим: «Чого ви можете навчитися на берегах Заходу?» 43.

У Вольтеровій історії Петро звертав свій погляд на «нашу частину Європи», він «хотів запровадити у своїх володіннях не турецькі й не перські звичаї, а наші». Перша особа множини вказувала на Західну Європу, «нашу частину Європи». Петро намагався запровадити «вбрання наших народів», на відміну від одягу інших народів, яких перераховує Вольтер, зауваживши подібність російського одягу до одягу «поляків, татар і угорців у давнину» 44. Ці народи не належали до турецького чи перського Сходу або до «нашої частини Європи», це була явно Східна Європа, яка лежала десь поміж цими світами. Працюючи над «Петром Великим», Вольтер постійно консультувався поштою з росіянами, і його твір став своєрідним дзеркалом (але не залізною завісою), в якому читачі могли бачити своє власне відображення, захоплюючись Петром так само, як він захоплювався нашим одягом, нашими звичаями, нашою частиною Європи. Становище обох сторін у книжці нерівне: Вольтер описував мандри Петра по Західній Європі (навіть згадує, що бачив його у Парижі 1717 року), але сам відмовився від дослідницької поїздки до Санкт-Петербурґа. Цей твір, що постав за допомоги листів, спричинився до ще важливішого листування, котре почалося тоді, коли у 1763 році Вольтер надіслав Катерині другий том своєї праці.






«На вечерю до Софії»


«Мені здається, — писав Вольтер до Катерини У 1766 році, — що якби та інша велика людина, Петро I, осів у м’якішому кліматі, ніж на Ладозькому озері, якби він обрав [302] Київ або якесь інше місто на Півдні, то я неодмінно, незважаючи на свій вік, опинився би біля Ваших ніг». До кінця життя Вольтер насолоджувався такими епістолярними фантазіями про подорож до Катерини. Насправді гадана перепона — холодний північний клімат Санкт-Петербурґа — давала свободу його фантазії і змогу зустрічатися з Катериною в будь-якому куточку Східної Європи. «Тепер усі погляди мусять звернутися до зірки Півночі», — проголосив Вольтер у своєму наступному листі, хоча ніхто завзятіше за нього не намагався підірвати утверджений стереотип про Російську імперію як північний край. Його погляд, як і Катеринині амбіції, блукав із півночі на південь, відкриваючи там терен, який інакше ніж східним не можна було назвати. «Якщо Ви хочете здійснювати дива, писав він у 1767 році, — спробуйте лишень зробити Ваш клімат трохи теплішим». Ішлося не про якесь метеорологічне диво, а радше про географічне переміщення самої Росії: «Коли Ви і розмістите Росію на тридцятому градусі широти замість 60-го, я попрошу Вашого дозволу приїхати туди і дожити там свої останні дні» 45. У Східній Європі навіть міри географічної науки були у розпорядженні просвіченого абсолютизму й примхливої філософії. Якби Петербурґ перемістився з 60-го градуса широти на 30-й, то він би опинився десь поблизу Каїра, а компромісний варіант у 45 градусів був би на широті Криму, де через 20 років, у 1787-му Катерину таки відвідали представники Західної Європи, як-от Сеґюр і принц де Лінь. Але ще задовго до того, у 1773 році, Дідро довів, що навіть шлях до Санкт-Петербурґа був здоланним для літнього філософа.

Катерина підігрувала фантазіям Вольтера про Східну Європу, оповідаючи про власні мандри. Вона шкодувала, що не може чудом змінити клімат у Росії, але пообіцяла висушити навколишні болота, щоб очистити петербурзьке повітря. Кінець кінцем, вона оголосила про свій намір здійснити подорож по Волзі: «І в найменш очікувану мить ви одержите листа, відісланого з якоїсь халупи (bicoque) в Азії». Катерина зверталася до ідеї самого Вольтера про імперію, де «межі Європи та Азії досі розмиті», натякаючи, що він може зненацька почати листуватися з Азією. Вона додержала слова і за два місяці написала йому з Казані: «Ось я і в Азії, яку я хотіла побачити на власні очі» 46. Насправді Казань, [303] розташована на східному березі Волги, належала до Азії лише згідно з гнучкими географічними уявленнями XVIII століття, котрі вже поступалися сучасним поглядам, за якими Казань безумовно належить до Європи. Якщо сама Катерина, перебуваючи в Казані, насолоджувалася певною розмитістю кордонів між Європою та Азією, то що вже казати про її далекого французького кореспондента, який ще гостріше відчував цю географічну лімінальність, адже в «Описі Росії» з «Історії Петра Великого» Вольтер зазначав, що за Азовом «уже ніхто не знає, де закінчується Європа й починається Азія» 47.

Катерина свідомо гралася з Вольтеровою уявою, коли, наприклад, писала йому з Казані про свій намір уніфікувати російські закони: «Прошу вас, уявіть, що вони мають служити в Європі та в Азії: яке величезне розмаїття клімату, народів, звичаїв і навіть поглядів!» Вольтер відповів риторичним запитанням: «Хто б міг подумати у 1700 році, що величний і вишуканий двір буде засновано на краю Фінської затоки?», яким починалася його передмова до «Петра Великого». Тепер, обговорюючи з Катериною її Законодавчу комісію, він розвинув цей погляд. «Я і гадки не мав у 1700 році, що колись Розум, — писав Вольтер, якому в 1700-му було лише 6 років, — прибуде до Москви в особі принцеси, народженої у Німеччині, і що вона збере у великій залі ідоловірців, мусульман, православних, латинян, лютеран, і всі вони стануть її дітьми». Він підкреслював її німецьке походження і теж «у душі» визнав себе її підданцем. Він навіть уявив своє псевдонімне втілення десь у гирлі Волги, на границі між Європою та Азією: «Покійний абат Базен часто казав, що страшенно боїться холоду, але якби він не був таким старим, то осів би десь на південь від Астрахані, аби тішитися життям за Вашими законами» 48. Захоплення Вольтера з приводу Катерининої кодифікації законів було логічним продовженням міфу про Петра, що його він сам кодифікував і де абсолютна влада ставала беззастережним знаряддям цивілізації і просвіти серед народів відсталої Східної Європи. Пітер Ґей у своїй книжці «Політичні погляди Вольтера» зауважив, що Вольтер найочевидніше проявляв свою прихильність до просвіченого самодержавства тоді, коли йшлося про Катерину: «...Доброчинне самодержавство, можливо, недоречне у [304] західних країнах, але цілком підходить країні, населення якої досі існує на майже примітивному рівні» 49.

Від 1768 року Катерина воювала з Польщею і Туреччиною, тож Вольтер віддавався яскравим фантазіям про розширення й консолідацію Східної Європи під владою Розуму, який уособлювала постать німецької принцеси.


З одного боку, вона примушує поляків бути поміркованими і щасливими, наперекір папському нунцієві, з другого — вона, здається, має справу з мусульманами, наперекір Магомету. Ваша Величносте, якщо вони розпочнуть із Вами війну, то дійде до того, про що мріяв колись Петро Великий, тобто до перетворення Константинополя на столицю Російської імперії. Ці варвари заслужили на те, щоб героїня покарала їх за брак пошани, який вони досі виявляли до дам. Зрозуміло, що народ, котрий зневажає всі красні мистецтва і тримає жінок під замком, заслужив винищення. [...] Я прошу дозволу Вашої Величності приїхати і примоститися біля Ваших ніг, провести кілька днів при Вашому дворі, коли його перенесуть до Константинополя, бо я справді вважаю, що якщо колись турків буде вигнано з Європи, то це зроблять росіяни 50.


Тут перший філософ Просвітництва запропонував сучасний підхід до східного питання. Турків слід вигнати з Європи за їхні варварські звичаї та зневагу до мистецтв; вони заслужили покарання, навіть винищення, аби Європа могла повернутися до цивілізації. Тим часом Катерина засвідчила свою відданість науці й цивілізації, зробивши собі щеплення проти віспи та порадивши читати «Кандіда» яко чудовий знеболювальний засіб. Казка завершується щасливо, всі герої зустрічаються у Константинополі, а Катерина з ентузіазмом зреаґувала на фантазію Вольтера, котрий збирався там її відвідати. Вона пообіцяла, «коли він в’їде до Константинополя», подарувати йому грецьке вбрання, підбите «найціннішим сибірським хутром» 51. Ця згадка про моду свідчила, що відкриття й відновлення Східної Європи зачіпало навіть Грецію, яка була частиною того самого східного питання, хоч незабаром еллінізм відсортує спадкоємців стародавньої цивілізації від нащадків тогочасного варварства.

У 1769 році Вольтер був як ніколи переконаний у тому, що [305] турків слід «назавжди прогнати в Азію». У той час як Катерина читала Вольтерового «Кандіда», він читав французький переклад її «Наказу» Законодавчій комісії і стверджував, що цариця перевершила Солона та Лікурга. Під час публічного читання «Наказу», що його Вольтер улаштував у Фернеї, якийсь 16-річний швейцарський хлопець, шести футів на зріст, вигукнув: «Боже мій, як би я хотів бути росіянином!» Вольтер відповів: «Це залежить лише від тебе» і згадав швейцарського секретаря Катерини Франсуа Пікте. Він міг би так само навести приклад самої Катерини. Стати росіянином можна було за власним бажанням чи навіть забаганкою, як і здійснити подорож по Східній Європі тільки у власній уяві. Наразі Вольтер був готовий відіслати замість себе 16-річного хлопця, так само як раніше він відправив вигаданого абата Базена. Цей швейцарець був достатньо молодим, аби витримати суворий ризький клімат, вивчити там німецьку та російську і потім вступити на службу до Катерини у Санкт-Петербурзі. Але уявна мандрівка Вольтера на цьому не завершилась: «Якщо Ваша Величність вирішить, як я сподіваюсь, облаштуватися у Константинополі, він швидко вивчить грецьку, бо турецьку мову слід вигнати з Європи разом із тими, хто нею розмовляє» 52. При цьому Вольтер указує на цілком новочасну ідею Європи, означену на основі мови через протиставлення азійському ареалові орієнтальних мов. Саме в цей час Гердер уже працював над формулюванням зв’язку між мовою і культурою.

У 1769 році Вольтер пильно стежив за успіхами військ Катерини, а його уява чекала на них у кожному закутку Східної Європи. У травні він запитує: «Азов уже у Ваших руках?» і «Ви тепер також володарка Таганрога?». Потім, звернувши свою епістолярну увагу на інші землі, він уявляв царицю «на шляху до Адріанополя». Він вважав це місто гідним «північної законодавиці», незважаючи на те, що Адріанополь жодного стосунку до півночі не мав. Сам Вольтер присвоїв собі роль імператора Йосифа II, уявляючи, що «якби я був молодим римським імператором, мене невдовзі споглядали б Боснія та Сербія, а потім я запросив би Вас на вечерю до Софії чи Філіппополя *».


* Давня назва м. Пловдив (Болгарія). [306]


Очевидно, Вольтер сам приєднувався до завойовницьких фантазій, уявляючи себе повелителем Боснії та Сербії і готуючись побачити Катерину в Болгарії, — «після чого ми по-дружньому все поділимо (nous partagerions)». Дуже важливе тут дієслово «partager» (ділити, ділитися) було вжите за три роки до поділу Польщі — події, яка начебто шокувала всю Європу, зокрема й самого Вольтера. Поки що не було потреби називати конкретні землі, які вони спільно ділитимуть, бо коли на столі лежала ціла Східна Європа від Азова до Константинополя і від Болгарії до Боснії, об’єкт для поділу легко знайшовся би. У кінці листа Вольтер карбував уявні медалі на честь Катерини — «Triomphatrice de l’empire ottoman, et pacificatrice de la Pologne» ** 53.


* «Переможниці Османської імперії та утихомирниці Польщі» (фр.).


У вересні Вольтер назвав перемоги Катерини під Азовом і Таганрогом «перлинами» її корони й гадав, що «Мустафа більше ніколи не зіпсує Вам зачіски». У їхніх листах султан завжди був об’єктом насмішок, а те, що католицька Польща стала союзницею мусульманської Туреччини проти Катерини, на думку Вольтера, «варте італійського фарсу». Однак, по суті, саме двоє учасників листування перетворили простір Східної Європи на фарс, зокрема плануючи спільну вечерю в Софії. Водночас народи Східної Європи були у цій комедії жаданою нагородою, за яку змагалися султан, цариця і підстаркуватий філософ: «Хоч я і немолодий, мене цікавлять ті прекрасні черкески, які дали Вашій Величності клятву вірності і які, безперечно, дають такі ж клятви своїм коханцям. Слава Богу, Мустафа не торкнеться до них» 54. Це й справді фарс.

Однак Вольтер у тому-таки вересневому листі, здається, цілком щиро оголосив про те, що нарешті зважився сам поїхати до Санкт-Петербурґа:


Правда, мені буде 77 років, і в мене не турецьке здоров’я, але я не бачу, хто міг би, за доброї погоди, перешкодити мені вирушити привітати зорю Півночі та проклясти Півмісяць. Наша мадам Жоффрен дуже вдало з’їздила до Варшави, то чому б мені у квітні не здійснити подорож до Санкт-Петербурґа? Я прибуду в червні, а повернуся у вересні, та якщо мені доведеться померти у дорозі, я звелю [307] написати на своїй маленькій могилі: тут спочиває прихильник августійшої Катерини, якому випала честь померти у дорозі, коли він їхав висловити їй свою глибоку пошану 55.


Мадам Жоффрен побувала у Варшаві 1766 року, але Вольтера, радше, спонукала подорож Декарта до Стокгольма, де він помер у 1650 році, гостюючи у королеви Христини. Проте Катерина не потребувала таких кволих гостей, тому, грайливо відповівши на його пропозицію зустрітися у Константинополі й повечеряти у Софії, вона, проте, негайно ж відхилила план його приїзду до Санкт-Петербурґа. Катерина не бажала, аби він вимучував себе «такою довгою і виснажливою подорожжю», бо «її ніщо не розрадить», якщо він підупаде на здоров’ї: «ані я сама, ані вся Європа не вибачать мені» 56.

Відтепер Вольтерове епістолярне захоплення Східною Європою дедалі більше перетворювалось на захмарні фантазії. «Мадам, — заявив він у жовтні, — Ваша імператорська Величність дає мені життя, вбиваючи турків». Він був готовий зіскочити з ліжка «з криком "Аллах, Катаріна!"» і навіть «Те Catharinam laudamus, te Dominam confitemur» *. Сам він ставав її пророком: «Архангел Гавриїл повідомив мені про цілковитий розгром османського війська, про взяття Хотина і показав мені своїм перстом шлях на Ясси». Отож Катерина «помстилася за Європу». І тепер, коли Катерина ставала владаркою (domina), її володіння в Європі, на які вказав своїм перстом архангел, охоплювали серце Східної Європи, тобто Україну і Молдавію. В березні 1770 року, коли весна була вже не за горами, Вольтер не пакував речей у дорогу до Санкт-Петербурґа. Натомість у новому пориві фантазії він почав уявляти свою зустріч уже не з Катериною, а з Петром, «до якого я незабаром висловлю свою пошану в іншому світі». У цьому іншому світі, уявному світі Вольтера, він міг також зустрітися із султаном: «Чому б йому не побувати у Венеції під час карнавалу 1771 року, разом із Кандідом?» 57.


* «Тебе, Катерино, хвалимо, тебе, Владарко, сповідуємо» (лат.). Перефразування католицького похвально-подячного піснеспіву «Тебе, Боже, хвалимо». [308]


Адже саме у Венеції Кандід зустрівся щонайменше із шістьма поваленими монархами, зокрема з одним султаном, двома королями Польщі й одним царем, Іваном VI. Останній у дитячому віці правив Росією декілька місяців протягом 1740 — 1741 років, але згодом його на руку цариці вбили у в’язниці 1764 року, невдовзі після сходження Катерини на престол. Чим більше східноєвропейських земель Катерина прибирала до рук, тим більше монархів Вольтер готувався вітати на цьому карнавалі повалених і зміщених.

У 1770 році Вольтер, випереджаючи на кілька кроків війська Катерини на Дунаї, відкривав уздовж його берегів східноєвропейські землі.


Мені й досі хотілося б, щоб течія Дунаю і судноплавство на цій річці належали Вам, через усю Волощину, Молдавію і навіть Бесарабію. Не знаю, чи я прошу забагато, а чи замало: це Вам належить вирішувати 58.


У будь-якому разі, Вольтер вважав, що може давати Катерині поради, хоча й віддавав їй право остаточно розпорядитися придунайськими землями. «Я боявся, що Дунай буде важко перетнути», — писав він, заскочений цією кампанією у вересні. «Я, звісно, знаю про це надто мало, тому не насмілюся розмірковувати, чи зможуть Ваші війська переправитися через Дунай», — писав він у жовтні. «Я лише можу висловлювати побажання». Однак його побажання таки випереджували реальні воєнні досягнення, тож сумував, що «турецьке плем’я досі не вигнано з Європи». В тому-таки листі він вітав Катерину, котра намагалася завоювати «імперію Сходу». Але яку ж східну імперію Вольтер побачив на берегах Дунаю? Якщо турків виженуть з Європи, землі, які вони залишать, будуть, вочевидь, європейськими. У наступному листі він вітав Катерину зі взяттям Бендер, але дивувався, чому вона досі не в Адріанополі. Обидва міста, безумовно, були частиною Європи, чи радше Східної Європи. Хворого Вольтера у Фернеї могли вилікувати лише звістки про нові перемоги Катерини. В грудні він зізнавався, що Катерина викликала у нього фантазійний настрій (un peu romanesque) і що він напевно помре з розпуки, якщо вона не захопить Константинополя. На початку 1771 року [309] його розпалену уяву (mon imagination) цікавили лише Дунай, Чорне море, Адріанополь і Грецький архіпелаг. Вольтер був готовий «на ношах вирушити» до Константинополя, завойованого Катериною 59. Не підводячись із ліжка, він здобув у Східній Європі власну імперію.






«Твориться новий всесвіт»


Вольтер підтримував майстерні годинникарів у Фернеї і замість зброї надіслав Катерині у 1771 році партію швейцарських годинників. Він написав, що хотів би заснувати в Астрахані на Волзі колонію годинникарів — там, де раніше він поселив вигаданого абата Базена. Катерина підтримала його фантазії, повідомивши, що вона відвідає Вольтера в Астрахані, але запропонувала йому натомість подумати про Таганрог, на Азовському морі, де клімат м’якший і ліпший для здоров’я. Вона запевнила його, що колись Петро навіть думав перенести столицю саме до Таганрога, але згодом обрав Петербурґ 60. Вольтер відповів: «Тоді я накажу, щоб мене на ношах перенесли прямо у Таганрог». Він збирався закінчити там свій життєвий шлях, але ні à la grecque *, ні à la romaine **, тобто без жодних релігійних обрядів: «Ваша Величність дозволяє кожному вирушати на той світ так, як йому заманеться». Коли Вольтер справді помер у Парижі 1778 року, проблема з соборуванням викликала запеклу дискусію; але у 1771 році він уявляв Східну Європу як фантастичний край, де можна уникнути цієї дилеми.


* На грецький манер (фр.).

** На римський манер (фр.).


Довідавшись, що Катерина захопила Крим, Вольтер знову дав волю фантазії, спрямувавши її на новий об’єкт — землі «прекрасної Іфігенії». Він пригадав, що Аполлон подарував татаринові Абарису чарівну стрілу, яка могла переносити його з одного краю землі в інший. Тепер, завдяки завоюванням Катерини, Вольтер присвоїв собі ці чари як власний міфологічний трофей: «Якби у мене була ця стріла, я сьогодні вже був би у Петербурзі замість того, щоб по-дурному виявляти із передгір’я Альп мою глибоку пошану і мою незмінну [310] відданість володарці Азова, Кафи і мого серця». Катерина запропонувала відправити кримського хана танцювати у «Комеді Франсез», хоча Вольтер був би не проти привітати його, поруч з Кандідом, на карнавалі у Венеції 61. На самий Новий рік 1772 року Вольтер уявив землі Катерининих перемог, що нерозривно тяглися від Криму до Польщі і які об’єднувала їх забобонна відсталість. Крим ставав «країною, де жриця Іфігенія перерізала горло всім чужинцям на честь огидної дерев’яної статуї, дуже подібної до чудотворної Ченстоховської Божої Матері». Через два тижні Вольтер вітав Катеринину присутність у всій Східній Європі, в’являючи останню як об’єднання земель: «Ваш дух витає у Криму, Молдавії, Волощині, Польщі та Болгарії» 62.

У 1769 році Вольтер готувався вечеряти з Катериною в Софії і ділити Османську Європу, а тепер, у 1772 році, коли Росія, Пруссія та Австрія зібралися поділити Польщу, він вихваляв цей поділ яко «шляхетну» і «корисну» справу, яко засіб проти анархії. Та крім цього, він, як і раніше, закликав просуватися далі у глиб Османської імперії, бо Катерина, здійснивши «цей великий проект» у Польщі, тепер могла взятися за «інший», аби якогось дня стати володаркою одразу «трьох столиць — Петербурґа, Москви та Візантія» 63. Вольтер уявляв воєнну кампанію проти турків як пародійний хрестовий похід, не без елементів італійського фарсу, сценарій якого наприкінці 1772 року він надіслав до Санкт-Петербурґа:


От уже протягом чотирьох років я проповідую цей маленький хрестовий похід. Деякі нероби, як-от я, вважають, що наближається той час, коли свята Марія-Тереза разом зі святою Катериною почують мої ревні молитви. Вони кажуть, що немає нічого легшого, як узяти в ході однієї кампанії Боснію та Сербію і віддати під Вашу верховну руку Адріанополь. Чудове видовище буде, коли дві імператриці намнуть вуха Мустафі та відправлять його геть в Азію. Вони також кажуть, що коли ці дві відважні дами так добре зрозуміли одна одну, що змінили вигляд Польщі, то вони ще краще порозуміються і змінять Туреччину. Ось настав час великих революцій, ось твориться новий всесвіт — від Архангельська до Борисфена 64. [311]








Фраґмент «Nuova carta geografica per servire alla storia della guerra presente tra la Russia e la Porta Ottomana», нової мапи «історії теперішньої війни» між Росією та Османською імперією. Мапу виготовлено у 1770 році, поміщено в «Storia della Ultima Guerra tra la Russia e la Porta Ottomana», опублікованій у Венеції 1776 року. Війни Катерини привернули увагу до південно-східної Європи, зокрема до географічної суміжності Болгарії, Волощини, Молдавії, України, Криму й татарських земель на чорноморському та азовському узбережжях. На цій мапі біля Полтави вказано «1709»; завдяки цьому місту, де Росія здобула перемогу, Західна Європа на початку століття вперше звернула увагу на ці землі. Лінія (за межами фраґмента) позначає «межу Європи та Азії» уздовж Волги, засвідчуючи, що всі землі до цієї лінії належали до Європи. (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) [312]



Катерина фактично відсвяткує створення нової імперії в 1787 році, вирушивши разом із Сеґюром униз по Борисфену, тобто Дніпру. Мова нових творінь і великих революцій дуже скидалася на мову «Історії Петра Великого», але у 1772 році Вольтер уявляв дещо більше за нову Російську імперію (хоча і менше, ніж новий всесвіт): дивовижні простори Європи від Архангельська до Адріанополя. «Нероби, як-от я», тобто філософи західноєвропейського Просвітництва, очевидно, грали роль суфлерів імператриці, проповідників хрестових походів, і, нарешті, глядачів цього видовища. У 1773 році Вольтер написав чернетку листа, з яким Катерина мала звернутися до Марії-Терези, «моєї дорогої Марі», і нагадати їй, що турки двічі брали в облогу Відень, а тепер настав час знищити їх. Ця воєнна кампанія для двох імператриць буде «розвагою щонайбільше на три-чотири місяці, а потім Ви вирішите всі справи разом, як вирішили їх у Польщі». Вольтер був у розпачі від того, що мир мали укласти надто швидко, а турки досі залишалися в Європі, тому він хапався за свої фантазії, начебто сам (c’est moi) перепливає Дунай і мчить на коні «швидким галопом до Адріанополя» 65.

Марія-Тереза, як Вольтер і підозрював, не виявляла особливого бажання взяти участь у поділі Османської імперії. Вона вважала поділ католицької Польщі за ганебний учинок, можливо навіть за смертельний гріх, який вона вчинила в інтересах держави, і з таким самим осудом дивилася на розчленування мусульманської імперії. Крім того, вона була переконана, що країни Османської Європи, на кшталт Боснії та Сербії, «нездорові» й «малолюдні» і що вони радше послаблять, ніж зміцнять її імперію. Кауніц, який схвалював поділи, у 1771 році дійшов такого ж висновку, мовляв, унаслідок приєднання Волощини та Молдавії до Габсбурзької імперії ввійдуть «найдикіші народи» 66. Сам Вольтер, попри його настійливе бажання у 1773 році помчати галопом до Адріанополя у Фракії, зневажливо писав про цю землю у своєму «Есе про звичаї» 1756 року: «Наша частина Європи напевно має у своїх звичаях та у своєму дусі характер, якого бракує Фракії, де турки заснували столицю своєї імперії, або у Татарії, звідки вони колись прийшли» 67. Проте для Вольтера відсталість Східної Європи, мірилом чого були її манери, не лише [313] не заважала її захопити, але навпаки, виправдовувала імперські спроби врятувати її задля цивілізації.

Одним із попереджень, які Вольтер надсилав «моїй дорогій Марі» у 1773 році, було те, що якщо тепер не вигнати турків із Європи, то барон де Тотт, «котрий має багато розуму», захистить їх у майбутньому. З 1770 року ім’я Тотта часто зустрічалося у листах Вольтера до Катерини: «Мене яко француза трохи засмучують чутки, що якийсь шевальє де Тотт укріплює Дарданелли» 68. Вольтер вважав Тотта представником Франції у Константинополі, а відтак не лише ворогом Катерини, але й своїм особистим конкурентом у справі підкорення Східної Європи західноєвропейським розумом. Хоча найвідповіднішим суперником для нього був Руссо, котрий мав протилежні погляди на Польщу та Росію і так само був філософом, однак Вольтера все одно непокоїв Тотт, бо він міг боротися за Східну Європу так, як не зміг би цього зробити Вольтер — як офіцер, як інженер, навіть як мандрівник. І коли у 1785 році Тотт опублікував свої спогади, йому одразу кинув виклик вигаданий суперник, барон Мюнхгаузен. Присутність Тотта у Константинополі спонукала Вольтера витворити майже гомерівську концепцію ведення війни, в якій французи, наче олімпійські боги, брали участь з обох боків. У 1771 році Тотт удостоївся іронічного привітання як «захисник Мустафи і Корану»; тим часом були й інші французи, котрі билися проти Катерини на боці Барської конфедерації у Польщі. Одним із них був письменник Станіслав-Жан де Буффлер з Лотаринґії, син коханки Станіслава Лещинського. «Я благаю Вашу Величність узяти його в полон», — іронічно писав Вольтер до Катерини. «Він Вас дуже розважить». Він також «складатиме для Вас пісні, намалює Ваш портрет, правда, не так добре, як мої колоністи у Фернеї малюють Вас на своїх годинниках». Вольтер завжди вважав французів за посланців наук і мистецтв у Східній Європі, незалежно від їхніх ідеологічних переконань. Коли Тотт і Буффлер опинилися серед ворогів Катерини, сам Вольтер ще завзятіше виявляв їй свою відданість. Вона була «першою особою всесвіту», і він був певний, що цариця «принизить османську гордість однією рукою, а другою заспокоїть Польщу». Хоч він і не міг будувати фортеці на Дарданеллах або боротися з фанатизмом у [314] Польщі, проте сподівався, що разом зі своїми годинникарями у Фернеї «колись попрацює на всю величезну Російську імперію» 69.

Якось Вольтер міркував про те, що французи билися проти Катерини, а деякі татари, навпаки, стали на її бік; він дійшов висновку: «...Саме татари виявилися цивілізованими, а французи стали скіфами». Що ж до самого Вольтера, то «якби я був молодшим, то став би росіянином» 70. Ефект риторичного обернення балансу цивілізації між Західною Європою і Європою Східною досягався явно іронічним подивом: французи стали скіфами! Вольтер — росіянин!

Вольтер також чудово усвідомлював, що користь, яку він здатен принести Катерині, мізерна. «Мадам, — писав він на початку 1772 року, — я боюся, що Ваша Імператорська Величність може стомитися від листів старого швейцарського резонера, котрий ні в чому не може Вам прислужитися, окрім як запропонувати Вам лише свій безплідний запал, котрий усім серцем ненавидить Мустафу, котрий зовсім не любить польських конфедератів і котрий у своїй пустелі лише волає до форелі Женевського озера: "Хвалімо Катерину II"». Хоча у листах він міг тільки вітати царицю з воєнними перемогами, саме листування було своєрідним засобом культурного обміну інколи тривіальними символами цивілізації. У 1772 році Вольтер пообіцяв відредаґувати п’єси Мольєра, аби зробити їх придатними для вихованок Смольного інституту в Санкт-Петербурзі. «Ця невеличка праця мене тільки розважить, писав він, — і не зашкодить моєму здоров’ю». Він також порадив підхожу, на його думку, нову п’єсу, де діяли «татари двох видів (espèces)», та пообіцяв надіслати її, тільки-но вона з’явиться друком. Катерина відповіла, що дівчата якраз ставлять Вольтерову «Заїру». Вона зі вдячністю прийняла його пропозицію бодлеризувати французьку класику й не без легкого еротичного натяку запевнила старого, що молоді дівчата були чудовою картиною: «Якби ви тільки могли їх бачити, я переконана, вони заслужили б на Ваше схвалення». Саме тоді Катерина приймала у себе молодого татарського пашу з Криму, чиї землі вона щойно підкорила. У неділю він відвідував з нею вистави вихованок Смольного інституту. Аби Вольтер не боявся, що вона пускає «вовка в кошару», [315] Катерина запевнила його, що пашу під час вистав відокремлює від дівчат подвійна балюстрада 71. Тут яскраво проявилися цивілізаційні турботи обох, цариці й філософа: Вольтер постачав Петербурґові французькі п’єси про татар, тоді як Катерина у Петербурзі знайомила татар із французькою драмою у виконанні російських дівчат.

Навесні 1772 року Катерина надіслала Вольтерові у ферне насіння сибірського кедра. У травні він посадив його і замислився над його східноєвропейським походженням: «Можливо, колись у затінку цих кедрів сховається кілька женевців, але женевці принаймні не зустрінуть у цьому затінку жодних сарматських конфедератів». Катерині сподобалось, що він посадив кедри, і вона відповіла йому, що, кожен у себе, вони займаються схожими справами.


Ви сієте насіння у Фернеї, цієї весни я роблю те саме у Царському Селі. Можливо, цю назву вам буде трохи заважко вимовити, однак це місце мені видається чудовим, бо саме там я саджу і сію. Баронеса Тундер-тен-Тронк вважала свій замок найпрекраснішим з усіх замків. Мої кедри вже завбільшки з мізинець, а як ваші? Я тепер страшенно люблю англійські сади 72.


Катерина і Вольтер знайшли світ, де зникали основні відмінності між Фернеєм і Царським Селом, між Західною Європою та Європою Східною, — той найкращий з усіх можливих світів, що його винайшов Вольтер, аби Кандід міг там обробляти свій сад. Лише назва, яку було «трохи важко вимовити», нагадувала про те, що розділяло їх обох. Вольтер саркастично відповів на цю фразу через рік, згадавши про «Ченстоховську Божу Матір, назву, яку дуже важко вимовити» 73. Гра була надуманою, бо в листах не треба було вимовляти імен і назв. Однак визнання взаємних труднощів допомагало створити простір невимовлюваної слов’янської фонетики, який простягався від російського палацу Катерини до монастиря-фортеці її ворогів у Польщі.

«Я просив Вашу Величність про сибірські кедри, — писав Вольтер. — Тепер я наважуюся просити Вас про петербурзьку комедію». Можливо, йшлося про її власну аматорську п’єсу, але у будь-якому разі її треба було надіслати [316] у французькому перекладі, адже Вольтер заявив, що він надто старий, аби вчити російську. Наприкінці 1772 року він відрядив у Росію вчити російську замість себе ще одного подорожнього — молодика, «який на третину німець, на третину фламандець і на третину іспанець, [але] бажає змінити ці третини і стати в усій повноті росіянином». Така формула знову підкреслювала відмінності між Росією і Західною Європою, одночасно залишаючи можливість перетворення і пересаджування на новий ґрунт. Але у 1773 році найважливішим гостем Санкт-Петербурґа став не молодий протеже і не вигадане «я» самого Вольтера, а побратим Вольтера по перу, філософ Дені Дідро. Вольтер писав Катерині, що Дідро «найщасливіший француз, бо він вирушає до Вашого двору». Однак ця подорож дуже непокоїла Вольтера, бо загрожувала вигадкам, на основі яких розгорталося його листування з Катериною: нібито філософську та географічну завісу між Західною Європою та Європою Східною можна було подолати лише за допомоги чарівних стріл та листів. Тепер Дідро збирався побачити російську дійсність на власні очі, а Вольтерові залишалося віддаватися своїм літературним фантазіям і поставам: «Я лише здіймаю руки до зорі Півночі» 74. Зрештою, йому так і не довелося мчати швидким галопом до Адріанополя.






«Мріяння, звернені до себе»


У 1762 році Жак-Анрі Бернарден де Сен-П’єр прибув до Санкт-Петербурґа, всього за кілька місяців після перевороту, що його здійснила Катерина. Разом із ним на балтійському кораблі були англійці, французи та німці, котрі сподівалися розбагатіти у Росії яко співаки або танцівники, а то і яко перукарі. Вони несли мистецтва цивілізації у країну, де їх начебто бракувало. Ця компанія могла видатись дивною для Бернардена де Сен-П’єра, який пізніше, у 1788 році, прославився як автор «Поля та Вірґінії», описавши любовну ідилію на безлюдному острові, далеко від цивілізації, — але 1762 року він також був шукачем пригод, який намагався нажити багатства, інвестуючи в розвиток цивілізації в Росії. Мало того, саму Катерину можна вважати чужоземною авантюрницею, яка того-таки року зірвала джекпот у Росії. [317] Бернарден де Сен-П’єр сподівався заснувати «маленьку республіку європейців» у її імперії, десь на Аральському морі, — аби чужоземні шукачі пригод стали посередниками у торгівлі між Європою та Азією. Однак російський уряд відмовився підтримувати його план, і, розчарувавшись, він у 1764 році перебрався до Польщі, згодом опинившись серед французів, які спантеличили Вольтера тим, що воювали з поляками проти Катерини 75.

Того-таки 1764 року, коли Бернарден де Сен-П’єр залишив Росію, туди прибув набагато фривольніший пройдисвіт Казанова. У Санкт-Петербурзі він опинився в оточенні французьких та італійських співачок і танцівниць, серед яких були і його колишні пасії, — одним словом, той самий натовп, що плив на кораблі разом із Бернарденом де Сен-П’єром. Казанова теж сподівався справити враження на Катерину. У своїх спогадах він пише, що прогулювався з царицею в Літньому саду та намагався переконати її запровадити в Росії григоріанський календар. Він хотів стати до неї на службу, «хоча не знав, на яку посаду я придатний у країні, котра, зрештою, мені й не сподобалася», а розчарувавшись, у 1765 році теж перебрався до Польщі 76. Оповідь про прогулянки разом із Катериною, під час яких можна було давати їй настанови щодо просвітницьких реформ, була чудовим символом фантазій про Східну Європу, які плекали західні філософи й авантюрники. Ці фантазії про вплив, наставляння і владу були дуже добре пристосовані до епістолярного жанру; Вольтер і Катерина саджали однакові кедри у своїх садах, але їм не довелося прогулюватися разом у жодному з них. Побувавши у Санкт-Петербурзі, Дідро дуже вдало втілив ці фантазії в життя. Барон Мюнхгаузен довів їх до абсурду, навіть переплюнувши Казанову у претензіях на милості цариці: він домігся ні більше ні менше як запрошення «розділити з нею трон і ложе», від чого барон «в найделікатніших висловах» відмовився 77.

Така філософська відмова Катерині не просто була вигадкою, а й відсилала принаймні до одного дуже відомого і публічно відхиленого запрошення, щоправда, менш екстраваґантного, ніж те, яке отримав Мюнхгаузен. Йдеться про Жана д’Аламбера, котрий разом із Дідро працював над «Енциклопедією»: Катерина запросила його у 1762 році [318] стати вихователем її сина і спадкоємця. Лист із запрошенням надрукувала Французька Академія як акт данини Просвітництву, а Тома, котрий саме тоді працював над епопеєю про Петра, похвалив стиль Катерини наче щось неймовірне для «країни давніх татар і сарматів». Відмовою д’Аламбера захоплювалися як проявом незалежності, хоча у листі до Вольтера він пояснив це дещо інакше: «Я також страждаю від геморою» 78. Відмова д’Аламбера звучала трохи саркастично тому, що сама Катерина приписала вину за смерть свого вбитого чоловіка «гемороїдальним колькам». Згадаймо, що у 1765 році в Санкт-Петербурзі Казанова теж дуже потерпав від геморою. Коли ж д’Аламбер написав Катерині 1772 року, вступившись за полонених французів у Польщі, закликаючи її в ім’я філософії повернути їм свободу, Катерина відписала із холодною байдужістю. Через десять років відмова д’Аламбера вже втратила свою дошкульність, а Катерина 1773 року вже готувалася до зустрічі з Дідро.

Дідро замислився про подорож до Росії ще у 1765 році. Саме того року Казанова прогулювався з Катериною в саду, і якраз тоді вона почала листуватись із Вольтером. Саме в цей рік Дідро, потрапивши у фінансову скруту, вирішив продати свою бібліотеку, а Катерина, почувши про це, не лише її придбала, але також залишила бібліотеку в його довічному розпорядженні й навіть платила йому щорічну платню за догляд за книжками, які відтоді належали їй. Вольтера зачарувало те, як Катерина змістила баланс цивілізації: «Хто б міг подумати п’ятдесят років тому, що скіфи колись так щедро відшкодують Парижу чесноти, науку і філософію, які нині у нас не надто в пошані?» Листи вдячності до Росії були, однак, недостатньою платою за таку щедрість: «Якщо я туди не поїду, — мучився Дідро, — я почуватимуся винним і перед нею, і перед собою» 79. Бібліотеку після його смерті перевезуть до Санкт-Петербурґа, а йому довелося здійснити цю подорож ще за життя. Однак він вагався, прославляючи її на відстані, — привертав увагу філософів до її починань, купував для неї книжки та картини і надсилав до Петербурґа, відряджаючи своїх протеже.

Фальконе вирушив до Росії 1766 року для роботи над пам’ятником, який Катерина хотіла поставити Петрові. [319] В 1773 році він зустрів у Петербурзі Дідро і залишався там після від’їзду останнього аж до 1778 року. В листі до мадам Жоффрен Катерина визнала, що запрошення скульптора було узгоджене між нею і великим філософом: «Пан Дідро порадив мені взяти людину, котрій, на мою думку, немає рівних. Я маю на увазі Фальконе, який все збирається розпочати роботу над статуєю Петра Великого» 80. Дідро відрядив до неї у 1767 році ще одного, менш приємного гостя, фізіократа Мерсьє де ля Рів’єра. Цей візит також було добре підготовлено заздалегідь, бо Дідро просив Фальконе, який перебував у Петербурзі, відрекомендувати Мерсьє Катерині: «Коли в імператриці буде ця людина, навіщо їй тоді всі ці Кене, Мірабо, Вольтери, д’Аламбери, Дідро?» Мерсьє навіть «примирить її зі втратою Монтеск’є», який помер у 1755 році. Отож один-єдиний економіст-філософ, автор однієї славнозвісної книжки, тільки-но надрукованої 1767 року, міг замінити собою ціле західноєвропейське Просвітництво і, зокрема, самого Дідро, який усе ще не зважувався на подорож до Росії. Однак історія з Мерсьє наочно демонструє складнощі, які виникають під час особистої зустрічі абсолютного монарха і філософа-просвітителя, особливо у Східній Європі, де будь-хто міг плекати фантазії про владу і цивілізацію. В 1767 році, коли Катерина скликала Законодавчу комісію, вона виявила, що покійний Монтеск’є був менш зарозумілим філософським дорадником, ніж живий Мерсьє. Він нещодавно повернувся з Мартініки, де обіймав посаду королівського інтенданта, і відчув себе інтендантом Просвітництва в Росії. Він вирішив переглянути найвідоміший рядок із Фонтенелевого панегірика: «tout était à faire» *, й у листі до іншого знавця Вест-Індії, абата Рейналя, виголосив остаточний вердикт для Росії: «Усе ще належить зробити у цій країні, а якщо точніше, все ще належить зруйнувати і зробити наново» 81.


* «Усе належало зробити» (фр.).


Катерина зненавиділа Мерсьє, і навіть після його повернення до Франції у 1768 році вона не забула його. В 1774 році вона писала Вольтерові про Мерсьє, «який шість років тому вирішив, що ми ходимо на чотирьох лапах, і який люб’язно [320] завдав собі клопоту приїхати з Мартініки, аби навчити нас ходити на двох ногах». У 1787 році на шляху до Криму вона повідомила Сеґюрові, що Мерсьє «вбив собі у голову, нібито я покликала його допомогти мені правити імперією, вивести нас із мороку варварства завдяки всюдисущому світлу його знань». 1788 року цю історію було поставлено як комедію в театрі петербурзького Ермітажу під назвою «Реґіманія», а карикатурний образ Мерсьє був у центрі дії. «Я напевно вирушу до Росії, — писав Дідро до Фальконе у 1768 році, після фіаско місії Мерсьє, — але я більше нікого туди не посилатиму» 82. Проте він збирався ще цілих п’ять років.

Перший том «Енциклопедії» Дідро вийшов 1751 року, а останній том з’явився лише у 1772 році. Завершивши працю всього свого життя, він нарешті вирушив до Росії і прибув до Петербурґа у жовтні 1773 року. З погляду Західної Європи ласку в цій ситуації робив саме Дідро, погодившись на подорож. Той самий Тома, що так оспівував Петра, вважав «зустріч філософа з імператрицею» надзвичайною подією. Загал, на думку Тома, не схвалював подорожі Дідро, вважаючи його «божеством», яке ніколи не повинне «виходити зі свого святилища». Самого Дідро турбувала відстань, яка відділить його від друзів «напівдіаметром Землі». Він боявся, що помре, як Декарт, на чужині 83. Однак Дідро перебував у Санкт-Петербурзі протягом шести місяців упродовж зими 1773-1774 років; він деколи хворів, але вижив. У Санкт-Петербурзі постійно зустрічався і довго розмовляв із Катериною. Як стверджував Ґрімм, який тоді також перебував у російській столиці, Дідро зовсім не ставав у гордовиті пози, як того вимагали «зустрічі філософа з імператрицею»; навпаки, він «хапає її долоні, тягне її за руку, стукотить по столу, наче він серед синагоги на Королівській вулиці». Їхня бесіда настільки затягувала їх фізично, що Катерині начебто довелось поставити між ними маленький столик, аби філософ не надавав їй синців. При цьому вона вихваляла «невичерпну уяву» Дідро і зараховувала його до «найвидатніших людей, які будь-коли жили на світі» 84. Його уяву живила сама Катерина, її необмежена влада над Росією та важливість цієї влади для прикладення філософії на благо цивілізування — все це на відстані напівдіаметра Землі, у Східній Європі. [321]

Ті самі пахощі насичували сторінки листування між Катериною та Вольтером на полях і поміж рядків їхніх взаємних вихвалянь. Те, якою мірою Дідро міг проговорювати ці проблеми віч-на-віч з царицею, хапаючи її за руку і стукаючи по столу, видно з його надзвичайно цікавих нотаток, складених для Катерини впродовж перебування у Петербурзі. Дідро писав довжелезні есе у формі листів, не маючи потреби їх надсилати, адже він часто бачився із царицею. Проте у цих нотатках було записано не те, що Дідро сказав Катерині (хоча пізніше їх надрукували у вигляді «бесід» (entretiens)), а радше те, що він хотів сказати, можливо, навіть те, чого не міг сказати прямо. Катерина залишила ці послання у себе разом із записником Дідро, оправленим у червону мароканську шкіру. Все це зберігалося у Росії протягом XIX сторіччя, доки їх не отримав Моріс Турне у 1882 році й не опублікував у Парижі 1899 року 85.

«Бесіда», яка найкраще відбиває всю незвичність цієї літературної форми, мала багатозначну назву «Мріяння, звернені до себе, Дені-Філософа». Твір написано у формі листа, адресованого «Вашій Імператорській Величності», іноді — безпосередньо «Мадам», але попри це, для самого Дідро він зберігав дух рефлексії над своєю уявою, зверненою до себе. Як і Вольтер у Фернеї, Дідро навіть у Санкт-Петербурзі, тримаючи Катерину за руки, не міг позбутися пут своєї невичерпної уяви, яка давала простір його фантазії, але заважала реальному спілкуванню. Завіса між Західною і Східною Європою розділяла, наче бар’єр, філософію та владу, а це означало, що Дідро подолав відстань у напівдіаметр Землі лише для того, аби розмовляти із самим собою. Суперечність потаємних фантазій та епістолярного звертання були недоладно переплетені від самого початку: «Я насмілюся звернутися до Вашої Імператорської Величності з цими мріяннями». Наприкінці записів Дідро благав Катерину поблажливо поставитися до цих «мріянь», які пропонували «картину наївних і незвичних зусиль мислителя, котрий убив у свою нерозумну голову, що може керувати великою імперією» 86. Дідро доводиться принизливо називати свої нотатки просто мріяннями, переадресувавши їх від Катерини до себе самого, бо його амбіції виявилися [322] надмірними. Мріяння Дідро дуже скидалися на фантазії барона Мюнхгаузена.

Дідро вирушив у Росію не лише з візитом вдячності, він також одержав завдання від французького уряду налагодити кращі стосунки з Росією. У «Мріях, звернених до себе» він окреслив культурні узи між Францією та Росією, розпочавши із самого культу Катерини:


Нема жодної чесної людини, жодної людини у Парижі, хоч трохи одухотвореної й просвіченої, яка б не захоплювалася Вашою Величністю. На її боці всі академіки, всі мислителі, всі письменники, і вони не роблять з цього таємниці. Люди вихваляють її велич, її чесноти, її геній, її доброту та зусилля, яких вона докладає, щоб запровадити науки і мистецтва у своїй країні 87.


Та попри всі ці похвали, на думку Дідро, французи недостатньо цінують Катерину. Відкинувши формальності її імператорського титулу, він звертається до неї безпосередньо у другій особі: «Мої добрі співвітчизники вважають, що знають Вас (vous connaître)!» Дідро пообіцяв навчити їх знати її ще ліпше. Але, наближаючись до завершення твору, Дідро вже звертався не до самої Катерини, а таки до своїх співвітчизників. Він пропонує їм фантазію, головна героїня якої сама Катерина: «Ах, мої друзі! Уявіть цю жінку на французькому троні!» Ледве встигнувши зробити своїх французьких друзів її підданцями, він запрошує їх усіх до Росії: «Приїжджайте хоча б на місяць у Петербурґ. Приїжджайте звільнитися від пут, які довго принижували вас; і тоді ви відчуєте себе тими, ким ви є насправді!» 88. Вже наприкінці століття особисті мріяння Дідро, які, вочевидь, поширювались і на його співвітчизників, стали основою сюжетів водевілів на кшталт «Allons en Russie» («Гайда до Росії»), поставленого у Парижі 1802 року. Ця подорож тоді проголошувалася не просто «модою», а й «фурором». Серед персонажів були художник, акторка, танцівник, перукар і письменник, які сподівалися знайти щастя у Росії 89. Через десять років, 1812-го, Наполеон підхопить рефрен «Гайда до Росії!».

Дідро у своїх мріяннях заявляв, що, перетинаючи російський кордон у Ризі, здобув нову душу, і повідомив друзям, [323] що «ніколи не почувався вільніше, ніж тоді, коли перебував у країні, яку ви називаєте країною рабів, і ніколи не відчував себе більшим рабом, ніж тоді, коли жив у країні, яку ви називаєте країною вільних людей». Він майже дослівно повторив цю фразу у листі до Катерини з Гааґи у 1774 році, куди він тільки-но прибув із Росії, і з сумом повідомив їй, що у Ризі до нього повернулась назад «підла, боязка душа, яку я тут залишив». Те, що Дідро не почувався у Росії рабом, не повинно дивувати, адже там він не працював, як кріпаки, а провадив бесіди з царицею. Нова душа вільної людини, яку він начебто знайшов у собі, була насправді колбою інтелектуальної екстериторіальності, що відмежовувала його від інших і замикала в мріяннях, звернених до нього самого. Коли Дідро намагався звертатися до Катерини, він натомість звертався до своїх друзів у Франції, бо лише їх цікавив його російський досвід. Вони могли відрізнити вільну країну від країни рабів: він тільки переставив місцями слова, залишивши ту саму роздвоєну мапу; новою була лише леґенда для її тлумачення. Він почувався так вільно у нібито країні рабів частково через те, що відвідувачі із Західної Європи сприймали цю країну за обшир свого панування.

Духовна метаморфоза Дідро у Ризі стала початком безперервних російських мріянь, які знайшли своє літературне відбиття у «Мріяннях, звернених до себе». Ця бесіда завершувалася бурхливою міжнародною фантазією:


І тоді, справді, я з радістю перенісся б (transporté) подивитися на мій народ, об’єднаний з Росією, безліч росіян у Парижі і безліч французів у Петербурзі. Жодна нація в Європі не офранцужується (se francise) швидше за Росію, як у мові, так і у звичаях 90.


Подвійне значення слова «transporte» («перенестися») свідчить про те, що для Дідро подорож до Росії означала духовне перенесення, котре відбулося всередині нього, подібне до того відчуття, яке дозволяло Вольтерові подорожувати по Східній Європі, навіть не залишаючи Ферней. Радісна фантазія Дідро про культурні обміни нагадувала водевільний рефрен «Гайда до Росії»: хоча подорожі здійснювались у двох напрямках — із заходу на схід і зі [324] сходу на захід, напрямок культурного впливу не змінювався. У Санкт-Петербурзі Дідро оспівує офранцужену Росію, і якщо він і уявляв єдину Європу, вона мусила бути французькою Європою. З іншого боку, наглядаючи за російськими студентами у Парижі на прохання Катерини, він переконався у тому, що росіяни могли також переймати і французькі пороки, якщо «не підпорядковувати їх суворій дисципліні» 91. Отож перетворення на французів, на цивілізовану людину здійснювалося завдяки дисципліні, а набуття російської ідентичності для Дідро і Вольтера було справою фантазії та мріяння.






«Виконати план цивілізування»


Дідро міг спілкуватися з Катериною, хапати і тримати її за руку, але коли доходило до розмов про Росію, він починав говорити сам із собою. Його пасивна присутність була потрібна для «зустрічі філософа з імператрицею», але відвести філософії активнішу роль він так і не зважився. В одній із бесід Дідро насмілився дати конкретну пораду, але при цьому розсипався у численних вибаченнях за свою самовпевненість, і саме ця конкретність підкреслювала неможливість масштабнішого філософування. Казанова порадив Катерині поміняти календарі, а Дідро порадив їй поміняти столицю. Нарис називався «Про столицю і про справжній центр імперії. Міркування сліпця, який судить про кольори». Епістемологічна позиція сліпця, котра завжди цікавила Дідро і Просвітництво загалом, тут знову позначала бар’єри між філософією і владою, а також між Західною Європою та Європою Східною. Дідро розпочав з висміювання Мерсьє і з упослідження себе:


Я не писав з Риги до Петербурґа, як це робив француз — із Берліна до Москви, людина гідна і чесна, але до смішного самовпевнена, вважаючи, ніби її обдарування й колишні посади роблять її великою. «Мадам, зачекайте: не можна зробити нічого доброго, не послухавши спершу мене; якщо хтось знає, як керувати імперією, то це я (c’est moi)!» Навіть якщо він і мав рацію, сам цей тон уже викликав сміх 92. [325]


За 15 років до прем’єри «Реґіманії» в Ермітажі Дідро, щоб розважити Катерину, представив у своїх листах Мерсьє як бурлескного персонажа. Одначе саме Дідро рекомендував Мерсьє Катерині у 1767 році, і згадки про це можна знайти у бесідах: зрештою, це була «людина гідна і чесна». Дідро підозрював, що також міг видатися «мислителем, який вбив у свою нерозумну голову, що може керувати великою імперією», тому намагався згладити це враження глибокою рефлексією та постійними обмовками. Вибачаючись за себе, він визнавав, що Катерина потурала йому так само, «як вона дозволила б комусь зі своїх дітей казати всі ті невинні дурниці, які спадають їм на думку» 93. Потім він запропонував, щоб цариця перенесла столицю з Петербурґа до Москви.

Усе це були спекулятивні маніпуляції, які Західна Європа здійснювала на мапі Східної Європи протягом XVIII століття, адже фактично вже кілька років Вольтеровим улюбленим заняттям були міркування про переміщення Катерининої столиці до Києва, до Азова, а то й до Константинополя. XX сторіччя показало, що Дідро був ближчим до мети, але у XVIII столітті обидва філософи доходили до зухвальства, якому Катерина потурала, бо їхні настанови виглядали нешкідливими фантазіями. Дідро турбували манери (moeurs) Петербурґа — «мішанина всіх націй світу», тому місто набуло «манер Арлекіна». Напевно, він мав на увазі різнолику юрбу митців, акторок і перукарів, які пливли на одному кораблі разом із Бернарденом де Сен-П’єром. Серед них могли бути навіть виконавці італійської комедії дель арте, вкупі з самим Арлекіном. Звичайно, тут часом траплялися французькі філософи, на кшталт Дідро. Всіх цих чужоземців можна було розглядати як супутників цивілізації, але зневажливе ставлення до них Дідро, ймовірно, свідчило про зародження недовіри до просвітницької цивілізаційної програми для Східної Європи. Можливо, він сам був лише Арлекіном при дворі Катерини? Притлумивши свої сумніви, він гадав, що у Москві все буде інакше: «Чи Ваша Величність збирається освітлювати (éclairer) величезне приміщення лише одним світильником? Де вона має поставити світильник, аби весь навколишній простір був освітленим якнайкраще?» 94. Звичайно, у центрі, тобто у Москві, але він не уточнював, чия ж [326] рука повинна тримати світильник просвіти — його чи цариці. Так само він не подумав, що танцівники та перукарі, яких світильник притягуватиме, наче вогонь метеликів, також неминуче посунуть слідом за двором до Москви.

Віра Дідро у Москву також була ще одним мріянням, бо він ніколи її не бачив. «Я втратив нагоду побувати у Москві і трохи шкодую про це», — писав він. «Петербурґ — це лише імператорський двір, мішанина палаців і хат». У типовий для XVIII сторіччя спосіб його власне спантеличення було перенесене на ціле місто. Він зізнавався, що «ледве бачив щось інше, крім самої імператриці» 95. А якщо він бачив лише імператрицю, то як він міг розмовляти з нею про Росію, бо що він міг знати про неї? Завершуючи свої бесіди, Дідро благав її вибачити йому «мріяння» та вітав її зі «звільненням» від дитячого «заїкання» того, «хто називає себе філософом» 96. Висловлювати свої філософські погляди у Східній Європі легше було на епістолярній відстані. Адже в епістолярних стосунках Вольтера і Катерини не було місця для заїкання, а було багато розмов про подорожі, які живилися захватом від своєї постійно відкладуваної консумації.

Дідро залишив Петербурґ у березні 1774 року і, несподівано вирішивши, що особисте прощання буде надто болісним для обох, повідомив Катерині про свій від’їзд листом. Незважаючи на те, що протягом свого перебування у Петербурзі він також писав їй листи — так звані «бесіди», — тепер його від’їзд мав відновити звичний спосіб спілкування за допомоги листування.


Все своє життя я вітатиму себе з поїздкою до Петербурґа. Все своє життя я нагадуватиму собі про ті миті, коли Ваша Величність забула про безмежну відстань, яка розділяла нас, і не погидувала опуститись до мене, аби приховати мою малість. Я згораю від бажання розповісти про це моїм співвітчизникам (entretenir mes compatriotes) 97.


Дідро вже був готовий перейти від бесід із Катериною до нових бесід зі своїми земляками-французами, що було цілком природно, зважаючи на те, як часто він, розмовляючи з Катериною, звертався до своїх співвітчизників: «Ах, мої друзі!» Позаяк Дідро писав прощального листа Катерині [327] на самоті, зрозуміло, що у його міркуваннях з’явився зворотний займенник: він вітав себе і нагадував собі. Хоча він і писав про те, що Катерина поблажливо забула про безмежну відстань між ними, між імператрицею і філософом, проте сам він, провівши пів року в одному місті з нею, часто зустрічаючись і довго розмовляючи, був схильний забувати про реальну близькість між ними. До самого від’їзду дух епістолярних мріянь віддаляв його від Катерини і від Росії.

По дорозі назад у Західну Європу Дідро волів їсти і спати в кареті, не виходячи з неї аж до Гааґи. У Гамбурґу він надіслав Карлу Філіппу Емануелю Баху свої вибачення, відрекомендувавшись йому, що свідчило про спроби повернути свою колишню ідентичність:


Я француз, мене зовуть Дідро. Мене трохи знають у моїй країні як письменника. Я автор кількох п’єс, серед них «Батько сімейства», можливо, вона Вам відома. Я їду з Петербурґа 98.


Рига вже була позаду, і, опинившись удома, в Західній Європі, він знову став самим собою. В листі до Катерини з Гааґи він розповідав про свою подорож, про постійний холод і сніг до самої Риги, після якої настала чудова погода. Він подав їй загальну формулу своїх розмов:


— То чи випала вам честь наблизитися до Її Імператорської Величності?

— Безперечно.

— А часто ви її бачили?

— Часто.

— Чи вона великий правитель?

— Дуже великий 99.


Здавалося, що він не здатен відповісти більше, ніж кількома словами, і вибачався перед Катериною, покликаючись на провали у пам’яті: «Ах! Якби я міг пригадати все, що відчував у присутності Вашої Величності!» Найважливіший досвід їхніх особистих розмов, віч-на-віч, про які він щойно обіцяв пам’ятати все життя, почав зникати з його пам’яті й нарешті залишився десь позаду, може, в Ризі, — бо там він знов став почуватися французом на ім’я Дідро, котрого трохи знають [328] як письменника. Він закінчив листа дуже емоційно: «Знову я омиваю Ваші руки своїми слізьми» 100. У найкращому разі він омив слізьми сторінку листа, позаяк насправді він не пролив їх на її руку навіть під час прощання у Петербурзі, бо і воно відбулося в листах.

Перебуваючи у Гаазі у вересні (збираючись у жовтні повертатися до Парижа), він привітав Катерину із Кучук-Кайнарджійським миром з Османською імперією: «Який мир! Який славний мир!» Дідро, так само як і Вольтер, захоплювався «вістрям меча біля горла ворога» і проголосив себе так само щасливим, як «найкращий з її підданців». Можливо, у такий спосіб він нагадував собі і їй, що хоча він і радіє «як людина, філософ і росіянин», проте не є її підданцем. Як і Вольтер, він міг, коли сам цього хотів, стати росіянином, не стаючи при цьому підданцем Катерини, хоч у записці до Баха він підкреслено відрекомендувався французом, котрий повертається додому із Санкт-Петербурґа. Дідро сподівався, що мир виявиться тривалим і що Катерина доведе свій геній не лише воєнними тріумфами: «Завдяки поступові розуму наше захоплення викликають не ті доблесті, якими пишалися александри та цезарі». Тут, на безпечній епістолярній відстані, у Західній Європі, філософи-просвітителі впевненіше визначали, хто вартий «нашого захоплення». Дідро нагадував Катерині про наміри Петра щодо Росії, протиставляючи її Франції: «Ви маєте створити нову націю, а ми повинні омолодити стару». Він провіщав, що коли імператриця досягне «певного ступеня досконалості» у реформуванні Росії, світ стане свідком того, що «як колись відвідували Спарту, Єгипет і Грецію, так відвідуватимуть Росію» 101. Варто зазначити, що Дідро писав так, начебто відвідини Росії належали до утопічного майбутнього і неначебто він сам не повернувся звідти пів року тому. Отож, хоча він там уже побував, ця подорож до Росії видавалася йому, як і Вольтерові, чимось уявним, надуманим, відкладеним і в кінцевому підсумку фантастичним.

У тому-таки листі Дідро, щоб зробити приємне Катерині, пообіцяв виправити статтю Жокура про Росію у новому виданні «Енциклопедії», але при цьому натякнув, що і саму Катерину треба виправляти: її «Наказ» він «набрався зухвалості перечитати з пером у руці» 102. Однак слідом за цією свідомою [329] декларацією філософської самовпевненості не йшло жодних критичних коментарів. Тому, коли Катерина одержала після смерті Дідро у 1784 році його книжки і папери, які вона придбала 1765 року, вона, напевно, вже й забула, на що він «набрався зухвалості». Серед цих паперів був рукопис під назвою «Спостереження про "Наказ" російської імператриці», які викликали у неї невдоволення. «Цей твір, — писала розгнівана Катерина завжди вірному Ґрімму, — справжнісінький дитячий белькіт (babil)». Так само Дідро описував власне дитяче белькотіння і заїкання у своїх «Бесідах». «Напевно, він написав оце, коли повернувся додому, — припустила Катерина, бо в розмовах зі мною ніколи не згадував про це» 103. У 1787 році, коли їй довелося розмовляти про Дідро із Сеґюром, вона, очевидно прочитавши його посмертну критику, цілком змінила думку про його відвідини. Вона твердила, що під час розмов Дідро хотів усе «перевернути догори ногами» у Росії, «замінити непрактичними теоріями». Вона запевняла, що він без угаву говорив і «якби нас хтось побачив, подумав би, що він строгий учитель, а я — його слухняна учениця». Дідро читав їй лекції з права, управління, політики, економіки. Нарешті, «щиро кажучи», вона поставила його на місце:


Месьє Дідро, я прослухала з превеликою приємністю те, що надихнув вам ваш блискучий розум, але з усіма вашими високими принципами, які я дуже добре розумію, можна писати чудові книжки і чинити недобрі діяння. У своїх реформаторських планах ви забуваєте різницю між нами; ви, ви творите лише на папері, який усе стерпить; він гладенький, податливий і не чинить перешкод ні вашій уяві, ні вашому перу; тоді як я, бідолашна імператриця, творю на людській шкірі, а вона чутлива і делікатна 104.


Ось це, згідно з її запевненнями Сеґюрові 1787 року, вона буцімто сказала Дідро у 1774 році; без сумніву, вона захотіла так сказати Дідро, ознайомившись із його критикою «Наказу». Однак із записів самого Дідро видно, що у Санкт-Петербурзі він так і не зважився напучувати Катерину в царині законодавства чи політики і що його найсміливіші фантазії зводились лише до поради перенести столицю в Москву. Отже, гостра відповідь, яку дала йому Катерина, можливо, [330] була апокрифом, але вона свідчила, що цариця чудово розуміла прагнення філософів «працювати» над Східною Європою, яка приваблювала їх як абстрактна царина, яка «не чинить жодних перешкод» ні уяві, ні перу.

Дідро, тільки-но повернувшись із Росії у 1774 році, одразу взявся за перо і зауважив, що у політиці єдиним носієм суверенітету є нація, а єдиним законодавцем — народ. Далі він заявив, що Катерина — «деспот», і засумнівався у тому, що її «Наказ» передбачав запровадження такого правового кодексу, завдяки якому вона насправді «зречеться» свого деспотизму. Саме цю проблему йому хотілося б порушити у Санкт-Петербурзі, на що він так і не зважився, тому тепер, пишучи лише для себе самого, він уявляв, що перебуває поруч із жінкою, з якою недавно бачився так часто, але якої більше ніколи не побачить:


Якщо, читаючи те, що я написав щойно, і дослухаючись до свого сумління, її серце затріпоче від радості, тоді вона більше не хоче правити рабами; якщо вона затремтить, якщо її кров похолоне, якщо вона зблідне, тоді вона вважає себе кращою, ніж є насправді 105.


У своїх фантазіях філософ прагнув сказати імператриці правду, розбудити її сумління, здобути над нею майже сексуальну перемогу та залишити її у тремтінні і трепеті. Проте Катерина прочитала це вже після смерті Дідро і помстилась йому у розмові з Сеґюром, сказавши, що в Дідро вона розчарувалась із самого початку. Те, що Дідро та Катерині довелося згодом штучно виправляти й переробляти чимало своїх розмов, свідчило, наскільки скутими вони були під час безпосереднього спілкування у Петербурзі.

«Росія — європейська держава» — проголосила Катерина у своєму «Наказі». Це було не просто постулювання географічного факту, а радше програмова політична заява, яка відштовхувалася від відкриття Просвітництвом Східної Європи. «Мало важить, — коментував Дідро з пером у руці, чи вона азійська, чи європейська», а щодо манер у цілому, то про них можна судити як погані або добрі, а «не африканські, азійські чи європейські» 106. Дідро відкидав усталену концепцію особливих континентальних впливів, оскільки [331] невизначене розташування Східної Європи не вкладалося у дихотомію Монтеск’є між Азією та Європою. В «Наказі» Катерини було сказано, що «Російська імперія простягається на 32 градуси широти і 165 градусів довготи» — це якнайкраще підтверджувало, що така величезна держава потребує абсолютного монарха. Однак Дідро гадав, що це не так проблема політики, як цивілізації: «Цивілізування такої величезної країни одразу видається мені справою, яка перевищує людські можливості». Далі він дав три поради, і перша, безумовно, полягала в перенесенні столиці до Москви. По-друге, він запропонував створити у Російській імперії взірцеву область, де можна було б «виконати план цивілізування». Саме у цьому найкраще проявилася суть Просвітництва: створювати плани цивілізування земель, яких немає. Дідро пояснив можливі наслідки свого плану за допомоги аналогії: «Ця область стосовно решти імперії буде тим, чим Франція є в Європі стосовно країн, які її оточують» 107. Те, що Дідро обрав Францію за головний взірець цивілізації в Європі, свідчило про його власну культурну упередженість. Він міг удавати, що не проводить жодної різниці між манерами Африки, Азії та Європи, але тільки тому, що ці три континенти керувалися однією моделлю розвитку із тією самою референтною країною.

Увага Дідро до Росії не була такою всебічною порівняно із Вольтеровим баченням Східної Європи. Натомість він був набагато радикальніший у своїх філософських амбіціях, коли виводив зі свого російського досвіду універсальну схему відсталості і розвитку, яку скеровує план цивілізування. Третя порада Дідро для Росії, — після зміни столиці й створення взірцевої области, — заснувати швейцарську колонію 108. У своїх листах до Катерини цю фантазію постійно плекав і Вольтер, який хотів створити колонію годинникарів в Астрахані чи Азові.






«Ваш старий росіянин з Фернея»


У листопаді 1773 року Вольтер написав Катерині про ту роль, яку він і Дідро, котрий перебував тоді у Санкт-Петербурзі, відіграють для Східної Європи, порівняно із роллю Тотта у Константинополі або Буффлера [332] у Польщі. «Ми не дозволяємо взяти себе у полон, як дурні, ми не ліземо до артилерії, в якій ми нічого не тямимо», — пояснював Вольтер. «Ми світські місіонери, які проповідують культ святої Катерини, і можемо похвалитися тим, що наша церква по-справжньому всесвітня». Вольтер ніколи не відділяв культу Катерини від справи Просвітництва у Східній Європі. Однак Дідро, який побував у Санкт-Петербурзі, повернувся із потребою проповідувати для самої Катерини, нехай і посмертно. У «світських місіонерів» місія була, безперечно, подвійна: поклонятися Катерині у Західній Європі й вихваляти успіхи цивілізації в Європі Східній. Перше — справа публічного розголосу, якого легко досягали знаменитості Республіки Листів. Друге мало абстрактніший філософський характер, було задумане на відстані й розвивалося яко фантазія чи фарс. Ті, хто поклоняється Катерині, писав Вольтер, чекають на її хрещення у Константинополі, «в присутності пророка Ґрімма», а Марія-Тереза, яка створила у Відні комісію доброчесності для нагляду за мораллю, могла зробити те саме у Боснії та Сербії 109.

Мабуть, Катерина тоді менше була схильна до цих грайливих домислів, бо якраз у цей час переживала найбільшу внутрішню кризу свого панування — народне повстання на чолі з козаком Пугачовим, котрий проголосив себе ніким іншим, як скинутим і вбитим чоловіком Катерини, Петром III. Дідро, здається, дуже мало знав про ці заворушення у глибині імперії, що приблизно збігалися у часі з його перебуванням у Санкт-Петербурзі. Проте у січні 1774 року Катерина сповістила Вольтера, що якийсь «розбійник з великої дороги» спустошує Оренбурзьку губернію, яку вона назвала землею татар і засланих злочинців, на кшталт тих, якими населяли британські колонії в Америці; ті колонії у 1774 році теж перебували на грані повстання. Щодо Пугачова, то Катерина запевнила Вольтера, що «ця потвора з людським обличчям зовсім не заважає мені насолоджуватися розмовами з Дідро» 110. Вольтер відповів їй у лютому в звичному для нього стилі, згадавши одразу про іншу уявну подорож: «Мадам, лист від 19 січня, яким Ваша Імператорська Величність удостоїла мене, переніс мене думками до Оренбурга і представив мене п. Пугачову; це, мабуть, шевальє де Тотт улаштував весь цей фарс». [333] Знову і знову Східна Європа виявлялася місцем фарсу, де західноєвропейські зайди з багатою уявою вигадували сцени і персонажів. Вольтера дуже вразила розповідь Катерини про Оренбург, на півдні від Уральських гір, куди, на східний кордон континенту, його переніс його дух. Селянська війна під проводом Пугачова справді розгорталася переважно між Уралом і Волгою, тобто на землях, які у XVIII сторіччі все ще вважались Азією, хоча сьогодні це Європа. У 1774 році Пугачов спалив Казань на Волзі, звідки у 1767 році Катерина вітала Вольтера фразою «ось я і в Азії». Так само, як Дідро мріяв про взірцеву область, котра просвітить решту Російської імперії, Вольтер уявляв оренбурзький край найменш цивілізованим тереном, «варварською країною», посилаючись на ту саму модель розвитку. «Ваші промені не можуть проникнути скрізь одночасно», — писав він до Катерини. «Імперія, у дві тисячі ліґ завдовжки, може стати цивілізованою («se police») лише через багато років» 111. Самого Пугачова Вольтер відкидав як звичайнісіньку ляльку, витвір уяви Тотта. Для Вольтера саме культурна географія Східної Європи була ключем до розуміння повстання проти Катерини і проти цивілізації.

У листі до Катерини Вольтер висловлював сподівання, що Дідро зупиниться у нього у Фернеї по дорозі із Санкт-Петербурґа розповісти про зустрічі з Катериною: «Якщо він не з’явиться на березі Женевського озера, я зберусь у дорогу сам, щоб мене поховали на березі Ладозького озера» 112. Насправді він заздрив Дідро, який здійснив реальну подорож до Росії, і в серпні 1774 року Вольтерові тривоги з приводу «байдужості» Катерини щодо нього вилилися в епістолярний протест: «Ваша Імператорська Величність забула про мене заради Дідро, або Ґрімма, або якогось іншого фаворита». Він звинуватив її у невдячності, бо «заради неї він посварився з усіма турками, й от знову — із паном маркізом де Пугачовим». Вольтер вирішив, що «ніколи в житті не полюбить іншої імператриці», і зміг дотримати слова, адже йому було 80 років і жити залишалося ще чотири. Все ж він примирливо підписав листа як «ваш старий росіянин з Фернея». Катерина милостиво запевнила його у своїй прихильності й дружбі і прийняла його відданість у тому ж дусі, в якому він її запропонував: «Ви гарний росіянин». Заспокоївшись, [334] він відповів, що, на жаль, його не буде «у натовпі європейців та азіатів», які поклонятимуться їй того року в Санкт-Петербурзі, але попросив дозволу з’явитися «наступного року або за два роки чи за десять». Замість себе він запропонував ще одного молодого швейцарського інженера, який хотів стати до неї на службу та міг «скласти план Константинополя і перешкодити (contrecarrer) шевальє де Тотту». Хоча насправді війна закінчилася, і Вольтер, безсумнівно, чув про Кучук-Кайнарджійський мир, вона все ще тривала в його уяві. Криза у їхньому листуванні 1774 року була спричинена не лише подорожжю Дідро, але й ущуханням війни, яка розпалювала його уяву та фантазії про імперію у Східній Європі. Географічні назви все ще трапляються у його листах, перемішуючися з відвертою заздрістю до власного протеже, швейцарського інженера: «Ваша Величність не може завадити мені заздрити всім тим, кому двадцять п’ять, які можуть вирушити до Неви чи Босфору і служити Вам головою і руками» 113. Ідея Східної Європи, яка зародилася у його голові на службі в Катерини, переживе їх обох, визначаючи хід історії Європи протягом наступних двох століть.

В останніх листах неподоланна тепер географічна відстань тлумачилась лише як необхідна умова духовного стану Вольтера, що залишався вірним культу святої Катерини. У листі за 1775 рік він писав, що замовив свій портрет, на якому він щось пише перед портретом Катерини. Ця мистецька «фантазія», яка об’єднала їх на одному полотні, мусила нагадувати Катерині про того, хто поклонявся їй, «як квієтисти поклоняються Богові». В останньому листі від 1777 року він назвав її нещодавній кодекс реформ «євангелієм всесвіту» і сподівався, що вона й надалі знає, як вигнати турків з Європи. У своїх останніх словах Вольтер звертався до Східної Європи з молитвою, яка переносила його через увесь континент з Фернея до Санкт-Петербурґа: «Я падаю ниць біля Ваших ніг і ридаю в муках: аллах, аллах, Катерина ресул, аллах» 114. Фарс скінчився. Вольтерове обожнення Катерини живилося культурними зміщеннями і географічними асоціаціями, які породили чільні фантазії їхнього надзвичайно пристрасного та вигадливого листування.







Примітки



Розділ п’ятий

Звертаючись до східної Європи

Частина 1. Росія Вольтера


1. Voltaire and Catherine, Correspondence, у кн.: Documents of Catherine the Great: The Correspondence with Voltaire and the Instruction of 1767, ed. W. F. Reddaway (1931; New York: Russell & Russell, 1971), pp. 58, 77.

2. Rocque, "Carte Generale des Postes de l’Europe," 1758 (Harvard).

3. Voltaire and Catherine, pp. 79, 124.

4. Ibid., p. 133.

5. Ibid., p. 181.

6. Ibid., p. 186.

7. Ibid., p. 1.

8. Ibid., p. 2; див. також: David Griffiths, "To Live Forever: Catherine II, Voltaire, and the Pursuit of Immortality," у кн.: Russia and the World of the Eighteenth Century (Columbus, Ohio: Slavica Publishers, 1988), pp. 446-468; Isabel de Madariaga, Russia in the Age of Catherine the Great (New Haven, Conn.: Yale Univ. Press, 1981), pp. 327-342; та John T. Alexander, Catherine the Great: Life and Legend (Oxford: Oxford Univ. Press, 1989), pp. 97-142.

9. Carolyn H. Wilberger, Voltaire’s Russia; Window on the East, у кн.: Studies on Voltaire and the Eighteenth Century, Vol. CLXIV, ed. Theodore Besterman (Oxford: Voltaire Foundation at the Taylor Institution, 1976), pp.54, 141.

10. Jean-Jacques Rousseau, The Social Contract, trans. Maurice Cranston (London: Penguin, 1968), p. 90.

11. Voltaire, Histoire de I’empire de Russie sous Pierre le Grand, у кн.: Оеиvres completes de Voltaire, Vol. 16 (Paris, 1878; rpt. Liechtenstein: Kraus Reprint Limited, 1967), pp. 377, 427.

12. Voltaire and Catherine, p. 3.

13. Theodore Besterman, Voltaire, 3rd ed. (Chicago: Univ. of Chicago Press, 1976), p. 406.

14. Voltaire and Catherine, pp. 3-6.

15. Ibid., pp. 48, 51.

16. Ibid., pp. 6-7.

17. Albert Lortholary, Le Mirage russe en France au XVIIIe siècle (Paris: Boivin, 1951).

18. Lortholary, pp. 74-76; Dmitri von Mohrenschildt, Russia in the Intellectual Life of Eighteenth-Century France (New York: Columbia Univ. Press, 1936), pp. 275-280.

19. Wilberger, p. 27.

20. Mohrenschildt, p. 32; Louis de Rouvroy, duc de Saint-Simon, Memoirs of Louis XIV and his Court and of the Regency, vol. III (New York: Collier, 1910), p. 1011.

21. Lortholary, pp. 23-25.

22. Wilberger, p. 76.

23. Voltaire, Histoire de Charles XII (Paris: Gamier-Flammarion, 1968), p. 51.

24. Charles Secondat, baron de Montesquieu, The Spirit of the Laws, trans. Thomas Nugent (New York: Hafner, 1949), I, p. 299.

25. Montesquieu, I, p. 299.

26. Lortholary, p. 33; Bêla Köpeczi, La France et la Hongrie au début du XVIIIe siècle: Etude d’histoire des relations diplomatiques et d’histoire des idées (Budapest: Akademi Kiado, 1971), pp. 603-604.

27. Wilberger, p. 32.

28. Voltaire, "Anecdotes sur le czar Pierre le Grand," у кн.: Oeuvres complètes de Voltaire, Vol. 23 (Paris, 1878; rpt. Liechtenstein: Kraus Reprint, 1967), pp. 281-293.

29. Wilberger, pp. 33, 49.

30. Lortholary, p. 48.

31. Wilberger, p. 41.

32. Ibid., p. 43.

33. Ibid., pp. 124-127; Peter Gay, The Enlightenment: An Interpretation: The Science of Freedom (New York: W. W. Norton, 1977), p. 67.

34. Wilberger, pp. 52-53.

35. Ibid., pp. 37-38, 54-61.

36. Ibid., pp. 119-120; Voltaire, Histoire de I’empire de Russie sous Pierre le Grand, p. 586.

37. Wilberger, pp. 120-122; Voltaire, Histoire de I’empire de Russie sous Pierre le Grand, p. 589.

38. Wilberger, p. 46.

39. Ibid., pp. 45-47.

40. Voltaire, Histoire de I’empire de Russie sous Pierre le Grand, pp. 408, 415, 427.

41. Ibid., pp. 506-509.

42. Wilberger, pp. 278-279.

43. Voltaire, "Le Russe à Paris," у кн.: Oeuvres complètes de Voltaire, vol. 10 (Paris, 1878; rpt. Liechtenstein: Kraus Reprint Limited, 1967), p. 121.

44. Voltaire, Histoire de l’empire de Russie sous Pierre le Grand, pp. 456, 468.

45. Voltaire and Catherine, pp. 9-10, 15.

46. Ibid., pp. 15-18.

47. Voltaire, Histoire de I’empire de Russie sous Pierre le Grand, p. 408.

48. Voltaire and Catherine, pp. 17-9; Voltaire, Histoire de I’empire de Russie sous Pierre le Grand, p. 377.

49. Peter Gay, Voltaire’s Politics: The Poet as Realist, 2nd ed. (New Haven, Conn.: Yale Univ. Press, 1988), p. 180.

50. Voltaire and Catherine, p. 20.

51. Ibid., p. 23.

52. Ibid., pp. 25-27.

53. Ibid., pp. 28-29.

54. Ibid., pp. 33-34.

55. Ibid., p. 34.

56. Ibid., p. 35.

57. Ibid., pp. 38, 48.

58. Ibid., p. 60.

59. Ibid., pp. 73, 81-83, 90, 97.

60. Ibid., pp. 93, 100-101.

61. Ibid., pp. 117, 123-126.

62. Ibid., pp. 148-150.

63. Ibid., p. 162.

64. Ibid., p. 172.

65. Ibid., pp. 186-187.

66. Karl A. Roider, Austria’s Eastern Question 1700-1790 (Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1982), pp. 132, 156-157.

67. Voltaire, Essai sur les moeurs, у кн.: Oeuvres complètes de Voltaire, vol. III (Paris: Chez Furne, 1835), pp. 607-609.

68. Voltaire and Catherine, pp. 84, 187.

69. Ibid., pp. 118-119.

70. Ibid., pp. 138, 149.

71. Ibid., pp. 154-161.

72. Ibid., pp. 161-163.

73. Ibid., p. 171.

74. Ibid., pp. 169, 176, 186.

75. Lortholary, pp. 174-176.

76. Giacomo Casanova, History of My Life, trans. Willard Trask, vol. 10 (London: Longman, 1971), pp. 103, 141-142.

77. Rudolf Eric Raspe, The Travels and Surprising Adventures of Baron Munchausen (London: Dedalus, 1988), p. 75.

78. Mohrenschildt, p. 145; Lortholary, pp. 90-91; Alexander, p. 14.

79. Lortholary, pp. 97-98.

80. Mohrenschildt, p. 94.

81. Lortholary, pp. 179-181.

82. Voltaire and Catherine, p. 203; Lortholary, pp. 184-186; Louis-Philippe, comte de Ségur, Mémoires, souvenirs, et anecdotes, par le comte de Segur, vol. І, у кн.: Bibliothèque des mémoires: relatif à l’histoire de France: pendant le 18e siècle, vol. XIX, ed. M. Fs. Barrière (Paris: Librairie de Firmin Didot Frères, 1859), pp. 442-443.

83. Lortholary, pp. 212-213.

84. Voltaire and Catherine, p. 192; Maurice Tourneux, Diderot et Catherine II (Paris: Calmann Lévy, 1899), pp. 75-76.

85. Tourneux, p. 83.

86. Denis Diderot, "Entretiens avec Catherine II" (1773), у кн.: Oeuvres politiques, ed. Paul Vernière (Paris: Editions Gamier Frères, 1963), pp. 257-258, 326.

87. Diderot, "Entretiens," p. 260; див. також: Arthur Wilson, "Diderot in Russia, 1773-1774," у кн.: The Eighteenth-Century in Russia, ed. J. G. Garrard (Oxford: Clarendon Press, 1973), pp. 166-197; та Isabel de Madariaga, "Catherine and the Philosophes," у кн.: Russia and the West in the Eighteenth Century (Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1983), pp. 30-52.

88. Diderot, "Entretiens," pp. 265-66.

89. Mohrenschildt, pp. 257-258.

90. Diderot, "Entretiens," pp. 266-67; Tourneux, p. 492.

91. Mohrenschildt, p. 55.

92. Diderot, "Entretiens," p. 301.

93. Ibid., p. 302.

94. Ibid., pp. 309-310.

95. Lortholary, pp. 217-218.

96. Diderot, "Entretiens," p. 326.

97. Tourneux, p. 472.

98. Ibid., pp. 475-476.

99. Ibid., pp. 477, 481-482.

100. Ibid., p. 482.

101. Ibid., pp. 485-489.

102. Ibid., p. 492.

103. Lortholary, pp. 236, 379, note 146.

104. Ségur, I, pp. 444-445.

105. Diderot, "Observations sur le Nakaz" (1774), у кн.: Oeuvres politiques, ed. Paul Vernière (Paris: Editions Gamier Frères, 1963), pp. 343-345.

106. Diderot, "Observations, " p. 349.

107. Ibid., pp. 350-351.

108. Ibid., p. 351.

109. Voltaire and Catherine, p. 190.

110. Ibid., p. 194.

111. Ibid., p. 195.

112. Ibid., p. 196.

113. Ibid., pp. 198-201.

114. Ibid., pp. 206, 213.









< < <     1     2     3     4     5     6     7     8     9     10     11     12     13     14     15     16     > > >




Hosted by uCoz